"Уламки світла": інтерв'ю з режисеркою документального фільму про окупацію Бучі

Кадр із фільму "Уламки світла"

27 вересня у Києві відбудеться українська прем'єра документального фільму Міли Тешаєвої та Маркуса Ленца "Уламки світла". Показ можна відвідати у кінотеатрі "Жовтень" межах Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ).

"ТиКиїв" поговорив з режисеркою Мілою Тешаєвою про створення стрічки та роботу з історіями жителів Бучі, які лягли в її основу. 

Про фільм

Команда фільму: 

• Міла Тешаєва — українська художниця та режисерка, чия творчість досліджує, як історичні наративи формують індивідуальні та колективні ідентичності. Її роботи отримали світове визнання та експонувалися в таких установах, як-от MIT Museum, Red Cross Museum та Museum of European Culture Berlin, а також входять до численних музейних колекцій.
• Маркус Ленц — німецький режисер, сценарист і оператор, який живе в Берліні. Він закінчив Німецьку академію кіно і телебачення в Берліні (DFFB) та є автором численних документальних і художніх фільмів. У 2016 році він заснував продюсерську компанію wildfilms, яка спеціалізується на розробці та реалізації високоякісних художніх і документальних стрічок.

Разом вони створили, зокрема, документальний фільм When spring came to Bucha (2022), який уперше було показано на IDFA, а у 2023 році він отримав Глядацьку нагороду на HotDocs, Німецьку премію документального кіно, премію Ґрімме та головний приз на AJB DOC. 

Продюсерами "Уламків світла" виступають німецька продюсерська компанія wildfilms, медіаорганізація THE WHY та Quiet Talks.

Про роботу над створенням стрічки

Міла, я знаю, що ви зараз живете у Німеччині. Яким був для вас початок повномасштабного вторгнення? Де ви були?

Я живу в Берліні вже 15 років. Фактично мешкаю на два міста — і Київ, і Берлін я називаю домом.

І коли почалася війна, в перший день я зібрала речі, і ми з моєю німецькою подругою, фотографкою, сіли в її машину і поїхали до Києва. Дорогою зі Львова ми їхали в колоні, яка везла німецькі шоломи — це була перша військова допомога Німеччини Україні. Десь 28 лютого я вже була в Києві. Мені було важливо це прожити: бачити, відчувати, бути зі своїм містом і людьми.

Страху не було. Я була впевнена, що Київ вистоїть. Попри шок і паніку, які були навколо, в мене було відчуття, що ми впораємося й виживемо, бо іншого шляху просто немає.

У перший день, коли звільнили Бучу, я зайшла туди разом із Київською бригадою ТрО. Я бачила ці жахи й знімала їх. Тоді ж почала знімати фільм — "Коли весна прийшла в Бучу" (ориг. When spring came to Bucha). Я на власні очі бачила, як життя проступає крізь смерть. Це було настільки потужно й важливо — у цих руїнах, у попелищі, серед жаху сотень тіл і могил — люди гуртувалися й казали: "Життя більше за це". Так дуже швидко народився перший фільм. Це було майже нереально, як ми його зробили.

А вже восени 2022 року стало зрозуміло, що треба повертатися й знімати далі.

Війна принесла в наше життя конфлікти, про які важко говорити, але дуже потрібно. Це універсальні конфлікти, які війна приносить у кожне суспільство.

Як ви познайомилися з героями стрічки? Як починали роботу над "Уламками світла"?

Майже всіх героїв фільму я зустріла випадково, в перші дні після звільнення Бучі. Це люди з Бучі, Ірпеня, Бородянки — загалом із Бучанського району, який був під окупацією.

У кожного з них була своя історія. Тарас — місцевий депутат з Ірпеня, до війни він був вчителем йоги для дітей. Після початку вторгнення відправив сім'ю за кордон й став допомагати скрізь, де було потрібно. Потім він почав працювати в морзі й залишався там чотири-п'ять місяців — неймовірно важкий досвід, який руйнує психіку.

Ольга після окупації залишилася без дому і квартири, пережила розстріл сусідів. Згодом її ще й бездоказово звинуватили в колаборації — це було принизливо й абсурдно, адже вона не мала шансів боротися з системою.

Людмила тоді ще шукала тіло вбитого чоловіка, яке було загублене.

Максим і Аня — ми випадково зустріли їх, коли вони одружувалися на площі міста. Після весілля Максим пішов служити, хоча до війни працював автомеханіком.

Після першого фільму ми залишалися з ними на зв'язку й знали, як розвиваються їхні особисті історії. У Тараса був важкий психологічний злам, але він сказав: "Окей, це мій досвід, мій ресурс", — і заснував організацію психологічної допомоги в Бучі. Він не зациклився на власному болі, а повністю присвятив себе допомозі іншим. Людмила почала відбудовувати дім.

