"Нам катастрофічно бракує мови для приватного горя": режисер Юрій Радіонов — про виставу "Кроляча нора" Дикого театру
Режисер вистави "Кроляча нора" Юрій Радіонов. Фото: Рая Ідрісова
Наприкінці червня столичний Дикий театр випустив виставу "Кроляча нора" за п'єсою американського драматурга Девіда Ліндсі-Ебера. Це шоста режисерська робота актора й режисера Юрія Радіонова.
Після прем'єри "ТиКиїв" поспілкувався з Юрієм про його нову постановку. Режисер розповів про дослідження теми втрати та горя, контекст війни у виставі, довіру до глядача, дружину в головній ролі та долання упереджень щодо акторів, які стають режисерами.
Хто такий Юрій Радіонов?
Юрій Радіонов — актор театру і кіно та театральний режисер. Він народився 1987 року в Бахмуті Донецької області. Працював у Донецькому театрі юного глядача в Макіївці (2008-2011), Київському театрі юного глядача (2011-2015), Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра (2015-2019) та Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької у Львові (2024-2025). Нині є актором Національного драматичного театру ім. Лесі Українки в Києві.
У Дикому театрі грав у виставах "Кайдаші 2.0" (2019), "Коли опускаються руки" (2019) та "Механічний апельсин" (2020).
Знімався, зокрема, у британському короткометражному фільмі "Камінь, ножиці, папір", який торік отримав премію BAFTA.
Пане Юрію, ви передусім відомий як актор, але відколи у вашому житті є ще й режисура та яке місце вона нині займає?
Дякую вам за важливе запитання. Маю зробити "камінг-аут" — окрім акторської, я маю й режисерську освіту. Навчався у Костянтина Дубініна в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. Карпенко-Карого, який закінчив 2017 року.
Відтоді поставив шість вистав — AMORphine, "Маргінали", "Зальот", UkrLand, Maria, "Кроляча нора". Так вийшло, що більшість за кордоном — Штутгарт, Манчестер, Ліверпуль. Наразі режисура мені цікавіша за акторство, тому вона займає левову частку моєї любові до театру. Цього року, до речі, набираю режисерський курс в академії естрадного та циркового мистецтва.
З Диким театром донині ви співпрацювали принаймні тричі, й саме як актор. А тепер ви там у ролі режисера. Як так вийшло?
Так, ви маєте рацію. Я мав кілька вистав у Дикому, тому мені було комфортно. Адже знаю та розумію цей простір, цінності, напрям. До "Кролячої нори" пропонував ще кілька текстів. Але саме п'єса Девіда Ліндсі-Ебера найбільше відгукнулася нам із Ярославою Кравченко (засновниця й директорка Дикого театру — прим.). Бо вона про нас і про сьогодні.
Про що "Кроляча нора"?
Вистава режисера Юрія Радіонова розповідає історію подружньої пари Бекки та Хові. За сюжетом, у них було все, про що можна мріяти, але одна подія перевертає їхні життя: в автомобільній аварії гине чотирирічний син. Батько й мати по-своєму проживають трагедію. Бекка, яка наштовхується на холод і нерозуміння чоловіка, а ще змушена зважати на витівки сестри та нотації матері, починає спілкуватися з підлітком Джейсоном. Саме він був за кермом у той фатальний день.
В основі постановки — п'єса американського драматурга Девіда Ліндсі-Ебера. Цей твір 2006 року був поставлений на Бродвеї, 2007-го нагороджений Пулітцерівською премією, а 2010-го отримав екранізацію з Ніколь Кідман.
"Ця бродвейська історія неабияк співзвучна з реальністю, в якій зараз живемо ми, українці. З реальністю, де ми щодня втрачаємо, не вміючи проживати втрати. Як продовжувати жити, коли твій попередній світ знищено?" — йдеться в описі.
У виставі Дикого театру грають Шорена Шонія, Іван Жилюк, Поліна Філіппова, Любов Доброноженко, Геннадій Пятов, Вадим Охоцький і Мирослава Літвинська.
Прем'єра відбулася 26-27 червня на Сцені 6 Довженко-Центру. Найближчі покази пройдуть у просторі "Хора" 25 липня та 21 серпня.
Які були перші враження від п'єси та чи одразу зрозуміли, навіщо її ставити?
Фільм бачив декілька років тому, а п'єсу прочитав у грудні 2025-го. Пам'ятаю здивування від того, що у п'єсі немає монологів про біль, немає моментів, де текст "натискає" на читача. Персонажі говорять про все, крім головного, і в цьому стільки правди та світла.
Мені дуже відгукнулася тема та її втілення. "Це про нас, про українців сьогодні" — саме така була перша думка.
