Артур Логай: "Я вірю в себе. Без цього не можна"

Артур Логай. Фото: пресслужба актора

Актор Артур Логай (30), який став улюбленцем публіки завдяки роботам в серіалах (зокрема у "Моїй улюбленій Страшко"), а також перемозі в "Танцях з зірками", зараз активно працює в Театрі на Лівому березі й навіть уже отримав театральну премію. А ще скоро з'явиться на великих екранах у великодній комедії "Крашанка". "ТиКиїв" зустрівся з Артуром, аби з'ясувати, чим актор живе сьогодні.

Артуре, нещодавно ти став володарем театральної премії "Чорний лотос" за чоловічу роль другого плану у виставі Театру на Лівому березі "Море… ніч… свічки". В театрі ти опинився вже після повномасштабного вторгнення…

Я завжди хотів виступати на театральній сцені, просто не було на це часу. Але з початком повномасштабного вторгнення моя зайнятість стрімко впала до нуля. Тому, коли було прослуховування в Театрі драми та комедії на Лівому березі, я подумав: "А коли, як не зараз?" І врешті-решт вирушив на прослуховування, яке проходив на загальних умовах. Це було десь перед початком 2023 року. Наскільки я знаю, було відкрите голосування членів комісії, і, зважаючи на те, що я зараз працюю в цьому театрі, за мене проголосувала більшість.

Тепер ти граєш на театральній сцені, але при цьому театральної освіти не маєш. Наскільки серйозно сприймають тебе колеги-актори?

Мені здається, що в мене прекрасні стосунки з акторами та режисерами. Я в добрих взаєминах із керівницею театру Олесею Жураківською. Вважаю, що фахова освіта потрібна, бо люди не дарма навчаються багато років, здобуваючи акторський інструментарій. Так вже склалося, що в мене немає вищої акторської освіти — лише декілька років кіношколи, де мене навчали працювати в кадрі. Але, як сказав мені чудовий артист Стас Боклан: "Не атестат виходить за тебе на сцену, й не атестат за тебе гратиме." І я вдячний йому за підтримку. А стосовно театральної премії "Чорний лотос", то її заснував продюсер Олекса Гладушевський, який прийшов до театру з кіно і сьогодні пробує себе, доволі вдало, як театральний режисер.

Як він сам сказав, це його суб'єктивна премія. Він започаткував її вже після початку війни — у лютому 2024-го її вручали лише вдруге. І хоча "Чорний лотос" — це субʼєктивний погляд, приємно було її отримати. Це — додаткова мотивація працювати далі більше і краще.

Наскільки гра в театрі відрізняється від роботи на знімальному майданчику?

Загалом відрізняється, але я не надаю цьому особливого значення — просто працюю. Головне — всюди працювати чесно. Просто в серіалах, як і в кіно, є плановість: великий план, середній, загальний… І тому не можна, наприклад, грати на великому плані випукло й широко, бо це матиме не дуже гарний — якийсь штучний вигляд. В театрі ж можна грати трохи ширше, при цьому щиро й чесно. Я намагаюся це робити, а от як у мене виходить — це питання до моїх колег і глядача.

Не до музики

Вистава "Море… ніч… свічки", за яку ти отримав премію, має свою давню історію…

Їй вже двадцять років — 2003-го року її поставив Едуард Митницький, тодішній художній керівник Театру на Лівому березі. А відновила цю виставу нинішня головна режисерка театру Тамара Трунова. У новому варіанті постановки майже цілком інший акторський склад.

Ця вистава, безсумнівно, на часі. Там дуже багато змішано фарб, але, як на мене, насамперед вона про звичайні людські стосунки та в цілому про загальнолюдське: людські травми, несказані слова, біль, який люди в собі ховають. А ще про те, як ми можемо  поранити одне одного і про те, як до жаху легко зробити нещасною людину, яку ти начебто й кохаєш. Однак це історія про те, як все ж таки бути щасливим.

І кого ти в цій історії граєш?

