"Великий антивоєнний шедевр": кінокритик, літкритик, режисерка та філософиня — про фільм "Одіссея" Крістофера Нолана

Кадр із фільму "Одіссея". Фото: B&H Film Distribution

Понад 1,1 млрд доларів зібрав у світі фільм "Одіссея" британсько-американського режисера Крістофера Нолана. Міфологічний пригодницький епос за давньогрецькою поемою Гомера став однією з найуспішніших прем'єр цього року (й не лише). Стрічку показують у кінотеатрах ось уже протягом місяця, і прокат триває, зокрема й в Україні. Так само продовжують зростати касові збори. 

Ми вирішили дізнатися, що думають про це кіно представники української культурної сфери. "ТиКиїв" зібрав чотири різні враження про "Одіссею". Відгуки кінокритика, літературного критика, театральної режисерки та філософині — далі в матеріалі.

Олександр Гусєв, кінокритик

Взагалі, коли почався фільм, мені одразу захотілося піти й додивитися вже колись на моніторі. Жахливий дубляж лише посилив враження чогось похмуро-тоскного. Напевно, давалася взнаки моя початкова упередженість, але все здавалося прісним і нудним.

Звісно, впадали в око й історичні невідповідності на кшталт дракарів і штанів. І розбіжності з текстом у якихось незначних дрібницях, коли дотриматися першоджерела було нескладно. Наприклад, принесення в жертву біля входу до Аїда білих баранів замість чорних.

Але в печері Поліфема я якось емоційно втягнувся. А там уже недалеко було до епізоду із сиренами — одного з найкращих у фільмі. Зрештою, я залишився.

Насправді багато чого у стрічці викладено з надмірною, набридливою прямолінійністю. Наприклад, повторюваний епізод про загрозу з боку таємничих людей моря — одразу зрозуміло, про кого йдеться. Однак те, що в переказі мало вигляд як поєднання публіцистики з мелодрамою, особисто на мене справило сильне враження. У фільмі є невдалі сцени й фінал здався розмитим, але він мене глибоко зворушив.

Це кіно за своїм духом набагато ближче до першоджерела, ніж здається, іноді навіть у якихось очевидних на перший погляд нововведеннях. Скажімо, нова подорож видається інтерпретацією пророцтва Тіресія, яке прозвучало у Гомера, проте в межах поеми не здійснилося, — про паломництво до благословенної землі, що не знає моря (як тут не побачити відгомін жаху перед "народами моря").

Ідея відплати та свободи волі у творі також присутня. Вона є у промові Зевса про схильність людей звинувачувати богів у власних гріхах, в образах Сізіфа й Тантала та, звісно, у приголомшливих словах Ахілла про те, що жодна посмертна слава не втішає його в долині смертної тіні, тож він був би готовий стати бідним і приниженим, але живим.

Мені сподобалися й акторська гра, й образи, які заочно здавалися невдалими. Метт Деймон, зухвало не відповідний оригінальному типажу зі своєю простацькою зовнішністю, ідеально підходить до запропонованої інтерпретації. Енн Гетевей, яку я також не уявляв у ролі Пенелопи, зіграла свою найкращу роль.

Увесь медійний ажіотаж навколо темношкірої Єлени у виконанні Люпіти Ніонго не відповідав екранному простору, де її расова приналежність не пояснювалася й водночас не здавалася чимось недоречним. До того ж зі згаданою вище нав'язливістю кіно давало зрозуміти, що викрадення Єлени Парісом було лише приводом, а не причиною загарбницької війни (в якій, як нам добре відомо, приводи не мають жодного значення).

Роберт Паттінсон у ролі підбурювача залицяльників, можливо, дещо надмірний, але виразний. Також я відзначив би Мію Гот у ролі недбалої служниці. А Том Голланд здався мені зразковим Телемахом, який ховає за агресією непевність.

Посил картини полягає не у виправданні привабливих негідників, які вчинили жахливі злочини. Він у прямо протилежному — у свідченні, що жодна привабливість, вроджені чесноти, люблячі рідні та патріотизм не виправдовують співучасті у злочинах, яка завжди залишається вільним особистим вибором. А також у тому, що кожна війна є апокаліпсисом. І ті, хто вирушає руйнувати чужі міста, прирікають рідний край на гидоту спустошення, незалежно від того, чи побачать вони його знову.

Анатолій Пітик, літературний критик і перекладач

Хто не чув про Гомерову "Одіссею"? Її сюжет, образи та ідейні наративи міцно сплелися з нашим повсякденням, і ми апелюємо до античного спадку, часто навіть не помічаючи цього. Крізь простір і час до нас промовляє давній, як сам час, міф. Виснажлива війна, довгі мандри, криваві монстри, відчайдушне бажання повернутися додому, лук і гострі стріли.

Будь-який новий фільм Крістофера Нолана стає подією. Його обговорюють, довго й детально аналізують, підносять на п'єдестал геніальності та скидають долу, наче поганського божка. Прибічник практичних спецефектів та плівкового кіно, Нолан знімає самобутній продукт, і "Одіссея" не стала винятком.

Камери IMAX, захопливі натурні знімання та мінімум комп'ютерної графіки — все це дарує глядачеві унікальний досвід присутності. Картинка дихає життям на повні груди, хоча й засмучує тотальною сірою похмурістю, яку так любить сучасний кінематограф.

"Одіссеї" Гомера та Нолана в жодному разі не тотожні одна одній. Автор фільму вільно поводиться з першоджерелом: десь скорочує, десь інакше розставляє акценти, десь, куди ж без цього, грається з часом. Крістофер Нолан зробив собі ім'я на нестандартних історіях із хронологічними головоломками всередині. Не зрадив він собі й під час роботи з давньогрецьким епосом, хоча фанати точно помітять, що масштаб безумства нелінійної оповіді в сценарії значно зменшився. Це не "Початок", не "Дюнкерк" і вже точно не "Мементо".

У цій історії Нолану важило інше: він використав знайомий сюжет для розмови про руїни цивілізації. Його кінополотно говорить про нищівну силу порушених обітниць, змальовує світ, де "не відають святих гостинності законів".

Це не спроба створити візуальну ілюстрацію до античної поеми. У багатьох моментах Нолан свідомо підважує її змістове та ідейне наповнення, деконструює міф на багатьох рівнях. Сильно змінені характери та мотивації деяких персонажів, і насамперед це стосується самого Одіссея. "Бувалий муж" у версії Нолана — не хитромудрий трикстер, а надломлений ветеран загарбницької війни. Його шлях до рідної Ітаки неможливий без примирення з власною совістю та потамування внутрішніх демонів.

Метт Деймон, можливо, не найвиразніший Одіссей з тих, хто з'являвся в кіно: Арманд Ассанте та Рейф Файнс впоралися з цією роллю краще. Та й Крістоферу Нолану є чим дорікнути. Ніде правди діти, достовірне відтворення матеріальної культури обраної епохи його мало цікавило. Водночас нова "Одіссея" — це яскравий кіноатракціон та сильне мистецьке висловлювання, хоч і не найяскравіша інтерпретація Гомера.

Олеся Калітієвська, театральна режисерка

Я вражена фільмом Крістофера Нолана. Він створив велике кіно. На мою думку, в найближчі десять років навряд чи хтось зніме стрічку такого масштабу. Але для мене "Одіссея" — не лише грандіозне видовище. Насамперед це глибокий антивоєнний твір про наслідки війни, провину та повернення людини не тільки додому, а й до самої себе.

Одіссей вирушає на війну, прагнучи якнайшвидше її завершити й повернутися додому. Саме для цього він створює Троянського коня — рішення, яке має покласти край десятирічному конфлікту. Але перемога обертається страшним лихом: руйнується Троя, страждають і гинуть безневинні люди. З наслідками війни стикаються не тільки троянці, а й Агамемнон та Єлена, Сінон та інші воїни Одіссея.

Поступово Одіссей усвідомлює ціну власного рішення. У цьому він для мене перегукується з Оппенгеймером (про якого теж є фільм Нолана) — людиною, яка хотіла зупинити війну, створила зброю неймовірної сили, а потім мусила жити з усвідомленням того, що її геніальне рішення завдало людству величезної шкоди.

Особливо мене вразив епізод із сиренами. У фільмі вони не спокушають Одіссея традиційною тілесною красою, а говорять голосом його власного сумління. Це його нав'язливі думки, самокопання, самопокарання та неможливість утекти від того, що він зробив. Сирени промовляють саме те, що болить Одіссею найбільше. І ця сцена — одна з наймоторошніших і найсильніших у стрічці.