"Кроляча нора" для вас є "зразком того, як може бути написана драма — без пафосу, без маніпуляції темою. Ліндсі-Ебер не тисне на біль, він його досліджує, з іронією і навіть гумором, який не знімає глибину, а робить її точнішою. Є такі п'єси, які довіряють глядачеві. Ця довіряє". Як втілюєте це на сцені?
Гумор є яскравою рисою українського суспільства. Думаю, тут не буде заперечень — ми майстри іронізувати над собою та тролити інших. Це є й у виставі. Наприклад, сцена дня народження Іззі, де зібралися всі — глядач впізнає себе і своїх близьких.
Щодо довіри: ми не пояснюємо, не підказуємо, де плакати. Глядач сам знайде своє місце всередині вистави.
З одного боку, п'єса про універсальні, загальнолюдські досвіди та емоції. Водночас у нас вистава існує в умовах війни. Можу припустити, що одразу було усвідомлення цього гострішого та масштабнішого українського контексту. Можливо, це навіть була одна з причин поставити п'єсу. То як це поєднується у виставі?
Так, контекст був одним з імпульсів. Але я не хотів, щоб вистава "використовувала" війну як рамку. Це було б нечесно і щодо п'єси, і щодо глядача. Автор говорить про особисту втрату — конкретну, приватну, не героїчну. Саме в цьому сила твору. Горе в ньому не має масштабу, воно має текстуру.
Якраз ця текстура, як мені здається, нині дуже потрібна. Тому що нам катастрофічно бракує мови для приватного горя. А це важливо. І п'єса говорить саме про це.
Я не вважаю, що театр — це терапія. Але він може дати людині простір, де вона впізнає себе без того, щоб хтось їй це пояснював.
На головну роль ви взяли Шорену Шонію. Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з дружиною.
Шорена — акторка з двома нагородами театральної премії "Київська пектораль", професійна й дуже точна в роботі. Я обрав її на роль не тому, що вона дружина, а тому, що сильна акторка. До речі, її моновистава UkrLand, яку я ставив у Манчестері, отримала п'ять зірок від британських критиків. Тобто це не "сімейний проєкт" — вона актриса з результатом, який підтверджений незалежно від мене.
Розмежування між робочим і сімейним є, і воно потрібне. На репетиції я режисер, вона акторка, і ми обоє це розуміємо. Складність є, як і в будь-якій близькій співпраці. Але вона компенсується довірою: мені не треба пояснювати їй довго, вона зчитує задум швидко. Так само і я довіряю їй і йду за нею.
Чи дивилися якісь інші постановки п'єси та чи було щось із цього для вас орієнтиром, окрім самого тексту?
Дивився кілька записів постановок. Якщо чесно, це більше заважало, ніж допомагало. Більшість із них зроблені побутово, психологічно-реалістично. Горе там грається впізнавано — через сльози, через відому акторську техніку страждання. Мені це було нецікаво й навіть небезпечно як орієнтир, бо моя мета була інша.
Я хотів не зобразити горе, а дослідити його. Чесна розмова про втрату — це не про те, щоб глядач плакав разом з акторами на сцені. Це про те, щоб він залишився сам на сам із питанням, яке стосується його власного досвіду. Тому в якийсь момент я свідомо перестав дивитися чужі версії та повернувся до тексту. Тільки текст, без посередників.
З вашого досвіду, ким сьогодні в Україні бути легше, цікавіше або вигідніше (або ж усе разом) — актором чи режисером?
Актором бути легше в тому сенсі, що більше пропозицій. Кіно, реклама, комерційні проєкти — палітра ширша. У штаті театру може бути десятки акторських ставок, а режисерських лише одиниці. Тобто ринок для режисерів в Україні дуже вузький.
Режисером бути складніше та відповідальніше. Це інша, окрема професія, а не продовження акторської. Знаю, бо маю й режисерську освіту. 18 років працюю як актор, і це кліше досі доводиться долати, бо є стійке упередження, що актор не може бути хорошим режисером. Я з цим не погоджуюсь, але розумію, що це моя робота — спростовувати результатом, а не словами.
Про гроші відповім чесно: режисерські гонорари в українському театрі невисокі. Це не та професія, де обираєш між пропозиціями за розміром гонорару.
Наостанок — про вашу іншу зайнятість. Минулого року ви увійшли до трупи Національного драматичного театру ім. Лесі Українки. Які у вас плани там?
Так, я увійшов до команди Театру ім. Лесі Українки. Найближче, що можу анонсувати, — 9-10 липня прем'єра вистави "Смерть комівояжера" в постановці Кирила Кашлікова зі Станіславом Бокланом у головній ролі. Це велика робота і серйозний акторський склад. Решту краще побачити, ніж почути анонс.