Мій персонаж, Міша, втратив кінцівки на війні. Більше нічого не скажу — на Мішу треба дивитися. Ми з ним дуже різні, але я шукав те, що відгукувалося щодо цієї людини всередині мене. Немає єдиної формули підготовки до ролі. Щось інколи виникає на підсвідомому рівні, інколи партнер або режисер дають пораду. Єдине, людина без кінцівок точно має трохи інший погляд на життя. Я дивився інтерв'ю з хлопцями, які втратили кінцівки на війні, читав їхні історії — намагався зрозуміти: як вони з цим живуть. На жаль, зараз цих хлопців і дівчат дуже багато і нам всім треба вчитися правильно з ними спілкуватися, правильно їх підтримувати. Це наша відповідальність як суспільства.

Одним із хітів останнього часу в Театрі на Лівому березі стала комедія "З цією виставою щось не так". Театр навіть переніс її на сцену МЦКМ, де її зіграли в Міжнародний день театру.

На цю виставу завжди солдаут, от керівництво театру вирішило піти глядачеві на зустріч. Ця комедія надзвичайно атмосферна і смішна, і грати її в такій великій залі було задоволенням абсолютно для всіх: ця атмосфера, помножена на велику кількість людей, — це просто "вау!"

У тебе в театрі є певне амплуа?

Не сказав би, що в мене є якесь особливе амплуа. В мене різні ролі — і комедійні, і драматичні.

Рік тому ти випустив кліп на власну пісню "Божевільний". З нагоди премʼєри ти тоді написав: "Я хочу, аби мене почули. Я починаю".  Але потім щось пішло не так... Чи все ж варто чекати від тебе нового музичного матеріалу?

2023-го я, чесно, збирався записати альбом. Але не секрет, що інколи не все йде так, як хочеться. Весь цей рік у мене був доволі щільний графік і в театрі, і в кіно. Як результат — 25 квітня має відбутися прем'єра повнометражного фільму — сімейної комедії про сьогодення "Крашанка". Там прекрасний каст: головні ролі виконують Стас Боклан, Леся Жураківська, Володимир Гладкий, Даша Легейда, ну, і я є в цій прекрасній компанії. Думаю, в нас вийшов гарний фільм.

Тож в музиці в мене рік був період застою, хоча в роботі зараз є одразу декілька пісень. Думаю, невдовзі робота поновиться і неочікувано для всіх вийде прем'єра.

З дружиною мені пощастило

І про особисте — як зараз живе твоя сімʼя: дружина Євгенія та син Льова? І як справи у твого старшого сина — Германа?

Герман зі своєю мамою на початку війни виїхав за кордон, а потім вони повернулися. Тож мої діти зараз в Україні, дружина також — на початку війни вона вирішила не їхати за кордон і залишитися поруч зі мною.

За часи війни ви з дружиною створили невеличкий сімейний бізнес — бренд одягу Spadshchyna…

Ми ще до війни хотіли запустити якийсь бренд одягу. Моя дружина — художниця, вона спочатку малювала якихось персонажів, і ми думали запустити лінійку дитячого одягу, бо син Льова, зростаючи, весь час казав різні дотепні слова, називав предмети по-дитячому смішно, а Женя вплітала їх у цікаві малюнки, надавала цим словам образів. Та якось втілити все це в колекцію одягу забракло часу. А потім прийшла війна, і наші робочі графіки полетіли шкереберть.

Ми виїхали з Києва за тиждень після початку повномасштабки, бо тоді біля нашого дому збили якийсь літальний апарат. Три місяці були в Чернівцях, де й народилася ідея колекції. Ми вирішили створити одяг із сенсами, але дуже не хотіли обмежитися в дизайні якимись прямими патріотичними символами.

Тобто не напряму тризуб на футболці друкувати…

Ми хотіли створити те, що могло б надихати й об'єднувати, а позаяк на той момент вся наша родина була розкидана по різних частинах України та частково по світу, потрібно було щось таке, що нагадувало б нам про близьких, те, що могло б єднати нас через кілометри. Ми, українці, всі різні, але ми є частиною великої родини, тому відповідь була на поверхні. У кожного регіону є своя вишивка й орнаменти. Ми прийшли до цього, а потім стали шукати — як їх поєднати, й вирішили, що це буде дерево як символ життя й родини. В результаті з'явилося Дерево Життя України. Ми почали з футболок. На той час грошей у нас майже не було — трохи позичили і вклали все в перші 42 футболки.

