Київські мозаїки, апсайклінг та ідентичність міста: інтерв'ю з творцями артгрупи "Лісова 3"

Світлана та Сергій. Усі фото надані героями

Люстри в Avangarden, квітковий орнамент у дворику "Культ.Мотиву" та пам'ятні панно на честь загиблого актора та військовослужбовця Юрія Феліпенка — усі ці роботи створила артгрупа "Лісова 3". Її засновники, Світлана та Сергій, почали свій шлях майже випадково: з недобудованого басейну в Ірпені, який вони перетворили на творчий простір. 

"ТиКиїв" поговорив із митцями про їхню майстерню, "апсайклінг культури" та міські проєкти, а також про київські мозаїки, що стали важливою частиною творчості подружжя. 

Про власну майстерню, вінтаж і "апсайклінг культури"

Артгрупа "Лісова 3" — як і чому виникла ця ініціатива? Що стало її поштовхом?

Сергій: В Ірпені ми живемо в приватному будинку з подвір'ям. Усе почалося з того, що у вітчима Світлани тут залишився недобудований маленький басейн, точніше, стіни від нього. Він їх звів і поїхав, а справа так і "зависла". Якраз тоді ми зі Світланою тільки-но одружилися. Вона працювала ілюстраторкою, я — на телебаченні, але мене ця робота вже не надихала, хотілося займатися чимось своїм.

Ми вирішили переробити ті стіни на майстерню. Добудували й облаштували її спершу просто для себе. Ми й так розуміли, що хочемо працювати руками.
Спочатку спробували займатися деревом, але не хотіли обмежуватись тільки цим.

Світлана: Потім почали робити лампи, а під час будівництва майстерні спробували й мозаїку. І от з плиткою ми відчули справжній відгук. Вона гарна, довговічна — тримає вигляд десятки років, може й пів століття. Тож ми закінчили майстерню,
повністю оздобили її самі. Наша майстерня розташована за адресою Лісова, 3, тому ми й назвали наш простір "Лісова 3". Від неї й наша творча група отримала назву.

Зараз "Лісову 3" в Ірпені знають як маленький культурний осередок: тут ми збираємось з  митцями, робимо виставки, проводимо концерти чи щось інше, а також займаємось власною творчістю як артгрупа.

Мозаїка зі старої плитки підводить нас до ідеї апсайклінгу. Як і чому вона стала основою вашої творчості?

Світлана: Ми з Сергієм дуже любимо речі з дитинства. Коли ти зростаєш у цьому — у бабусиних скарбах на горищі, серед скляних деталей і латунних штучок — воно закарбовується всередині назавжди. І навіть зараз усе це здається по-справжньому цінним.

У дорослому віці важче раптом полюбити щось нове, ніж зберегти те, що полюбив у дитинстві й проніс через усе життя.

Тому коли ми почали разом шукати свій шлях, швидко зрозуміли, що нас тягне до всього старовинного —  речей, які пам'ятаємо з дому батьків, бабусь і дідусів. Спочатку ми просто збирали це для себе, а коли назбиралося забагато — почали переосмислювати.

Сергій: І воно якось саме розрослося. Ми шукали далі: більше, крутіше. Знаходили різні люстри й плафони — скляні, кришталеві — і все, що тільки можна з хорошого металу: латунь, позолота, емальований метал, якісь цікаві рідкісні деталі. Розбирали знайдене.

Світлана: І в цьому розбиранні є та сама дитяча жага. У дитинстві я дивилася на ті люстри й мріяла їх розібрати. А тепер у дорослому віці можу: розібрати, "розламати", а потім зібрати щось нове, дати цьому інше життя. І бабуся вже не буде сваритися… хоча, може, й краще б сварила — бо її вже немає.

Де ви шукаєте старі фрагменти і як розумієте, що саме цей матеріал чи сюжет "ваш"?

Світлана: Взагалі ми починали з того, що знаходили на барахолках якісь невеличкі цікаві речі. А коли переїхали в Ірпінь і почали добудовувати майстерню, то відкрили для себе місцеву металобазу в Бучі. І ми почали їздити туди практично щотижня. 

А поруч було місце, де з будівельних супермаркетів знімали старі колекції плитки: відривали їх від дощечок і просто викидали в контейнер. Ми буквально залазили туди з ногами, рилися й набирали повні мішки плитки. Одного разу нас побачив працівник і сказав: "Що ви тут робите? Ідіть уже сюди, до нас, відривайте, а все, що ціле — забирайте". Ну, ми забирали не тільки ціле — усе, що пасувало нам за кольором, формою чи фактурою.

Це були наші перші великі партії плитки. І вона досі в наших мозаїках — стільки тоді назбирали, що вистачає й тепер.

