На заміну Ірині Білик: нові жіночі голоси в українській попмузиці

Кажанна. Фото: instagram.com/kazhanna

Зізнаємось, заголовок статті трохи клікбейтний, але не позбавлений сенсу. Адже у цьому матеріалі йдеться про нове покоління цікавих співачок, які останнім часом яскраво заявили про себе. 

Звісно, сьогодні важко уявити появу "нової Ірини Білик" — артистки такого масштабу, яку слухають усі. Натомість сегментація аудиторії дозволила нам отримати кілька цікавих співачок, кожна з яких унікальна і закриває певну нішу, тему чи запит слухачів. Про них і поговоримо.

Кажанна

Колись усі пересилали одне одному мемну пісню про "гірка як дупа огірка", а Jerry Heil підписувала нову перспективну артистку Кажанну на свій лейбл Nova Music. Сьогодні ж, як то кажуть, учень перевершив учителя: Jerry Heil з альбомом "Архетипи" вже не виглядає артисткою, що точно потрапляє в нерв моменту, тоді як Кажанна значно переконливіше репрезентує дух часу. Її еклектика — і в зовнішньому вигляді, і в музиці — органічно вписується в монтажну, фрагментовану TikTok-культуру, де важлива не цілісна концепція, а швидка зміна образів, інтонацій і настроїв.

На відміну від Jerry Heil, яка все ще спирається на умовно "архетипічну" попмузику з великими сенсами й задекларованими ролями, Кажанна мислить простіше й сучасніше. Її музика не намагається пояснити, ким вона є, — вона просто фіксує стан, інтонацію, момент. У цьому й полягає її сила: пісні Кажанни звучать як продукт життя в соцмережевій реальності, де іронія, вразливість і абсурд співіснують без необхідності бути логічними.

Показово, що сьогодні обидві артистки є повноправними конкурентками в номінації "Артист/ка року" премії "Золота Зоря Лірум". Але якщо Jerry Heil у цій парі радше представляє парадигму попереднього етапу, то Кажанна виглядає голосом теперішнього — нерівного, хаотичного, трохи безвідповідального, але дуже впізнаваного. Саме тому її зростання — не випадковість, а закономірність.

Shmiska

Коли в чомусь сходяться музичні блогери, глибоко занурені в індустрію, і масова аудиторія (через TikTok), до цього справді варто придивитися. Shmiska вже давно на слуху в київській музичній тусовці, має кілька впізнаваних хітів на кшталт "Люди" і "Запальничка" та очевидний потенціал зробити прорив. Все зараз складається так, що у 2026 році про неї говоритимуть значно голосніше. Класичний випадок next big thing.
 

Для більш інтелектуальної публіки Shmiska легко викликає асоціації з Аланіс Моріссетт чи Торі Еймос — останньою, до речі, захоплюється й Христина Соловій. Але водночас її музика не замикається в колі референсів для посвячених чи в укрпоп-кліше. Ширшій аудиторії заходить зовсім інше: романтизований і водночас естетизований побут, зокрема побут стосунків, який вона так точно фіксує у своїх піснях.

У цьому й криється головний секрет привабливості Shmiska. Ми справді на 90% складаємося з побуту: дрібних сцен, повторюваних ситуацій, знайомих емоцій. І коли хтось уміє говорити про це без пафосу, але красиво й чесно, це майже гарантовано знаходить відгук. Shmiska не намагається бути великою поеткою чи пророчицею покоління, але саме ця приземленість і робить її голос таким переконливим і своєчасним.

badactress

Є така річ, як POV-TikTok — короткі смішні або не дуже відеозамальовки, в яких раптово впізнаєш себе і власну реальність ("а було з кимось, що лягаєш спати о 22:00, а о третій ночі гуглиш, чому втонула Атлантида?"). Споживання такого меметичного контенту допомагає людям почуватися менш самотніми в інтернеті та дає швидкий дофамін мозку, який обожнює впізнавати патерни. badactress вийшла саме з цього TikTok-середовища — і не випадково її пісні часто настільки точні й болісно влучні.

Це якраз той рідкісний випадок, коли кліше "кожен впізнає себе" справді працює. Водночас badactress не співає про універсальні, затерті до дірок ситуації. Її фокус — сучасні переживання: специфічні проблеми у стосунках, тривога соціальної взаємодії, постійна рефлексія, переоцінка нав'язаних суспільних догм і відчуття внутрішньої роздробленості.

Музика badactress звучить так, ніби це внутрішній монолог, який випадково винесли назовні: без бажання подобатися всім, але з гострим відчуттям моменту. Вона не дистанціюється від своєї аудиторії й не намагається бути "більшою", ніж є. Саме ця чесність і відсутність захисної іронії роблять її голос важливим маркером покоління, що живе між тривогою, самоіронією та нескінченним скролінгом соцмереж.

YUVI

Електронна продюсерка, яка заявила про себе у 2022 році й відтоді стабільно заворожує своєю гіпнагогічною вокальною електронікою та дарк-попом. Аналогів цьому явищу на українській сцені просто немає. Її звучання важко вмістити в один жанр: EP "По тобі" (2023) — це агресивний і містичний брейккор, тоді як повноформатний альбом "Спомина Любову" (2024) поєднує електроніку з меланхолією, рефлексією та глибоко емоційним саундом.