Не менш важливою є тема правди й замовчування. Війна завжди породжує історії, в яких багато чого приховується заради перемоги. Те, що не можна сказати вголос, залишається тягарем для тих, хто знає. Одіссею ця правда болить, і саме тому його повернення додому стає не просто подорожжю через простір, а важким шляхом до усвідомлення себе.

Мене надзвичайно вразила робота Нолана з натурою, масштаб знімань, відчуття фізичної присутності у світі фільму. Навіть Циклоп тут — не просто фантастична потвора, а особистість. Він має свою волю та мотивацію. Тому зустріч із ним стає не просто видовищною сценою, а зіткненням із живою істотою.

Сильним є й епізод після Каліпсо, коли Одіссей опиняється на уламках і змушений прийняти свій стан. У цьому я бачу ще одну важливу ідею стрічки: іноді повернення починається саме з прийняття себе — без боротьби з неможливим, без прагнення стати богом і без спроби змінити те, що вже сталося. Потрібно прийняти себе, свою провину та рани, і тоді з'являється можливість повернутися.

Для мене "Одіссея" — це передусім історія ветерана, який повертається з війни. Йому недостатньо просто фізично дістатися додому. Він має ще раз пізнати себе, бути визнаним, побачити наслідки власних вчинків і, зрештою, навчитися пробачати себе.

Саме тому я сприймаю фільм Нолана як великий антивоєнний шедевр. Це кіно не так про перемогу, як про страшну ціну перемоги та про найважчу подорож, яку людина може здійснити — подорож назад до себе.

Любов Терехова, філософиня й дослідниця популярної культури

"Одіссея" Крістофера Нолана потребує від аудиторії значної кількості компромісів: не чекати суголосності Гомеровій поемі, прийняти еклектичний дизайн костюмів і вікінгські дракари замість пентеконтора тощо. Це все було б виправданим, якби зрештою екранне дійство могло винагородити глядача цілісною оповіддю.

Радію за тих, кому в серденько чимось тенькнуло, проте я почувалася ошуканою. Картина вимагала від мене щораз більше поступок, пропонуючи натомість прісну історію про універсального солдата, що (не?) повертається з абстрактної універсальної війни. Роздратування поглибила хаотичність вбрання всіх персонажів, позбавлена самостійної цілісної естетики. З таким успіхом це міг би бути квест Рембо чи рядового Раяна.

Стрічка ошелешує компромісами. Цей Одіссей не хитромудрий. Він не має ні іскри гумору, ні дрібки іронії на всі три години. Також тут жодного еротизму — кіно святенницьке.

Ще більше обурює те, що фільм забуває, що ми погодилися на компроміс не шукати історичної правдивості (бо це ж міф). І сам відтак порушує цю домовленість, вводячи історичну термінологію. То греки виявляються "народами моря" з єгипетських джерел, то раптом Пенелопа починає побиватися, що настає кінець цивілізації епохи бронзи.

Фінал — це взагалі "Володар перснів" Толкіна. Герої пливуть на захід, бо минула їхня ера, або вони померли — залежить від інтерпретації.

Спершу я шкодувала лише за часом, проведеним у залі та винуватила агресивну маркетингову кампанію. Тепер картаюся, що не вивчила краще проблемну історію з продакшеном, бо головний компроміс, який нав’язує ця "Одіссея", — виявляється, із совістю. 

Нещодавно в The Guardian з'явилася колонка режисера Могамеда Слеймана Лабата, який закликає не заплющувати очі на етичний бік виробництва "Одіссеї". Нолан фільмував свій "антивоєнний гімн" на території Західної Сахари, що з 1975 року частково окупована Марокко. Західна Сахара має статус несамоврядної території ООН, а її корінний народ сахраві — право на самовизначення. Марокко перешкоджає цьому праву, блокуючи можливість референдумів і переслідуючи політичних активістів сахраві. Значна частина цього народу десятиліттями живе в таборах для біженців в Алжирі. На відміну від американського режисера британського походження, вони не мають права фільмувати на своїй землі. Лабат стверджує: "Лише тримання камери в руках вже може розцінюватися як злочин".

Режисер і сам народився й виріс у таборі для біженців. Тому він особливо гостро відчуває несправедливість і цинізм, коли людський біль виносять за дужки в ім’я екзотизації, бо голлівудському кінематографісту треба гарне тло для знімання великих ідей.

Співпрацюючи з владою Марокко, Нолан, таким чином, докладався до легітимації колоніального порядку та нормалізації несправедливості до сахраві. Яка гірка іронія. Від цього не менш болюча.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter