Київський стритарт: хто створює, відновлює та зберігає мистецьке обличчя міста
Команда мистецького об'єднання "Затирка". Фото: об'єднання "Затирка"
Київ — місто мистецтва. І, кажучи це, ми зовсім не перебільшуємо: музеїв, галерей і культурних просторів у столиці не злічити. Та, мабуть, найвагомішим аргументом у цьому визначенні є інше — мистецтво київських вулиць.
Стритарт, створений вільними митцями, формує образ міста. Ледь помітні скульптури й масштабні мозаїчні панно, сучасні мурали та відновлені проєкти минулого — усе це живе, дихає й наповнює Київ неповторною атмосферою. Це мистецьке обличчя міста: те, що було тут до нас, народжується нині й неодмінно залишиться після.
У цьому матеріалі ми зібрали історії тих, хто створює, відновлює та зберігає київський стритарт. Від монументальних панно до крихітної яєчні на тротуарі — це люди, що роблять кожен куточок столиці впізнаваним.
Мистецьке об'єднання "Затирка"
З твердженням про те, що мистецтву радянської доби немає місця на київських вулицях, точно не погодяться засновниці мистецького об'єднання "Затирка" — Анастасія Лелюк, Тетяна Тадай, Ольга Чикало, Поліна Пискурьова та Інга Леві. Вони працюють, зокрема, з монументальними мозаїками минулого й точно знають, чому вони є цінними та заслуговують на відновлення.
Та почнімо з історії. Для кожної з мисткинь любов до монументального мистецтва зароджувалася по-різному, однак усіх об'єднує спільна риса — робота з ним принесла усвідомлення справжнього значення цієї справи. Анастасія каже:
Працювати з мозаїками та загалом із монументальним мистецтвом для мене було і є можливістю переосмислювати українську історію та спадщину.
Чому цю спадщину ми визначаємо українською? Творчині звертаються до історії. Тетяна розмірковує про ідентичність, закладену в самому форматі мозаїки. Вибір цієї техніки вона називає медіумом, який транслює українську самобутність і тягнеться до часів Софії Київської та панно Богоматері Оранти.
Інга підкреслює національне забарвлення монументальних творів, які, хоч і мали виконувати пропагандистську функцію, часто створювалися їй усупереч. Цю думку поділяє й Анастасія. Вона відзначає, що дуже багато митців і мисткинь, які працювали в цьому напрямку, були репресовані або знищені владою. "Тож не складно здогадатися, що їхні погляди та мистецтво відкрито чи пасивно виступали проти пригнічення української ідентичності".
До монументальної спадщини варто ставитися з повагою, звертаючи увагу насамперед на тих, хто її створював, і на ідеї, які вони в неї закладали, а не лише на те, що ці твори з'явилися за радянської доби.
З цими роздумами резонує, певно, найвідоміший проєкт "Затирки": у 2025 році на запрошення Ukraine WOW та Фонду Алли Горської і Віктора Зарецького команда взялася за відновлення мозаїчного панно "Боривітер".
Оригінал мозаїки в Маріуполі знищили російські окупанти, однак завдяки "Затирці" творчість шістдесятників відродилася вже у столиці. Влітку 2025 року панно експонували в різних локаціях міста й поза межами України, а восени воно стало частиною виставки Ukraine WOW.
Цей проєкт мисткині називають водночас викликом і трепетною задачею. Ми ж бачимо в ньому підтвердження того, що значення твору визначає не час, а історія поза ним. І саме про це — робота мистецького об'єднання "Затирка" на вулицях українських міст і селищ. У столиці знайшов домівку відтворений "Боривітер", а друге життя отримала мозаїка "Журавель і Лисичка" на проспекті Любомира Гузара, 40А, та ще чимало авторських проєктів команди.
Артгрупа "Лісова 3"
З монументальними панно минулого століття працювали й митці артгрупи "Лісова 3" Світлана та Сергій. У 2023 році подружжя долучилося до відновлення будинку культури на Херсонщині. Напис російською мовою замінили, а атрибути чужої культури перетворили на маркери української ідентичності.
Водночас основним фокусом артгрупи залишається власна творчість. Митці досліджують неосяжні простори апсайклінгу, працюючи зі старими речами, плиткою та найрізноманітнішими деталями. Свій шлях вони називають "апсайклінгом культури", адже часто використовують фрагменти старих мозаїк чи об'єктів декору, переосмислюючи спадщину, якій у сьогоденні не завжди є місце. Світлана ділиться:
Апсайклінг — це коли ти береш просто старі речі та створюєш із них нові. А коли зі старих речей народжуються нові сенси — це вже апсайклінг культури.
У Києві творчий тандем створює авторські проєкти. Так, у 2024 році частинки старої мозаїки розпустили пелюстки у квітковому орнаменті дворика "Культ.Мотиву".