Це музика, яку варто слухати й розбирати по частинках, адже кожна композиція YUVI звучить як сформований внутрішній світ — драматичний, часом похмурий, але завжди виразний і візуально насичений. І, на додачу до всього, YUVI — одна з тих рідкісних артисток, які досі працюють над власною візуальною естетикою вручну, а не просто генерують обкладинки синглів за допомогою штучного інтелекту.

Vioria

Музика Vioria — це справжній еліксир молодості, від якого можуть відмахнутися лише зарозумілі сноби, які давно нічого не слухають, крім powerviolence, нойзу, прог-металу чи іншого авангарду. Для всіх інших її творчість — це запрошення поринути в особистий всесвіт переживань і внутрішніх пошуків юної душі, що ще не встигла загартуватися бронею дорослого цинізму після низки невдалих рішень і драматичних любовних історій.

Vioria вміє передати те особливе відчуття молодості, коли здається, що все ще попереду, і перше кохання здатне тривати вічно. Її музика торкає навіть тих, кому за 40, адже щирість, емоційна глибина та чесність її пісень роблять їх універсальними й здатними зачепити слухача будь-якого віку.

Околиця

Назва цього проєкту дуже точно передає його атмосферу. Це справжня "околиця" української попмузики — простір, де поки що немає великих бюджетів і, відповідно, немає потреби їх відбивати. Тут народжуються пісні про урбаністичну самотність великих українських міст, тягучу павутину зйомних квартир, вечірню меланхолію, яка накриває просто між полицями супермаркету, і ту знайому багатьом українцям втому. До речі, про втому — трек Околиці "Моя утома" зібрав близько мільйона стрімів на YouTube та Spotify. Це фантастичні показники для інді-проєкту, майже нечувані ще кілька років тому.

Околиця пише так звані тихі хіти: музику без нав'язливих емоцій та хітових формул. Ці пісні не намагаються сподобатися всім одразу, але саме тому легко й органічно знаходять свого слухача. Наприклад, трек "Хтось когось" платформа Apple Music включила до свого редакторського плейлиста Best Songs of 2025.

Сила Околиці полягає в умінні говорити про буденне так, ніби це щось важливе й варте уваги. Її музика не вимагає зосередженого прослуховування, але залишається з тобою надовго, як фонове відчуття вечора або міста за вікном. І саме в цій непафосній щирості та спокійній інтонації сьогодні відчувається її актуальність.

Fiïnka

Нова варіація на тему вже дещо заїждженого "етнокоду", виконана з безумовним артистизмом і щирою любов'ю до матеріалу. Fiïnka аутентична в тому, що робить, і це легко зчитується без жодних пояснень чи концептуальних довідок. Доказом можуть слугувати мільйони стрімів її цьогорічних хітів на кшталт "Афини" чи "Грушка" — ці пісні працюють не як музейна реконструкція фольклору, а як жива, емоційно заряджена форма.
 

Fiïnka не дивиться на народну культуру зверху і не використовує її як стилістичний аксесуар, а радше перебуває всередині цього коду. Її образ, вокальна манера і сценічна подача складаються в цілісну систему, де етніка не штучно модернізована, а природно співіснує із сучасною попмузикою. Саме тому Fiïnka вирізняється на тлі інших проєктів, що працюють із фольклорними мотивами: тут немає відчуття тренду заради тренду.

Її музика апелює не лише до ідентичності, а й до базових емоцій (як вона й має робити). І поки інші намагаються винайти нові формули "сучасного фольку", Fiïnka просто робить свою справу — і робить її переконливо.

Monokate

Сольний проєкт Катерини Павленко з Go_A — абсолютно інша територія, ніж та, з якою вона асоціюється у складі гурту і з якою дійшла до Євробачення. Monokate свідомо відходить від фольклорної драматургії Go_A і рухається в бік похмурішого, інтимнішого звучання: десь на перетині тріп-хопу, попроку та умовного "бристольського саунду" Portishead. Спадок цього гурту тут радше відчувається на рівні атмосфери й настрою, ніж прямої стилізації чи жанрового цитування.

У музиці Monokate багато темряви, пауз, напівтонів і внутрішньої напруги, наче тут артистка дозволяє собі бути менш декларативною і значно більш вразливою. Це музика не для великих сцен і TikTok-роликів, а скоріше для особистого прослуховування. Те, що вже встигло вийти (кілька синглів, EP "Половина мене"), звучить дуже перспективно, ніби пролог до чогось значно більшого.

Якщо шукати українські паралелі, Monokate трохи нагадує момент появи Юлії Лорд у 1990-х (на тлі попмузики з "Території А") та її дует зі Скрябіним "Фото/Брудна як ангел" — таку ж різку зміну оптики та жіночий голос, який не вписується у звичні рамки. Це приклад того, як велика впізнаваність може стати не кліткою, а трампліном для набагато сміливішого і внутрішньо чесного висловлювання.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter