"Головне досягнення — це наші глядачі": Ілля Дядик — про останній кінофестиваль "Київський тиждень критики"
Програмний директор кінофестивалю "Київський тиждень критики" Ілля Дядик. Фото: Анастасія Телікова
З 15 до 21 жовтня у столичному кінотеатрі "Жовтень" відбудеться 10-й "Київський тиждень критики". Ювілейний фестиваль арткіно стане останнім перед тимчасовою паузою.
У межах заходу покажуть 23 фільми, зокрема закордонні та українські новинки. Серед них — комедійний горор "Секс і смерть у таборі "Міазма" Джейн Шонбрун, історична драма "Батьківщина" Павела Павліковського, драмедія "Дикий кінь номер дев'ять" Мартіна Макдони, містична драма "Демони" Наталки Ворожбит, драмедія "За Перемогу!" Валентина Васяновича, документальна стрічка "Сліди" Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк. Також у програмі — дві ретроспективи та кіноперформанс. Після деяких сеансів буде обговорення з кінокритиками.
Напередодні фінального "Київського тижня критики" ми поспілкувалися з програмним директором кінофестивалю Іллею Дядиком. Спеціально для "ТиКиїв" він розповів про формування програми, цьогорічні прем'єри, улюблені фільми попередніх едицій, справжні причини паузи, досягнення та труднощі в роботі над фестивалем і його можливе повернення в майбутньому.
Чи могли б ви поділитися, чому насправді вирішили поставити "Київський тиждень критики" на паузу, чому саме зараз і що це означає для майбутнього цього фестивалю?
Ми досить відкрито оголосили наше рішення й детально пояснили його причини. Насправді це комплекс обставин — і фінансова ситуація, і концептуальні питання щодо майбутнього фестивалю.
За ці роки ми досягли певного максимуму — як у масштабах аудиторії, так і у програмному наповненні. Нам хочеться не просто повторювати те, що вже добре працює, а шукати нові формати й сенси.
Вирішили взяти паузу, щоб знайти стабільне фінансування та переосмислити, як фестиваль може розвиватися далі й що може запропонувати глядачам. Подивимося, що у нас вийде та чи знайдемо можливості рухатися далі з цим проєктом.
На якому етапі підготовки 10-го "Київського тижня критики" стало зрозуміло, що він стане поки фінальною едицією, та як це вплинуло на подальшу роботу над фестивалем?
Думка про необхідність змін з’явилася ще під час минулого "Київського тижня критики". Наприкінці грудня провели стратегічну сесію за участі команди, кінокритиків і менеджменту фестивалю.
Ми обговорювали, що можна змінити, як розвивати фестиваль і чи варто продовжувати його в нинішньому форматі. Тоді розглядали навіть можливість завершити проєкт одразу, але зрештою вирішили провести ще одну, десяту едицію.
У серпні планували програму приблизно такого самого масштабу, як у попередні роки. Але ситуація з російськими обстрілами змусила нас переглянути плани та зробити захід компактнішим.
У якийсь момент навіть думали обмежитися лише чотирма фільмами міжнародної програми — фактично повернутися до формату першого "Київського тижня критики". Але зрештою вдалося зберегти різні секції та зробити досить повноцінну програму, хоча залишити абонемент ми не осилили організаційно.
Цьогорічна едиція знаменується скороченням міжнародної програми та іншим форматом ретроспектив, які тепер містять не класику, а нещодавні фільми, що вже були на фестивалі раніше. Чим зумовлені такі зміни?
Одна з найбільших проблем фестивалю — брак фінансування. Нам так і не вдалося знайти комерційних партнерів, які допомагали б підтримувати наші програмні амбіції. Тому цього року ми були змушені скоротити програму й зосередитися на фільмах, права на які були для нас доступними. Звідси й виникла ідея повернутися до стрічок, які вже показували в попередні роки.
Але мені здається, що в контексті нашої, можливо, фінальної едиції таке рішення набуло особливого сенсу. Адже це справді чудові фільми, які стали частиною історії фестивалю. Хтось із глядачів побачить їх уперше, хтось захоче передивитися, а для когось це буде нагода згадати власний досвід відвідування "Київського тижня критики".
Як ви формували міжнародну програму?
Принцип відбору залишився незмінним: ми разом із кінокритиками обираємо найцікавіше кіно, яке нас захоплює і яким хочеться поділитися з глядачами.
Наприклад, "Клубне дитя" Джордана Фьорстмана — це, мабуть, одна з наймиліших, найдобріших і найщиріших прем'єр цього року. А "Дикий кінь номер дев'ять" — нова робота Мартіна Макдони, одного з наших улюблених режисерів. Давно хотіли представити його творчість на фестивалі.
Також у програмі є "Батьківщина" Павела Павліковського, відзначена на Каннському кінофестивалі. Та, звісно, "Секс і смерть у таборі "Міазма" Джейн Шонбрун — надзвичайно синефільська історія, яка поєднує горор із великою любов'ю до кінематографа. Новинка розважає, дивує та грається з жанровими умовностями, тому для мене це майже ідеальний фільм-відкриття "Київського тижня критики".