У фільмі "Мозаїки Києва" Світлана каже: "Апсайклінг — це коли ти береш старі речі й створюєш із них нові, а коли ти зі старих речей створюєш нові сенси — це вже "апсайклінг культури". Коли у вашій творчості з'явилися ці сенси?

Світлана: Особливі сенси прийшли в нашу творчість, як би парадоксально це не звучало, з початком війни. До того ми просто "набивали руку" — хотіли, щоб наші об'єкти були якісними, щоб техніка була бездоганною. А от із сенсами ми почали працювати тоді, коли вони справді стали необхідними.

Ми живемо в Ірпені поруч із кладовищем згорілих машин — тих самих автівок, фотографії яких облетіли увесь світ на початку повномасштабного вторгнення. Ми туди часто ходили, бачили, як люди лишали квіти, іграшки на автівках, і в якийсь момент зрозуміли, що хочемо по-своєму вшанувати пам'ять про ті події і людей.

Ми створили інсталяції зі знайдених там артефактів — деталей автівок. Це було щось середнє між прикрасою і люстрою. Вони не світили — просто висіли там, ніби "перезбираючи" простір, допомагаючи йому звучати вже трохи по-іншому..

Сергій: Усі, хто приходив туди, звісно, відчували: тут постраждали люди, були загиблі, війна — усе це дуже болісно.

Але вже в середині 2022 року, коли Ірпінь звільнили, почалося літо, і ми повернулися додому, зрозуміли, що простір почав переходити в інший стан — різні митці там почали малювати стрит-арт та інші роботи. Ми також сприйняли його як виставковий майданчик і розвісили наші інсталяції серед цих машин, трошки ховаючи їх, щоб не одразу впадали в очі. Люди приходили подивитися, і ми хотіли дати їм новий поштовх — показати, що тепер тут є ще щось інше, ніби надія на переродження. Наче трошки "медузи", ніби живі об'єкти, які змінюють сприйняття, якщо їх знайдеш очима серед згорілого металу.

Бо машини гниють, розсипаються, змінюються, а на їхньому місці щось виростає: дерева, квіти, або от наші люстри, прикраси.

Це нагадує, що життя однаково рухатиметься вперед.

Або ми, люди, будемо його рухати й перетворювати щось страшне на щось нове й живе, або природа сама зробить своє. 

Про київські мозаїки та ідентичність міста

У фільми ви багато роздумуєте на тему старих мозаїк і навіть працюєте з ними. Чому, попри звинувачення в "радянськості", ви вважаєте цю роботу важливою?

Сергій: Приблизно за рік до фільму ми їздили на Херсонщину — там працювали над декомунізацією будинку культури. Це був великий проєкт продакшну craftstudio і Дантеса в ролі ведучого. У селі Калинівське на високому — метрів тринадцять — будинку культури лишився старий напис "Дом культуры". Його було видно з усіх довколишніх сіл. Ми збили той напис і зробили новий: Світлана розробила дизайн з легким прописним шрифтом і квітковими мотивами. Там була й мозаїка, дуже гарна, але з відверто російським фльором: персонажі з балалайками, в косоворотках.

Світлана: Ми їм трошки змінили образи: балалайки перетворили на лютні, косоворотки підправили, додавши нових елементів, і вийшло вже більше схоже на вишиванки. Так, ніби зняли з того всього радянсько-російський наліт. Цікавий досвід вийшов.

Щодо радянських мозаїк загалом — їх же робили художники, і багато хто намагався хоч у дрібницях, але передати українську ідентичність. Так, є мозаїки з великою радянською символікою — це дуже неприємно. Але в більшості цих робіт її небагато, і якщо вона є — її можна акуратно замінити. Ми б з радістю цим зайнялись.

Сергій: Митці тоді працювали в обмеженнях, але робили те, що могли. Не всюди ж треба було вішати серпи, молоти й прапори. Тем було багато.

Ми сьогодні дивимося на це як на культурний спадок.

Як вони це робили, з яких матеріалів. Це цікаво розглядати. Алла Горська, наприклад, — початок 1970-х — її роботи й досі вражають. 

Світлана: Якщо подивитися на більшість київських мозаїк, там просто смальта. А Горська творила з усього — і це так захоплює. Мозаїка "Вітер" на Теремках —  неймовірна, зовсім інший погляд, інша мова. Хоча досліджувати цікаво всі мозаїки. Під час знімань фільму ми побачили багато з них і саме тоді роздивилися київські мозаїки по-справжньому.

Чи можна сказати, що київські мозаїки того періоду є частиною ідентичності міста?

Світлана: Звісно. Передусім тому, що вони були в місті значно довше, ніж ми з вами. Мозаїки висіли там роками, люди до них звикли. І не тільки люди — це ж монументальне мистецтво, воно формує обличчя міста, викликає дискусії, і це чудово: обговорювати своє місто, а не щось депресивне чи важке.