Колекція з'явилася 6 серпня 2022 року. На сьогодні у нашому асортименті футболки, сорочки та худі. Є також окремо худі та спортивні костюми зі стилізацією знаменитої кролевецької вишивки — дуже гарні.

Мабуть, у тебе добра вдача…

Можливо, це в моєї дружини добра вдача — мені з нею пощастило. Хоча в усьому, що ми робимо разом, дійсно є синергія. 

Завжди йтиму до кінця

Не можемо не запитати тебе про шоу "Танці з зірками", позаяк саме ти став тріумфатором останнього передвоєнного шоу, вигравши суперфінал в парі з Анною Кареліною. Як згадуєш цей досвід?

"Танці" для мене стали одним із найяскравіших відрізків життя. Дуже крутий був період, хоча й дуже складний. Цікаво, що я до цього не любив танцювати, й це був справжній виклик. Перші три тижні я постійно мав доводити собі, що навіть страшні для себе речі можу робити. А потім вже прокинувся азарт, і стало цікаво — наскільки далеко ми можемо зайти. Зізнаюся, я дуже азартна людина.

Юрій Горбунов під час суперфіналу схарактеризував тебе як "людину, яка любить йти напролом і не любить, коли їй дихають у спину". Це так?

Залежно від настрою й того, що я роблю. Кожний в це "напролом" вкладає щось своє. Я завжди йтиму до кінця у справах, які мені цікаві. Але чи це "напролом" — не знаю. По людях я точно йти не буду. Це — принципово. А стосовно тих, хто дихає в спину, мені абсолютно все одно: дихають і нехай, аби не задихнулися. (Усміхається.)

Ти так віриш у себе!

Звісно, вірю, бо без цього взагалі нічого не можна робити. А якщо ти в себе не віриш, то хто ж у тебе повірить? І тоді навряд чи на тебе чекатиме успіх.

Як сьогодні використовуєш танцювальні навички, які отримав під час участі в "Танцях"?

Ніяк не використовую, але якщо мені одного дня знадобиться щось станцювати — мені не буде страшно. Я не боятимуся бути смішним і дерев'яним. Досвід мені допоможе.

Ти родом із Мелітополя — чи багато рідних людей залишається в нині окупованому місті?

Там є декілька людей, з якими я періодично підтримую зв'язок. Але мої рідні, які на початку війни опинилися на окупованій території, на щастя, виїхали — наразі з ними все добре. Але новини про моє рідне місто, на превеликий жаль, невтішні. росіяни сьогодні почуваються там як вдома: притискають всі потенційно проукраїнські настрої, можуть викрадати людей, погрожувати, залякувати. Окупанти займають оселі місцевих жителів, які виїхали — в цілому сіють жах і страх. Але я знаю, що в Мелітополі багато людей чекають на звільнення й намагаються допомагати цьому всіма силами.

Це — моя війна

Як ти оцінюєш кінопроцес сьогодні?

Для мене те, що відбувається в Україні з кіно- та серіальним виробництвом в умовах війни, обмеженого бюджету та за бажання різних діячів нажитися навіть на цьому, знімаючи різні суперечливі продукти, — болісна тема. З індустрією, на мою думку, зараз все погано. Єдине, нещодавно на каналі СТБ вийшов гарний серіал — "Перевізниця". На мою думку, один із найкращих серіалів в Україні з тих, що є й були: війна в ньому показана через людей, які її переживають. Я в ньому не знімався, але від цього він гіршим не став. (Усміхається.)

Є думка, що знімати кіно й ставити вистави про війну нам ще зарано: мовляв, ми її ще не пережили...

Можна і треба знімати: художнє кіно зокрема. Питання в тому: як і через що війну показувати, які інструменти використовувати, яку кіномову обрати для спілкування з глядачем. Так, війну ми ще не пережили, але переживаємо її. І хто сказав, що ми не розуміємо війну, якщо я й більшість моїх земляків перебувають в ній 24/7 вже майже 800 днів? Я не існую в іншій реальності, у своїй бульбашці, закритий від світу. Ця війна мене стосується. Це — моя війна, і тому не треба говорити мені, що я її не пережив.

Текст: Оксана Гончарук 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter