Що читає співзасновниця освітньої фундації SavED Ганна Новосад
Колаж: "ТиКиїв"
Ганна Новосад — співзасновниця благодійного фонду SavED й ексміністерка освіти і науки України. Місія її організації — відновлення доступу до навчання дітям у громадах, що постраждали від війни. Робота Ганни невіддільно пов'язана з читанням:
"Читання — важлива частина мого життя. Читати щодня хоча б трішки давно стало звичкою. Саме з кави та кількох сторінок завжди починається мій день, але ніколи не із соціальних мереж. Я радію, коли маю захопливу книгу, до якої хочеться повертатися додому, але терпляче перечікую періоди читацького затишшя.
Моє літературне меню доволі різноманітне. Я свідомо намагаюся художню літературу чергувати з нон-фікшном, ознайомлюватися з авторами з різних континентів, бо знаю, що дуже легко прив'язуюся до того, що вже сподобалося. Можу тижнями читати одного письменника. Так було з Кундерою, Манном, Льйосою і Винниченком. Але книги, на мою думку, як їжа — неодмінно мають бути різноманітними", — каже Ганна Новосад. Тож для нашої рубрики "Що читає" вона розповіла про останні шість книжок, які їй припали до душі.
Жозе Сарамагу, "Двійник"
Цю книгу я читаю зараз: читаю повільно, бо автор має своєрідний і надзвичайно непростий стиль. Його речення можуть займати цілу сторінку, він часто нехтує розділовими знаками й оформленням діалогів. Буває, що така екстравагантна манера мене відштовхує, але "Двійник" — це просто знахідка. Новела розповідає про португальського вчителя Тертуліану Масіму Афонсу, який настільки звичайний, що просто "ніякий", за визначенням автора. Але одного разу в фільмі він бачить чоловіка, який є точнісінькою копією його самого. Спроби знайти цього двійника та зрозуміти, що ж у біса коїться, повністю змінюють життя Тертуліану.
Я подолала лише половину книги й не знаю, як все закінчиться. Проте мене захоплює не лише сюжет, а й те, як майстерно автор використовує іронію, сарказм, глузує над своїм головним героєм, веде з ним діалог.
Новела наповнена рефлексіями Самарагу на абсурдність багатьох складових життя та поведінки не лише Тертуліану, але й кожного з нас.
Томас Манн, "Будденброки. Занепад однієї родини"
Щиро вважаю, що це літературний мастхев для кожної освіченої людини. Нещодавно перечитала знову й, певна, що повторю це ще років за десять. "Будденброки", звісно ж, є одою сторіччю, про яке йдеться в книзі. Проте з погляду людини XXI сторіччя, мудрість та філософія життя, яку заклав Манн своїм різним персонажам, дарує відчуття зв'язку.
Це — довга оповідь про одну родину, про гроші, соціальний статус, політичний бекграунд тодішніх німецьких земель, про щастя і нещастя кожного героя, які врешті призвели до занепаду колись могутньої родини. Цей роман — різноманітна палітра обставин, які цікаво розбирати на причинно-наслідкові зв'язки. Чи могло трапитися інакше, чи могли Будденброки процвітати далі? Мабуть, саме тому я точно втретє повернуся до цієї сім'ї.
Аби не втратити присмак маннівського письма, прочитала "Смерть у Венеції", "Тоніо Крегера", "Трістана", "Маріо і чарівника". Проте не впоралася з "Доктором Фаустом" — не змогла здолати з першого підходу.
Френк Вільчек, "Основи. 10 ключів до реальності"
Зізнаюся, легше проживати сучасну українську дійсність, власні психологічні реакції на неї, свою тривожність й інші побічні ефекти війни мені допомагає рефлексія про те, як влаштований Всесвіт і я сама, як біологічна істота. Звучить доволі механістично, проте для мене це працює. Розуміння фізичних законів, базових біохімічних реакцій, світобудови, з одного боку, дозволяють підійнятися над щоденними наслідками війни, спробувати відчути безмежність Всесвіту, а з іншого — пояснюють мої емоції, переживання та дають підказки, як працювати з ними.
Це — титанічна праця Вільчека, яка полегшує моє життя. "Основи. 10 ключів до реальності" — і про макросвіт, і про мікросвіт: розбирання нашого тіла на атоми, щоб осягнути, яким великим є Всесвіт усередині кожного з нас.
Цікаво, що усі три автори зазначені вище були нобелівськми лауреатами. Проте це не було критерієм вибору.
Джером К. Джером, "Троє у човні"
Чи є у вас після школи відчуття, ніби чимало класики ви вже прочитали, тож можна ставити плюсик навпроти багатьох творів? У мене — є, і я намагаюся з ним боротися. Будьмо чесними: якщо й пам'ятаємо сюжет, то дуже мало можемо згадати про сенс книги.
Саме тому перечитала вічну класику Three Men in a Boat. Гумор кінця XIX сторіччя в Англії може бути кумедним і зараз. Навіть 2024 року можна сміятися з того, як троє товаришів подорожують у 1889-му, і як часто їхні логістичні курйози схожі на твої з друзями. Дуже раджу читати в оригіналі, бо це просто екстаз.
Кадзуо Ішіґуро, "Залишок дня"
Продовжуючи тему Англії, ця новела вже про середину ХХ століття. Мені вона неймовірно сподобалася не сюжетом, не подіями, а якимось блаженним відчуттям тепла, спокою, комфорту. Знаєте, яким напрочуд затишним не надто спекотний серпневий вечір? Це — воно. Шість днів подорожі героя перетворюються на ретроспективну мандрівку його життям. "Залишок дня" — дуже чуйна, дещо сумна, але не мінорна новела про те, що наприкінці дня часто шкодуєш про речі, яких не зробив.
І наостанок перерахую книги, які не можу рекомендувати, але вони були серед останніх прочитаних. Для мене це рубрика "одноразові". Їх я до них точно ніколи не повернуся, бо там немає глибини. Загалом, там мало що є, окрім подекуди цікавого сюжету, простого бажання дочитати, а також спроби зрозуміти, чому ці автори зараз популярні.
Донна Тартт, "Щиголь"
Крім "Щиголя" Донни Тартт, у цьому списку є Крістін Генна і її "Соловей", Four Winds, The Great Alone, а також Seven Husbands of Evelyn Hugo Тейлор Дженкінс Рід. Спільне у них: можна трішки більше дізнатися про американське життя. Однак книги по-американськи розтягнуті і роздуті, що часом дратує. Втім вони можуть бути не найгіршими варіантами під час відпустки чи для відпочинку мозку.