Утім найважливіше навіть не приватні історії, а те, що вони віддзеркалювали процеси в суспільстві. Почала з'являтися втома від війни, руйнувалися сподівання. Настала темна зима 2022 року, коли розбомбили електростанції, і люди жили в темряві. Це породжувало сильні алегорії — як вони ходили вулицями з маленькими ліхтариками, намагаючись освітити шлях. І це відображало не лише побут, а й внутрішній стан суспільства та кожної окремої людини.

У кожного був свій шлях: хтось шукав справедливості, хтось виходу з травми. Це був болісний, багатошаровий період проживання війни, коли з'явилися питання одне до одного, до суспільства, до сусідів, до світу.

Мені стало ясно, що я хочу з цим працювати. Бо ми часто не бачимо й не чуємо цих історій. А мені було важливо зробити фільм, щоб ми могли ідентифікувати себе з цими людьми. І не тільки ми, українці, а й німці, австрійці, французи та інші.

Це не ігрове кіно, і герої — це не професійні актори, а справжні люди зі своїми історіями. Тому впевнений, складно уявити, яким буде кінцевий сюжет. Чи мали ви власні очікування від фільму? Чого ви точно не могли передбачити?

Наприклад, не могла передбачити історію про пошук справедливості. Коли ми йшли з героями на перше засідання суду in absentia про вбивство росіянами чоловіка Алли, були очікування, що вдасться показати фінальний вирок.

Думаю, моя помилка, що я не зробила окремий фільм про цей процес. Бо це було водночас абсурдно і трагічно. Суд почався у квітні 2023 року і досі не закінчився. Це має вигляд нескінченного бюрократичного механізму, де ніхто не розуміє, що відбувається. Наші очікування не справдилися. Але для фільму це виявилося навіть добре: він вийшов не песимістичним, а чесним.

Чим більше ми знімали, тим ясніше ставало: виходу немає. Ти будуєш будинок, але він пустий. Ти шукаєш справедливості, проходиш кола української судової системи — і отримуєш лише розчарування. Урешті син Алли бере цю справедливість у свої руки й пише повідомлення російському солдату.

Працювати з героями було нелегко. Це звичайні люди, які не уявляють, що таке повнометражне кіно. Вони хотіли просто зустрічатися, їсти й пити разом, а не весь час зніматися. Ми стали друзями, але доводилося пояснювати, що важливо не лише їхні слова, а й сам процес проживання.

Ми не знали, що буде: чи повернеться Максим, чи виживе та чи зможе Людмила відбудувати дім. Ми не могли на це вплинути. Але головне — ми проживали цей час разом. Для мене, як українки, війна — це досвід, який я відчуваю тілом, кожною клітиною, незалежно від того, чи я в Києві, Берліні чи Лондоні.

Мені було важливо поставити питання: що війна приносить суспільству на глибинному рівні? Чи є можливість повернутись до відчуття "як було до війни"? І що саме ми можемо відбудувати?

Ви провели з героями два роки й багато прожили разом. У кожного та кожної з них різна історія, і всі вони трагічні. Чи є щось, чого ви навчилися у них?

Не певна, що можу сказати "навчилася". Але я ще більше утвердилася у вірі в неймовірну силу людей. Вони сильні, добрі й здатні пройти через усе. Історія кожного з героїв — це підтвердження: навіть у найтемніші часи вони знаходять у собі сили триматися та йти далі.

Втрати, які вони пережили, неймовірні. Здавалося б, вони втратили все. Але знову збираються докупи й рухаються далі. Як маленькі світлячки: хтось відбудовує дім, як Ольга, хтось, як Тарас, постійно допомагає іншим. Це важливо — знаходити ці уламки світла.

Я відчуваю, що моя країна, Україна, стікає кров'ю — і зсередини, і зовні. Але водночас бачу, як люди йдуть уперед, роблять своє, як мурашки. І саме тому з нашими героями так легко себе ідентифікувати.

Ви знімали фільм разом з німецьким режисером Маркусом Ленцом. Це вже не перша ваша спільна робота. Як почали працювати? Як ділитеся ролями у процесі?

Ми з Маркусом знаємо одне одного вже дуже давно й зробили разом кілька проєктів. Він не лише режисер, а й німецький продюсер і неймовірний оператор. У цьому фільмі він виступає як оператор і німецький продюсер, а я — режисерка та українська продюсерка, бо стрічка є німецько-українською продукцією. Наша співпраця дозволила свободу знімати і не чекати на фінансування, і це дуже важливо для фільму. 

Ми постійно обговорюємо, як розвиваються історії, що для нас головне, що ми можемо чи не можемо зробити. У полі я більше працюю з героями — веду їх, спілкуюся, будую з ними фільм.

Потім настала найважча частина — монтаж. Він тривав вісім місяців, і це справді той етап, де з усього відзнятого матеріалу народжується фільм. У нас із Маркусом були дуже різні бачення, як його будувати. І це було нелегко — зробити один фільм удвох. Але ми змогли.

