Сергій Жадан: "Ми не перемагаємо у війні Пушкіна проти Шевченка"
Фото: фейсбук knyharniaye
Не всім охочим вистачило місця в головному залі столичної Книгарні "Є" під час публічної розмови з письменником Сергієм Жаданом. Подія відбулася 26 жовтня в закладі на вул. Лисенка, 3. В інших залах організували пряму трансляцію заходу для відвідувачів.
Це перша в серії зустрічей "Тет-а-тет у Книгарні". Креативна продюсерка проєкту — поетеса Тетяна Власова. Вона планує регулярно запрошувати на бесіди відомих українських культурних діячів.
Вхід на події вільний. Одна з цілей ініціативи — збір коштів на потреби наших військових. Наприклад, на першому заході донатили для 13-ї бригади Національної гвардії України "Хартія".
Цей вечір мені видався дуже легким і теплим, водночас важливим і сповненим сенсами. Передусім — завдяки Сергію Жадану, який став першим гостем проєкту і мужньо витримав майже дві години нашої відкритої розмови. І, звісно, завдяки допитливій і розумній аудиторії, — пише Власова на своїй сторінці у фейсбуці.
Цитати Сергія Жадана з розмови — далі в матеріалі.
Про війну Пушкіна проти Шевченка
Ми не перемагаємо у війні Пушкіна проти Шевченка. По-перше, нам, українцями, слід передусім між собою розібратися, чиї пам'ятники хочемо, а чиї — ні. По-друге, ця війна культур великою мірою не так внутрішня, як назовні. Ретранслює все, що у нас відбувається, на світ. Ми будемо повертатися до цього питання. І поки ми не матимемо чіткої, розумної, переконливої відповіді, доти у нас буде вразлива оборона.
Півтора року тому світ раптом побачив, що візія росії абсолютно не відповідає реальності. Не лише політична, а й суспільна і культурна зокрема. Відповідно, багато речей треба переосмислювати. Це незручний, некомфортний процес. Тому швидко уповільнився. А ми в цьому випадку не надто сильно вдавалися до термінології та методології.
У нас є ворог, який прийшов нас убивати. Багатьом здається, що цього цілком достатньо, щоб нас зрозуміли. Але світ не такий ідеальний, як хотілося б думати. І не такий простий, щоб нашу правду й бачення сприймали за аксіому. Світу недостатньо фотографій та свідчень із Бучі, Ізюма чи Маріуполя. Він живе своїм життям. Ми ж маємо право на своє життя і на обстоювання власної правди.
Слід вибудовувати наративи й сенси, які пояснюватимуть і нам самим, і всім навколо, чому власне це війна Пушкіна проти Шевченка. Бо так сталося, що це два прапори. Воюють не вони, а армії, які їх тримають у руках. Але це маркери сторін. Хочеться чи ні, а війна культур — реальність, з якою маємо справу вже не перше століття і яка не завершиться найближчим часом. Тому варто бути готовими про це говорити.
Про знесення пам'ятників Пушкіну
Знесення — погане слово. Демонтаж пам'ятників. Йдеться не про те, що треба зламати, побити молотками та всіляко глумитися. І не про конкретні архітектурні чи скульптурні споруди. А про ревізію тривалого історичного й культурного процесу, який відбувався з нами та який до нас великою мірою застосовували.
Боротьба українців за свою самостійність почалася з боротьби з імперськими російськими маркерами. Найбільший з них — це Олександр Сергійович. Тож нинішній процес закономірний. Річ же не в Пушкіні. Це взагалі не про літературу та естетику. А про ідеологію.
Російська культура — важлива й невіддільна, дієва та ефективна складова концепту "руского міра". Без неї фактично нічого не вартий. Чого вартий сам по собі Путін, якщо за ним немає Достоєвського, Чехова та чотирьох нобелівських лауреатів росії в галузі літератури. Це просто чекіст, який став президентом. Завтра прийде інший. А те, що це буде чекіст, думаю, ніхто не сумнівається.
Російська культура — частина їхнього агресивного імперського наративу. Так само українська — частина нашого. Культурна складова — мабуть, найважливіша в побудові системи нашого захисту та периметру незалежності й ідентичності.
Тривалий час ми були в колоніальному стані. А де немає державності, роль державних інституцій виконує культура. Коли не було президентів, у нас були, умовно кажучи, Шевченко, Франко, Леся Українка. Саме вони тепер на наших банкнотах. Тому що в той час, коли у нас не було реальних ознак державності, саме вони виконували функцію держінституцій. Власне перебирали на себе тяглість державо- і націєтворення.
Про кенселинг російської культури
Наш голос за кордоном недостатньо чіткий, переконливий і зрозумілий. Є і наше певне недопрацювання — людей, які говорять про культуру. І велике недопрацювання української держави. У ситуації війни саме вона мала перебрати на себе ці функції.
