Що читає телеведучий Анатолій Єрема: 5 сучасних українських книжок
Колаж: "ТиКиїв"
Складно уявити українця, який не чув про Анатолія Єрему: він потрапив на телебачення у 1997 році, працював телеведучим та креативним продюсером, а зараз є ведучим на UA:Суспільне. Анатолій — філолог за освітою та фахівець зі слов'янської фольклористики, був перекладачем, викладав українську мову в Пенсильванському університеті та працював у посольстві США.
З "ТиКиїв" Анатолій Єрема поділився останніми прочитаними книжками — це український сучасний фікшн і нонфікшн, а також розповів про авторів, твори яких цінує та з нетерпінням чекає.
Про звичку читання
Коли ти філолог не лише за дипломом, а, перш за все, за покликанням, то читання — невіддільна частина твого життя. Читав багато ще з дитинства — ледь не жив у дитячій бібліотеці свого буковинського села, яка мала непоганий фонд, але була у жалюгідному стані. Написав про це статтю у районну газету — досі пам'ятаю заголовок "А за дитячу забули…". Вона дуже не сподобалась сільському керівництву, і ті попросили місцевих "тітушок" провести зі мною виховну роботу. Провели, а наостанок кинули фразу "писако, стули писка". Як бачите, не допомогло: "пискую" у різний спосіб і досі.
Але ближче до теми. Від початку великої війни вперше в житті мав велику паузу в читанні. Кілька місяців не міг взяти книжку до рук — був увесь у роботі, інформаційних стрічках, волонтерстві… Та в якусь мить відчув, що втрачаю внутрішню рівновагу, що я — не я. Опанував себе і повернувся до регулярного читання, і тобі рекомендую!
Книжки дуже помічні, щоб не поїхав дах під час війни. Наразі віддаю перевагу публіцистиці та художній прозі вітчизняних авторів. Психологічна і мотиваційна література поки на паузі — але то вже може бути й вікове.
Олександр Зінченко, "Як українці зруйнували імперію зла"
Зазвичай на світ з’являється книжка, потім її автор, або хтось інший, пише сценарій, і далі знімають фільм. А вже опісля уїдливі критики ламають списи, що краще — книга чи її екранізація. Фаховий історик і письменник Сашко Зінченко звик плисти проти течії. Три роки тому створив чудовий документальний серіал "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла" (є у вільному доступі на каналі "Суспільне.Новини" на YouTube). А вже за мотивами серіалу цьогоріч видав книгу.
Я, чесно кажучи, мав побоювання, що книга після серіалу мені не зайде. Даремно, бо це про події, свідком яких я був і які глибоко пережив — розпад СРСР і здобуття Україною незалежності. Сам автор визначає жанр як історичний репортаж, і це створює ефект присутності для читача, особливо для молодого, який з огляду на вік не мав змоги бути свідком тих подій. І робить це настільки майстерно, що його документалка сприймається як справжній детектив.
Павло (Паштет) Белянський, "Битись не можна відступити"
Кілька років тому прочитав збірку новел Павла "Я працюю на цвинтарі" і зрозумів, що це "мій" автор. Чудову екранізацію Олексія Тараненка під однойменною назвою теж не пропустив. Потім була "Бабуся помирати не любила" про рідний Донбас Белянського — теж на висоті.
Анонсованого виходу "Битись не можна відступити" вже просто чекав із нетерпінням і заздалегідь замовив її на сайті харківського видавництва Vivat. А потім був трагічний день — 23 травня, коли рашисти своїми ракетами зруйнували "Фактор-друк", де друкували цю книгу. Але, попри знищений тираж, вона таки дійшла до свого читача. І це дуже символічно: книга незнищенна, як і ми, українці.
Книга про війну, написана її очевидцем і учасником, бо Павло нині на фронті. Тут ти не зустрінеш якихось глибоких філософських і пафосних роздумів, натомість побачиш дуже яскраво змальованих побратимів і посестер автора, у яких неможливо не закохатись. Вони — прості люди. У кожного своя історія "до" і "після". Вони бояться померти, бо людський інстинкт самозбереження ніхто не скасовував. Але вони стоять. Бо треба битись. Бо не можна відступити.
Роман Голубовський, "З нами житиме еласмотерій"
По життю люблю і ціную людей з почуттям гумору та самоіронією, а з такими, як у Романа — і поготів. Звернув на це увагу ще на його сайті UAReview. І от, нарешті, з'явилася дебютна збірка оповідань Голубовського.
Якщо поставити собі за мету знайти якийсь ґандж, то зазначив би, що не всі оповідання написані досить майстерно і, вочевидь, у різний час та за різних обставин. Але є тут справжні перли: "Марія на яблуні" — тримайте мене семеро, бо валятимусь зі сміху. Якби писав окрему рецензію на збірку, то назвав би її "Зате ми гарно співаємо". Надто вже дошкульно описує Роман наші національні вади. Але ж співаємо ми й справді гарно!
Ілларіон Павлюк, "Білий попіл"
Є такі книги, про які у твоїй інтелектуальній бульбашці говорять усі, а ти все одно чиниш якийсь внутрішній опір. Кажеш собі: "ну, детективи, це ж наче не моє". І кажеш так доти, доки випадково не відкриєш книжку. А потім різко змінюєш думку, бо захоплює так, що годі відірватись. Спойлерити не буду, але, сподіваюсь, заінтригував.
Артем Чех, "Пісня відкритого шляху"
Цей роман вже лежить у мене на полиці й чекає своєї черги — вона вже зовсім близько. Як можна рекомендувати те, чого сам не читав? Можна. Якщо віриш в автора і високо цінуєш його попередній доробок. "Район Д", "Точка нуль", "Хто ти такий?" дозволяють мені вважати, що Артем є безперечно одним із найцікавіших авторів сучасної української літератури.
Хоча "Пісня відкритого шляху" й анонсована як роман про іншу війну, яка десь далеко, та впевнений, що Артем пише про те, що болить, через що сам пройшов на фронті.
Про очікування
Серед моїх улюбленців є автори, які в силу тих чи інших обставин зараз пишуть мало, або й не пишуть взагалі. Андрій Любка активно волонтерить, а я хочу знову тримати в руках щось на кшталт його "Саудаде", бо досі не можу забути тієї гедоністської насолоди від читання.
Письменниця і фахова правозахисниця Лариса Денисенко всю себе нині віддає захисту постраждалих від насилля росіян, але я дочекаюсь. Бо "Корпорація ідіотів", "Кавовий присмак кориці" та інші її твори переконують, що не писати вона не зможе.
Артем Чапай на фронті і йому не до писання. Але нехай знає, що "ждуни" бувають різні. Я терплячий. І мені йдеться про книжки.