А цьогоріч Світлана та Сергій у незвичайний спосіб увічнили на столичних вулицях пам'ять про полеглого захисника Юрія Феліпенка. Спільно з дружиною воїна Катериною Мотрич митці створили мінімозаїки з його портретами.
Розповідаючи про свою історію в урбаністичному просторі, Світлана наголошує на цінності мистецтва в ідентичності міста, а Сергій підсумовує: "Парки, мозаїки, пам'ятники — те, що додає місту характеру. Коли ти на це дивишся, воно викликає цікавість, посмішку, радість. І це робить життя трохи кращим".
Бо коли місто таке, що ти йдеш та усміхаєшся майже на кожному кроці, — це прекрасно.
Анастасія Усенко
У техніці апсайклінгу місто оздоблює й художниця Анастасія Усенко. Мозаїка з'явилася в її житті близько року тому — після навчання в київській студії "Цілісно". Тоді дівчина чи не вперше замислилася про неї як про форму присутності в міському просторі. А згодом, залишивши навпроти бібліотеки Лесі Українки дебютну роботу, переконалася — "мозаїка може бути не лише художнім жестом, а й розмовою з містом".
Розмова Анастасії — чуттєва й відверта. Художниця працює з тілесністю як із простором досвіду, пам'яттю та вразливістю. "Мене цікавить живе, неідеалізоване тіло як форма присутності людини в реальності, що постійно змінюється та травмується. Через ці образи я говорю про право на сповільнення, тишу й контакт із собою".
Звертаючись до осмислення досвіду — особистого чи колективного, — Анастасія обирає апсайклінг. Використовуючи матеріали з історією, вона не створює щось із нуля, а радше збирає прожите в нову форму.
Мене цікавить не "чистий" матеріал, а той, що зберігає сліди часу, дотику, зносу, життя.
Про публічний простір мисткиня розмірковує з готовністю ризикувати: чи збагне місто твої висловлювання, чи дозволить їм залишитися?
Київ мене прийняв, і це дуже сильне відчуття.
Творчість художниці вже стала частиною міського діалогу. І саме в цьому вона вбачає найбільшу цінність стритарту — можливість говорити з людьми без посередників, на рівні відчуттів.
"Коли в публічному просторі з'являється мистецтво, створене не для галереї, а для випадкового перехожого, воно змінює ритм міста. Воно може зупинити, дати паузу, викликати емоцію або запитання", — каже Анастасія.
Ян Беспалько
Часом запитання не мають відповідей, та їх усе одно хочеться ставити — чи не так? Згадуємо про це щоразу, коли натрапляємо на мініскульптури Яна Беспалька.
Ледь помітні глиняні обличчя на стінах київських будинків — проєкт Thousands Faces став невіддільною частиною міського простору. Як і чому? Завдяки своїй магнетичній невизначеності. Це обличчя Києва, власне відображення чи маска — відповіді немає.
Ян розмірковує: "На мій погляд, ця скульптура цінна саме тим, що не нав'язує присутність автора й не прив'язана до конкретної ідеї, як це часто буває в галерейному контексті з анотаціями".
Вона — мов полотно для думок інших глядачів, і це значно цікавіше.
Спонукати до роздумів — елемент стритарту, який митець визначає чи не найціннішим, адже саме так творчість набуває нових сенсів. Наповнюється думками, стає частиною міської ідентичності й розпалює обговорення між його мешканцями.
Це спосіб спілкування, що існує з давніх часів і досі продовжує працювати.
Ліза Пасічник
Обережно, на тротуарах Подолу шкварчить яєчня! Знаємо, кияни точно бачили незвичайні мозаїки на міських дорогах — але не всі здогадувалися, звідки вони. Час відкрити цю таємницю.
"Я люблю те, що кожен з нас може впливати на місто", — каже мисткиня Ліза Пасічник, яка залишає унікальні скульптури на тротуарах Києва.
Свою першу роботу вона створила у відповідь на численні вибоїни, а нині продовжує змінювати місто й запрошує охочих долучатися. У цьому їй понад усе імпонує співтворчість.
Серед своїх витворів Ліза найбільше полюбляє лева біля фонтану "Самсон", адже він безпосередньо пов'язаний із цим місцем. "Це вже не випадкова скульптура, а контекстність", — каже вона.
Для шукачів прекрасного мисткиня створила мапу власних творів. Вона хоче, щоб люди їх бачили та, проходячи повз, завжди посміхалися.
На завершення Ліза додає:
Кожна така річ створює ідентичність міста. Людям хочеться бути враженими й бачити щось прекрасне в житті.
Читай також: Київські мозаїки, апсайклінг та ідентичність міста: інтерв'ю з творцями артгрупи "Лісова 3".