"Заборонити російську культуру" — не дуже коректне формулювання. Неможливо заборонити ніяку культуру. Але можна звернути увагу світу на невідповідність певних стереотипів і те, що та чи інша національна культура потребує певного ревізування, бо світ змінюється. Ти не можеш ходити по людях і забирати в них книжки умовного Єсеніна. Цю розмову слід переводити на інший рівень. Потребує інших спікерів, наративів та інтонації.
Давайте не будемо вдавати, що російської культури не існує. Так це не працює. Вона була, є і далі буде. Тисячі й десятки тисяч людей писатимуть російською мовою. Це друкуватимуть і перекладатимуть. Але весь той великий корпус текстів, які вивчають у тисячах університетів світу, після початку російсько-української війни потребує рефлексування та ревізіонізму. Щоб зрозуміти, що відбувається.
Причина ж цієї війни не лише в тому, що з'явився нізвідки раптом з табакерки божевільний Путін. Це скоріше наслідок усього того, що відбувалося в росії останні 300 років. І великою мірою — на тлі тотального панування на цих просторах російської культури. Зокрема, "гуманістичної" літератури, яка прекрасно уживалася з різними формами правління. Не завжди і не всюди. Були репресії та цензура. Але загалом російська влада за будь-якого градуса тоталітаризму вміла цінувати свою культуру. Розуміла, наскільки важлива її присутність як механізму впливу, пригноблення і просування своїх інтересів у світі.
Про "хороших рускіх"
Немає хороших і поганих — є просто рускіє. І вони з нами зараз воюють. Доки триває ця війна, не слід ділити рускіх на більш і менш хороших, більш і менш поганих. Це все треба ставити на велику паузу. Не тому, що серед росіян не може бути хороших людей. А тому, що в ситуації війни це некоректно та неетично. Представники їхньої нації вбивають нас. Хороший рускій — це той, хто сьогодні з автоматом воює у складі Збройних Сил України.
Світ складний. Навіть за всієї емпатії та прихильності не гратиме за нашими правилами. Не вчора створився. Вчора почалася війна, а світ існував до цього. У будь-якого культурного менеджера, організатора фестивалю, директора видавництва чи театру завжди будуть тисяча причин для пояснення, чому їм перекладати, промотувати та запрошувати росіян. Це складний момент, але має бути якась більш зважена й серйозна позиція. Не істеричне реагування на кожного руского, а розмова про те, що "дивіться, війна триває, і звичайно, не може бути жодних контактів з росіянами".
Про українізацію
З нами відбувається, мабуть, вперше в історії України нормальна, продуктивна, конструктивна природна українізація. Зрозуміло, який за цим стоїть контекст і ціна. Але громадяни добровільно переходять на українську мову не через закон, а тому, що для них це справді важлива річ. Це зараз роблять десятки й сотні тисяч людей.
Можна нарікати, що відбувається це не з усіма відразу, і далі хтось досі говорить російською мовою. Можна просто нарікати — це зручна позиція. Ми схильні та привчені звертати увагу й концертуватися на негативі й бачити нашу українську склянку напівпорожньою, а не напівповною. А можна просто зважати на тих людей, які перейшли за ці півтора року на українську, та якось пробувати їх підтримувати. Тим, що ти робиш, і в тому, що вони роблять. Тому що це складно психологічно. Розумію, що процес українізації не буде аж таким легким і динамічним. Але очевидно, що рух невідворотний і незупинний.
Про нашу культуру
Ми зараз спостерігаємо історичний момент, коли українська україномовна культура нарешті стає повсюдною повсякденною культурою всіх українців. Не лише людей із певних соціальних прошарків чи регіонів, з певним рівнем освіти чи фінансового забезпечення. Сьогодні справді вперше в нашій історії, мабуть, від часів Середньовіччя українська мова стає головною. Наша культура, література й кіно такого нікого не переживали. Це величезний виклик. Культура не зовсім до цього готова. Але доволі непогано дає собі з цим раду. І це те, що справді сильно нас змінює.
Моє старше покоління звикло все життя автоматично принагідно цитувати радянські комедійні фільми, на яких ми виросли. Тепер себе спиняємо, тому що розуміємо всю недолугість і недоречність подібного цитування. Спрацьовує внутрішній цензор. Думаєш, "давай зараз без Гайдая і всієї цієї маячні". А справжня перемога настане, коли цього навіть не буде в запасі. Бо це про меншовартість, залежність, наповненість імперською культурою. Про те, що в тебе недостатньо контексту і суб'єктності, щоб користуватися цитатами своїх письменників, режисерів, політиків.
Нормальність щоденних комунікацій базується на фундаменті спільної культурної платформи, підмурках, які не потребують додаткового кроку пояснення. Йдеться не про загнаність у національну культуру, яка є вузькою і потребує зусиль, щоб її полюбити. А про те, що називається наша культура. Саме вона і є нашою. Саме цитатами з цих фільмів, книжок, вистав ти маєш говорити, бо там є все, що для тебе потрібно.