Крім того, після успіху стрічки "Чорна куля" на фестивалі "Лінія іспанського кіно" ми вирішили організувати додатковий показ у межах "Київського тижня критики". Було багато охочих побачити це кіно, тому нам захотілося дати глядачам ще одну можливість.
Як готували міжнародну та українську ретроспективи?
Тут усе було досить демократично. Ми організували голосування серед кінокритиків, які працювали над фестивалем у різні роки. До обговорення також долучилася команда менеджменту. Згадували фільми, які показували протягом попередніх років, та обирали свої улюблені.
Особливо приємно повернути на великий екран такі стрічки, як неймовірно красива та поетична "Химера" Аліче Рорвахер або "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка — один із найцікавіших українських режисерських дебютів останніх років. Власне, одна з головних ідей ретроспективи — дати глядачам можливість знову зустрітися з фільмами, які вони полюбили на нашому фестивалі, або відкрити для себе ті, які свого часу пропустили.
Чому секцію "Фокус" цього року присвячуєте швейцарському кіно?
"Фокус" — це щорічна міжнародна ініціатива, в межах якої ми об'єднуємо українських критиків із колегами з іншої країни. Раніше співпрацювали з Францією, Канадою, Данією та Нідерландами.
Зі Швейцарією компанія "Артхаус Трафік" співпрацює вже давно. Щороку організовуємо фестиваль швейцарського кіно, тому добре знайомі з кінематографом цієї країни. Як на мене, між українським і швейцарським кіно є чимало спільного — за масштабами індустрії, темами й навіть характером мистецького висловлювання.
Як і зазвичай, принцип простий: українські критики обирали швейцарські фільми, а швейцарські — українські. У результаті сформувалася спільна програма.
Цього разу українське кіно представляють "Демони" Наталки Ворожбит, "Сліди" Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк — наш цьогорічний кандидат на "Оскар", а також "За перемогу!" Валентина Васяновича — цікава фантазія про післявоєнне майбутнє України. У швейцарській частині секції теж три стрічки. "Віражі" Селін Каррідруа та Алін Сутер — це комедія на межі документального та ігрового кіно про автомобільну подорож. "Не впускай сонце" Жаклін Цюнд — фантазія про майбутнє, в якому через глобальне потепління люди змушені жити переважно вночі. А "Трістан назавжди" Лорана Боннардо й Тобіаса Ньолле — документальна історія чоловіка, який мріє втекти від цивілізації на один із найвіддаленіших островів світу.
Підсумовуючи десять років роботи фестивалю, як би ви оцінили результати? Що вважаєте основними досягненнями проєкту, що не вдалося реалізувати та яким бачите майбутнє повернення фестивалю, якщо воно є у планах?
Наші глядачі — безумовно, головне досягнення "Київського тижня критики". Для мене це неймовірна історія любові між киянами та хорошим кіно. Багато людей щороку чекають саме на наш фестиваль. Деякі глядачі купують абонементи, планують свій графік і навіть беруть відпустки, щоб відвідати якомога більше показів.
Більшість сеансів проходять з аншлагами. І якщо з фільмами знаменитих режисерів це можна пояснити їхньою популярністю, то особливо тішить, що менш відомі стрічки також збирають повні зали. Для мене це свідчення величезної довіри до смаку наших кінокритиків.
Але найбільше я пишаюся тим, що нам вдалося сформувати справжню спільноту навколо кіно. На багатьох фестивалях після завершення сеансу глядачі досить швидко залишають залу. На "Київському тижні критики" все навпаки. Люди залишаються, активно ставлять запитання, сперечаються, діляться враженнями. Обговорення є не менш важливою частиною фестивалю, ніж сам перегляд. Мені здається, це і є наша головна перемога. Ми створили простір, у якому люди приходять не просто подивитися хороше кіно, а й поговорити про нього.
Що не вдалося? Насамперед — знайти стабільну фінансову модель фестивалю. Організація такого заходу потребує значних ресурсів, і покрити всі витрати лише продажем квитків неможливо. Щороку в нас виникає величезна кількість задумів — фільмів, які хотілося би привезти, спеціальних показів, подій і колаборацій. На жаль, далеко не все вдається реалізувати.
До речі, цього року я особливо радий одному зі спецпроєктів, який нам вдалося втілити. Це спільна подія з Довженко-Центром та організацією "Міжвухами" — кіноперформанс "Поздоровляю з переходом". Покажемо український чорно-білий фільм 1932 року режисерки Ївги Григорович із живим музичним супроводом. До створення перформансу долучився музикант Антон Слєпаков, і до того постійний глядач фестивалю.
Це чудовий приклад того, як можна по-новому працювати з кіноспадщиною, відкриваючи її для сучасної аудиторії через поєднання кіно та живої музики. Саме таких експериментів нам хотілося б робити більше.
Якщо говорити про можливе повернення "Київського тижня критики", то я хотів би, щоб воно відбулося з новими ідеями та достатніми ресурсами для їх реалізації. Ми не хочемо просто продовжувати фестиваль за інерцією. Хочемо, щоб у нього було цікаве майбутнє.