У вашому фільмі багато статичних кадрів, що створює ефект споглядання за життям героїв. Камера часто ніби не втручається, а спостерігає. Як це працює у документальному кіно? 

Я, чесно, не знаю, як це працює технічно. Це радше хімія людських взаємин. Усе починається з довіри, яка вибудовується довго і нелегко. Люди з нами почувалися в безпеці — і це, мабуть, головне.

У мене лише два фільми, але понад 20 років я працюю фотографкою. Роблю великі, довгі проєкти, з яких потім з'являються виставки, книжки. Це дуже схоже на монтаж фільму: ти збираєш окремі знімки й будуєш історію. І мені завжди було важливо, щоб у фотографіях був спокій, щоб людина і простір, у якому вона живе, взаємодіяли й підсилювали одне одного.

Тому статичність — це й про довіру, і про відчуття безпеки. А вже на монтажі постає другий рівень — вибір, як саме показати людину. Ми працювали з дуже травматичними історіями, і, звичайно, було багато сліз. Але для мене принципово — не лізти з камерою в обличчя людини, коли вона плаче. Для мене це — про повагу і гідність.

Я не хочу примусово занурювати глядача в чужу драму. Мені важливіше, щоб вона відчувалася, але ненав'язливо. Бо інколи саме тиша заходить у серце набагато потужніше, ніж будь-яка сльоза великим планом.

Я знаю, що фільм уже показували на фестивалі Sheffield DocFest. Як міжнародні глядачі сприйняли стрічку? Які в них були відгуки та враження?

Глядачі казали, що це, можливо, для них перший фільм про війну, який так відверто і чесно показує не лише фронт, а й внутрішні конфлікти та наслідки війни для суспільства. І це для них важливо — зрозуміти, як війна впливає на життя звичайних людей.

Багато хто говорив, що фільм допомагає ідентифікувати себе з українцями. Адже набагато складніше уявити себе на місці військового на передовій, ніж у ролі звичайної людини, яка втратила дім, рідних чи намагається почати життя з нуля. Цей ефект "вони такі самі, як ми" — дуже потужно працює.

Звичайно, були й критичні відгуки. Дехто казав, що фільм надто песимістичний, що західна аудиторія хотіла б бачити більш оптимістичні історії з України. Але для мене це не песимізм, це чесність. Адже майбутні покоління в Україні справді матимуть справу з усім тим хаосом і руїнами, які залишила після себе росія. І ми не можемо цього прикрашати.

Водночас ця чесність вражає. І, я думаю, саме завдяки цьому фільм має шанс бути почутим у світі. Його створено у копродукції з великими європейськими телекомпаніями — BBC Storyville, трьома німецькими каналами, шведським, данським і японським телебаченням. Також фонд, який підтримує стрічку, планує покази у країнах Африки й Латинської Америки. Тобто в тих регіонах, куди фестивалі чи телепрем'єри зазвичай не доходять. І це для мене дуже важливо.

Перед нашою розмовою ви запитали мої враження про фільм і чи варто його показувати в Україні. Після перегляду я зафіксував три основні речі, які він мені передав: віра у справедливість, фіксування пам'яті та бажання жити. Фіксування пам'яті здається особливо важливим. А який основний меседж ви б хотіли донести для української та іноземної аудиторії?

Мабуть, мені важко дати однозначну відповідь. Для мене особисто пам'ять і меморіалізація — це справді головна тема моєї роботи як фотографки й артистки. Я багато років працюю з пам'яттю, і фільм теж про це.

Для українського глядача, мабуть, мені хотілося б, щоб після перегляду люди зрозуміли: вони не самотні у своїх відчуттях, історіях і переживаннях. Кожен із нас є частиною великого колективного досвіду. Цей досвід складається з пазлів, і саме з них формується картина, яка буде з нашим суспільством ще дуже-дуже довго.
Нам потрібно бути дорослими, щоб це усвідомити: розуміти свої рефлексії, свій біль і своє майбутнє. Бо наше суспільство, як і герої фільму, намагається жити, навіть якщо воно розбите на уламки.

Чи будуть ще покази фільму в Україні?

Найближчий показ буде 27 вересня у кінотеатрі "Жовтень". Я дуже сподіваюся, що люди прийдуть, бо для мене це особливий день: усі наші герої будуть у залі й зможуть подивитися на свої історії на великому екрані. Мені важливо, щоб глядачі підтримали їх і розділили цей досвід.

За місяць стартує великий кінопрокат у Німеччині з прем'єрою в Берліні, яку підтримує Konrad Adenauer Stiftung. Там ми робитимемо багато показів у співпраці з організаціями, що працюють з Україною, і доповнювати їх публічними розмовами.

В Україні, можливо, зможемо організувати ще кілька спеціальних показів за участі партнерів. Також я думаю про переговори з Takflix чи, можливо, з українськими телеканалами — ми абсолютно відкриті до цього.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter