"У Підмогильного була література, а у нас — електронна музика": режисер Станіслав Битюцький — про екранізацію роману "Місто"
Режисер і сценарист фільму "Місто" Станіслав Битюцький. Фото: Майя Максимова
Минулими вихідними в Києві завершили знімати фільм "Місто" за однойменним романом Валер'яна Підмогильного. Це повнометражний дебют режисера та кінознавця Станіслава Битюцького. Сучасну кіноадаптацію твору фільмували 20 днів на центральних вулицях столиці, фестивалях електронної музики та на Кіностудії імені Олександра Довженка. Прем'єра стрічки запланована на 2027 рік.
Про роботу над екранізацією та зміни класичного роману режисер і сценарист Станіслав Битюцький розповів під час спілкування з журналістами в один із фінальних знімальних днів у клубі Closer.
Про що "Місто"?
У фільмі події роману Валер'яна Підмогильного перенесли на 100 років уперед — у сьогодення. Російсько-українська війна триває четвертий рік. У цих умовах молодь шукає себе та своє місце.
За сюжетом, до Києва приїздить 24-річний Степан Радченко, який пережив полон на півдні України. У столиці він проходить шлях від розгубленого провінціала до успішного мешканця великого міста. Степан мріє про належність і про те, щоб залишити минуле позаду. "Поступово він конструює нову версію себе — стильну, зібрану та впізнавану на електронній сцені міста. Проте чи зможе він прийняти свій біль і перемогти внутрішнього демона?" — йдеться в синопсисі стрічки.
Про знімальний процес поміж обстрілів
Якось не віриться, що час так швидко пролетів. Ми дуже задоволені, що все пройшло добре, попри складні умови й навіть те, що наші знімання іноді перетиналися з обстрілами.
Ми мали нічні знімання три дні поспіль і нам якоюсь мірою навіть щастило, що обстріли відбувалися не на наші зміни, а між ними. Було чимало моментів, які могли зіпсувати, зруйнувати, зупинити фільмування, але нам вдавалося це долати.
Про основну тему фільму
Цей проєкт поступово змінювався ще на рівні сценарію. Ми трохи відходили від Підмогильного в сенсі підкорення міста. У нас це скоріше історія про дорослішання під час війни. Про те, що юне покоління має свої травми. І про те, як вони намагаються жити з цими травмами.
Про те, як далеко відійшли від роману
У Підмогильного класна структура, і це було зручно для написання сценарію. Можна було грати у гру "а що було би з тими героями в наш час?". Але більшість мотивів залишилася від роману.
Є Степан, який приїздить у велике місто. Є професія, в якій він вирішує себе знаходити, тому що, як йому здається, це круто. Ми залишили й усіх трьох жінок та цю умовну модель: є простіша Надійка, більш досвідчена Тамара та модернова містянка Зося. Також залишили їхні стосунки, але намагалися переосмислити, якими були б ці стосунки через 100 років. Тобто як змінювалися б гендерні ролі та поведінка, якісь дозволені й недозволені межі, які були тоді у Підмогильного та які є нині.
Професійну складову ми змінили на ту сферу, яка, на нашу думку, є важливою саме в наш час тут і тепер. У Підмогильного була література, а у нас — електронна музика.
Київська електронна сцена насправді недооцінена навіть у Києві. Але те, що роблять наші сучасні електронні музиканти — надзвичайно важливо у світовому контексті. Тож бути тут, серед музики, й ходити на вечірки, які проводять у столиці — це так само класно, як тоді було відвідувати літературні події.
Отже, у фільмі справді багато від роману. Але зі спробою показати те, як би це було сьогодні.
Про актуалізацію української класики
Ми всі знаємо, що це дуже важливо. Після 2014 року я відкривав для себе українську класику і просто зачитувався всім цим. І моє покоління саме тоді, після Революції гідності, відкривало для себе всю нашу літературу.
Після початку повномасштабного вторгнення нові покоління теж заново відкривають для себе всю цю літературу. Вони бачать, що українська класика не гірша, ніж іноземна. Вона дає тобі багато якихось усвідомлень — не тільки цікавої інформації та досвіду, а й розуміння свого коріння та ідентичності.
Насправді я здивований, що ми першими екранізуємо "Місто". Ця ідея, мені здається, завжди витала в повітрі, але так вийшло, що це буде перший фільм за романом Підмогильного.
Про виконавця головної ролі Максима Рягіна
Мені здається, кастинг — це 90% успіху та прийняття фільму. Я зрозумів, що Максим — головний претендент, навіть до того, як ми зустрілися. Коли подивився його відеопробу, то побачив, який цікавий його типаж та обличчя й наскільки воно виділяється серед багатьох акторів його покоління. Потім на зустрічі все тільки підтвердилося.
З одного боку, це велика проблема, що не вистачає таких цікавих, свіжих, класних облич. Але з іншого боку, якщо їх шукати, то вони є. І я щасливий нашому кастингу, який робили разом з Аллою Самойленко — мені здається, найкращою кастинг-директоркою. Ми знайшли багато цікавих молодих облич, для багатьох з яких це буде дебютне кіно. Тому сподіваюся, що фільм відкриє мінімум п'ять-шість нових імен.
Про музикантів у кадрі
Це для нас теж було важливо — знімати на реальних вечірках у реальних локаціях і запрошувати реальних музикантів.
Ми фільмували у Closer — центрі електронного життя Києва, а також у Brukxt — теж важливому місці. У нас грали цікаві артисти — Богдан Заєць, Антон Сомінарист, Мар'яна Клочко, Слава Лепшеєв. Тож фільм ще й показує цю тусовку та її ключові події.
Про цільову аудиторію
Сподіваємося, що вона різнопланова, немає якоїсь конкретної вікової категорії. Звісно, хочеться, щоб молодь дивилася та впізнавала себе. Але водночас щоб і люди мого, значно старшого покоління дивилися та згадували свою молодість. І навіть не тусовки, а просто те відчуття, коли ти молодий і можеш робити якісь помилки, за які не так соромно, коли тобі вже 30 або 40.
Про труднощі під час виробництва
Нам, слава Богу, поки щастило. Хіба що в нас були сцени на Кіностудії Довженка й потім мали продовжувати там знімати. Ми приїхали, здається, за тиждень після обстрілу, коли вона була частково зруйнована. Але трошки змінили сценарій під це, щоб якось показали ту реальність, у якій тоді була студія. А насправді, попри всі ці руйнування, вона продовжувала приймати гостей і події.
Про електронну музику
Електронні вечірки — це можливість бути собою. Для мене це іноді чимось схоже на сон. Коли ти приходиш у клуб, і там грає хороша музика, то забуваєш про всі проблеми навколо. Наче потрапляєш у якийсь маленький вакуум, де нічого страшного не існує взагалі. Там є лише комфортний соціум, де всі сприймають тебе таким, яким ти є. Власне, електронна музика — саме про це. Тому мені здається, це на часі — говорити нині про сцену, де молоді люди можуть знаходити себе, певну безпеку та комфорт.
Про бекграунд кінознавця
Нині цей бекграунд вже не заважає. Пам'ятаю, коли починав знімати фільми, то в мене було бажання робити щось таке революційне, щоб зрозуміли тільки кілька моїх друзів і сказали: "Який ти крутий, що ніхто це не зрозумів". Тепер я від цього відійшов і намагаюся думати про те, як це буде сприйматися кимось, але водночас про те, щоб мені самому було приємно дивитися.
Про вайб фільму
Він меланхолійно-сумно-ніжно-красивий — я так його позиціоную для себе. Фільм справді дуже красивий і в чомусь сумний. Можливо, тому що мені вже не 20 і це моя певна ностальгія за відчуттям, коли ти молодий. Або це просто про нинішній час. Тобто він такий само меланхолійний, як і наше життя сьогодні.
Про іноземного глядача
Я не можу сказати, що ми думаємо, як це будуть дивитися іноземці. Для нас важливо зробити хороше, універсальне кіно.
Коли ми ще навіть не почали працювати, то вже думали про те, що важливо зняти фільм про Київ тут і тепер. Про буденне життя молодих людей без якихось надривів і тих наративів, які іноземці й так знають та очікують від українського кіно. Бо справді, вони хочуть бачити страждання та біль, у яких ми живемо. Але ми хоч і страждаємо, проте іноді усміхаємося. Живемо не тільки війною, а й якимись буденними речами. Така наша реальність, і ми сприймаємо її, якою вона є. Тому хочеться це показати.
Читай також: 5 майбутніх українських фільмів, на які ми чекаємо