Сергій: Так, це частина урбаністичного дизайну. Дуже круто, коли місто має щось незвичне: цікаві будівлі, особливі зупинки, навіть незвичайні смітники чи лавочки, зроблені з ідеєю. Парки, мозаїки, пам'ятники — все, що додає місту характеру. Коли ти на це дивишся, воно викликає цікавість, посмішку, радість. І це робить життя трохи кращим.

Бо коли місто таке, що ти йдеш і усміхаєшся майже на кожному кроці — це прекрасно.

Про міські проєкти, стрит-арт і пам'ять полеглих героїв

Якщо повернутися до стрічки "Мозаїки Києва", її серцем стала історія створення мозаїки у дворику "Культ.Мотиву". Поділіться сенсами цього проєкту  і як ви зараз на нього дивитеся, з відстані часу?

Світлана: Світлана і Кирило, режисери цього фільму, звернулися до нас із цією ідеєю саме тоді, коли я щойно завагітніла. Ми з ними почали шукати стіну, придумувати ескіз. Моя улюблена тема — квіти. Бо розквіт, цвіт — це те, чого я хочу для України, для себе і загалом для українців. І це ще й дуже красиво. Квітку можна зробити по-різному, підібрати стільки класної плитки, що завжди знаходиться новий спосіб її передати.

Сергій: Так, і сам сенс квітки для багатьох людей приємний. Коли ти дивишся на красу — на квітку чи будь-яку гарну річ — ти не думаєш про погане, про болі чи про те, що там сусідка зробила. Ти просто дивишся і відчуваєш спокій. Ми тримаємось цієї історії, що краса врятує світ. Чим більше навколо гарних будівель, артоб'єктів, людей — тим легше стає жити. Навіть на фізіологічному рівні тіло розслабляється.

Світлана: Плюс стародавні українські орнаменти — це наша окрема любов: килими, вишивки. Конкретно цей орнамент ми взяли з наволочки, яку переробили на шторку, що висить у нас у ванній. Ми його трохи змінили, адаптували — так і народився ескіз. Цей узор, здається, родом із Полтавщини.

Ми працювали над фільмом і мозаїкою паралельно та закінчили приблизно за місяць до пологів. Тож можна сказати, що вся робота тривала, поки малюк зростав.

Для закладу Avangardern ви створили унікальний декор, який уже став улюбленцем відвідувачів. Пригадайте цю роботу: чим для вас був особливим цей проєкт?

Світлана: Світильники зараз висять в Avangardern. Ми створили їх на початку 2024 року для Тижня дизайну, який відбувається в Арсеналі двічі на рік. Карина, співзасновниця Avangardern, побачила їх там і запропонувала представити у просторі. Тож тепер вони в постійній експозиції, і їх можна придбати прямо там.

Пам'ятні панно на честь полеглого захисника Юрія Феліпенка: яка історія цієї роботи?

Світлана: Це була ініціатива Каті. Вони запитали, чи можемо ми зробити мозаїку з обличчям Юри. Ми такого раніше не робили, тож спершу сумнівалися. Запропонували варіант майстер-класу, але коли в них не виходило приїхати кілька разів, зрозуміли, що, мабуть, треба спробувати самим. І добре, що так сталося, бо робити це виявилося зовсім не просто — і могло б вийти менш схоже.

Сергій: Добре, що Світлана має досвід у портретах та ілюстрації. Колись вона малювала їх на замовлення, тож відразу придумала стиль, у якому це може працювати. Ми трохи поекспериментували, і зрештою, воно нам самим сподобалося. Але це справді нетипова робота: частина елементів наклеєна один на одного, мозаїка виходить об'ємною. Через це Юра на ній ніби змінюється: зранку — один, вдень — інший, увечері — третій. Світло падає по-різному, і цей 3D-ефект дає відчуття живої присутності.

Світлана: Ми намагалися передати його життєрадісність. Хоча, звісно, робити це було боляче,  бо розумієш, що гине цвіт нації. І не лише через русню, а ще й через корупцію наших політиків. Тому це такий подвійно гіркий момент.

Наостанок: із чим ви хотіли б попрацювати в майбутньому? 

Світлана: Ми б хотіли більше попрацювати зі стрит-артом — і з малими формами, і з великими. У нас є дві роботи, які ми ніяк не можемо завершити. Інколи це дратує, а інколи, навпаки, здається, що вони дають нам свою енергію. Ми робимо їх потрошку, і від цього вони стають навіть ціннішими, бо створені протягом цілого року.

Сергій: Зараз ми загалом у пошуку великого, монументального проєкту для міста. Дуже хочемо реалізувати сучасну мозаїку у міському просторі й шукаємо можливості для цього.

Світлана: Одним словом, ми хочемо робити все — і велике, і маленьке!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter