Марафон — не жіноча справа: історія першої жінки, що фінішувала 42 кілометри
Катрін Швіцер: фото з Facebook та Getty Images
Першою жінкою, що офіційно фінішувала дистанцією у 42,2 км (Бостонський марафон), була Катрін Швіцер у 1967 році. Вона зареєструвалась під чоловічим ім'ям і бігла у супроводі тренера та хлопця. Раптом її помітили й почали зіштовхувати з траси інші чоловіки разом з організаторами. Хлопець Катрін захистив її, і вона пришвидшилась та змогла фінішувати за 4 години 20 хвилин.
Лише через 5 років жінок почали допускати до участі у марафонах, — цим ми можемо завдячувати пані Швіцер, першій жінці-марафонцю, яка і досі бере участь у забігах (зараз їй 77 років), та все своє життя займається правами жінок та рівними можливостями для всіх. Наразі у Сполучених Штатах 58% всіх бігунів — жінки.
Якщо ти жінка і виборюєш свої права — ти захищаєш права всіх жінок! — говорить Швіцер.
Сьогодні складно уявити, що ще 58 років тому жінки не просто не брали участь у бігових змаганнях, — їх не допускали туди офіційно, мотивуючи це тим, що "жінки психологічно не здатні пробігти 26 миль (42,2 км)". Ще у 60-х роках минулого сторіччя вважали, що будь-яка дистанція понад 800 метрів є небезпечною для жінок: мовляв, може випасти матка, на грудях виросте волосся та інша маячня. На щастя, сміливі дівчата, захоплені улюбленою справою, що не зважали на суспільну думку, все-таки виходили на старт. Навіть у чоловічому одязі, щоб не привертати зайвої уваги.
Історія Катрін Швіцер надихає: у свої 20 років вона стала першою в історії жінкою, яка пробігла повний марафон зі стартовим номером. Потім стала амбасадоркою та поборницею жіночого спорту, а також журналісткою, письменницею та телекоментаторкою. У 1974 році вона виграла Нью-Йоркський марафон з часом 2:51.
У 1977 році Катрін створила Avon International Running Circuit — всесвітню серію жіночих забігів, а у 1984 році, завдяки її зусиллям, жіночий марафон став частиною програми Олімпійських Ігор. Під час першого олімпійського забігу в Лос-Анджелесі Швіцер коментувала трансляцію на телеканалі ABC і висвітлювала біг для всіх найбільших телевізійних мереж.
Катрін ще й письменниця: у 1997 році вона випустила свою першу книгу "Біг і ходьба для жінок за 40", а у 2007 році — мемуари "Марафонська жінка".
У 2017 році (у віці 70 років) Катрін пробігла Бостонський марафон знову, 50 років поспіль, з тим самим стартовим номером. І зробила це за 4 години 44 хвилин (на 24 хвилин повільніше, ніж першого разу). Навіщо? Щоб відсвяткувати соціальну революцію, адже бігаючих жінок в Штатах зараз більш ніж половина!
У тому ж році Катрін запустила свою некомерційну організацію "261 Fearless", названу на честь свого стартового номера. Зараз їй 77 років, і якщо вам потрібно натхнення на спорт, — перевірте її Facebook: вона постійно тренується, організовує благодійні жіночі забіги по всьому світу, і взагалі живе своє найкраще життя. Крутий приклад сміливості починань у будь-якому віці!
Для того, щоб надихнути українських дівчат та жінок будь-якого віку, розповідаємо історію Катрін та наводимо важливі цитати про її перший марафон з книжки "Марафонська жінка".
Звідки взялась Катрін Швіцер
Катрін Швіцер — швейцарка, дочка майора армії США, народилась у Німеччині та переїхала до Сполучених Штатів з родиною у 1949 році. Ще підлітком вона почала займатись спортом, та окрім гри в хокей на траві та баскетбол, вона щодня пробігала по милі, — просто тому що їй подобалось відчуття свободи і впевненості.
Серйозніше вона почала займатись бігом під час навчання в Лінчбургському коледжі та навіть брала участь у кількох змаганнях на короткі дистанції, доступних для жінок на той час (це дистанції до 3-5 км). У 1966 році вона перевелася до Сиракузького університету і почала тренуватися з чоловічою командою з кросу та долати довші дистанції.
Тренування до першого марафону
У 1966 році Катрін була 19-річною студенткою факультету журналістики Сиракузького університету, — у ті часи жіночих бігових команд не було, тому вона почала неофіційно тренуватися з чоловічою командою з бігу по перетнутій місцевості. Там вона познайомилася з 50-річним Арні, який вже багато років тренувався з цією командою. Арні був університетським листоношею і ветераном Бостонських марафонів — він фінішував їх 15 раз. Арні зрадів, побачивши жінку, яка першою вийшла на біг, і взяв під своє тренувальне крило. Щоб підбадьорити під час важких вечірніх тренувань, Арні розповідав і переказував історії відомих бостонських бігунів. І, нарешті, Катрін сказала: "О, припинімо розмови про Бостонський марафон і побіжимо, чорт забирай!"
"Жодна жінка не може бігти Бостонський марафон", — відповів Арні.
"Чому ні? Я пробігаю 10 миль за ніч!"
Арні наполягав на тому, що дистанція занадто довга для тендітних жінок, але потім додав: "Якщо будь-яка жінка може це зробити, то ти зможеш, — але тобі потрібно довести це мені. Якби ти пробігла цю дистанцію на тренуванні, я був би першим, хто забрав би тебе до Бостона". Катрін посміхнулася: "Чорт забирай, у мене є тренер, партнер по тренуваннях, план і мета: найбільший забіг у світі — Бостон".
За три тижні до марафону Катрін з Арні пробігли пробну 26-мильну дистанцію, причому жінка запропонувала наприкінці пробігти ще одну п'ятимильну петлю, щоб відчути додаткову впевненість перед Бостоном (насправді, жоден марафонець не біжить понад 35 кілометрів перед змаганнями, — тож можна зробити висновок, що Катрін була налаштована дуже серйозно!). Під кінець 31-мильної пробіжки (50 км!) тренер почав сивіти та втратив свідомість.
Наступного дня Катрін з Арні перевірили правила та реєстраційну форму — там не було запитань про стать або жодних коментарів. Жінка вписала свій номер, заплатила 3 долари готівкою як стартовий внесок і підписалась "К.В. Швайцер". Через два дні до них приєднався також хлопець Катрін, — 235-кілограмовий колишній гравець американського футболу і метальник молота, Том Міллер. Він оголосив, що теж збирається бігти Бостон, і йому не потрібно тренуватися, тому що "якщо дівчина може бігти марафон, то і я можу бігти марафон". Так у них зібралась досить грізна команда.
Бостонський марафон
У день забігу був вітер та холодний дощ, але погода Катрін не хвилювала: вона тренувалась п'ять місяців за таких умов. Її дратувало лише те, що на початку вона хотіла виглядати милою та жіночною у своїх шортах і топіку. Але вона ретельно нанесла макіяж, вдягла золоті сережки і нафарбувала губи. Так вона опинилась у стартовому коридорі, щоправда, у реглані замість топіка.
На старті багато хлопців підбігли до неї, здивовані, зі словами: "Гей! Ти збираєшся йти до кінця?", "Боже, як приємно бачити тут дівчину!", "Можеш дати мені кілька порад, як заохотити мою дружину до бігу? Їй би дуже сподобалося, якби я зміг допомогти їй почати". Тренер сяяв, Катрін відчувала себе дуже бажаною, особливою і пишалася собою. "Я знала те, чого не знали інші жінки, і відчувала відверте самовдоволення", — говорить вона.
На старті хлопець сказав: "Боже, ти нафарбувала губи!".
"Я завжди ношу помаду. Що в цьому поганого?"
"Хтось може побачити, що ти дівчина, і не дати тобі бігти. Зніми її."
"Я не зніму помаду".
Лише на 7-8 кілометрі Катрін помітив співдиректор забігу: Семпл наздогнав її на авто та побіг слідом за нею. Він займався організацією забігу, опрацьовував більшість заявок і виводив натовп бігунів на старт дистанції в день забігу. Він також був суворим традиціоналістом, який вважав марафон "священним", і був сумнозвісний тим, що гнівно накидався на учасників, які, на його думку, недостатньо серйозно ставилися до забігу. Для Семпла жінки, які змагалися, були недоречними, тому він намагався фізично виштовхнути Катрін з дистанції та зірвати її стартовий номер, але його зупинив Том, хлопець бігунки. Так героїня пришвидшилась і залишилась бігти до фінішу, але журналісти встигли зробити десятки фото, які згодом стали всесвітньовідомими.
Звичайно, після конфлікту Катрін злякалась і вагалась, — чи потрібно їй продовжувати: тим більше до фінішу залишалось понад 30 км. Вона розмислювала так:
"Якщо я піду, всі скажуть, що це був рекламний трюк. Якщо я піду, це відкине жіночий спорт назад, далеко назад, а не вперед. Якщо я піду, то ніколи не побіжу Бостон. Якщо я піду, Джок Семпл і всі такі, як він, переможуть. Мій страх і приниження перетворилися на гнів".
Їй вдалось, вона дісталась фінішу за 4 години 20 хвилин, обігнавши свого хлопця на годину. Її очікували журналісти, жоден не аплодував. Катрін та тренера засипали запитаннями, журналісти були роздратовані, що їх змусили чекати чотири години: вони були обурені тим, що їм довелося висвітлювати дівчину.
Жінка пише у своїй книзі про такі питання:
- "Що змусило тебе це зробити?" (Мені подобається бігати, чим довше, тим краще.)
- "Та годі, чому Бостон, навіщо носити номери?" (Жінки теж мають право бігати. Рівні права і все таке, знаєте.)
- "Ти повернешся бігати знову?" (Так.)
- "Вони заборонять ваш клуб." (Тоді ми змінимо назву нашого клубу.)
- "Ви суфражистка?" (Га? Я думала, що ми отримали право голосу в 1920 році!).
"Я дивувалася, чому інші жінки не бігли. Може, вони вірили у всі ті старі міфи, що біг руйнує репродуктивні органи, і це їх відлякувало? Звичайно, вони не знали правди, і ніхто не давав їм можливості спростувати цю нісенітницю.
Мої батьки та Арні дали мені шанс, і мене осяяло, що я не була особливою, мені просто пощастило. Причина, чому у великих університетах немає студентського спорту для жінок, немає стипендій, призових грошей чи забігів на довші 800 метрів, полягає в тому, що жінки не мають можливості довести, що вони хочуть цього.
Після того, що сталося сьогодні, я відчула відповідальність за створення таких можливостей. Я відчувала піднесення, ніби зробила велике відкриття. Так воно і було".
Що далі?
Бостонський марафон нарешті почав приймати жінок-бігунів у 1972 році, а через три роки Швіцер посіла друге місце з часом 2:51:37, що стало її особистим рекордом. У 1977 році вона створила Avon International Running Circuit — всесвітню серію жіночих забігів, яка проклала шлях до того, щоб у 1984 році жіночий марафон став олімпійською подією. Під час першого олімпійського забігу, що відбувся в Лос-Анджелесі, Швіцер коментувала трансляцію на телеканалі ABC, а також висвітлювала біг для всіх найбільших телевізійних мереж. У 1997 році вона випустила свою першу книгу "Біг і ходьба для жінок за 40", а у 2007 році повернулася з мемуарами "Марафонська жінка".
За 57 років Швіцер пробігла 39 марафонів, вона розповіла, що радіє, коли бачить інших жінок-бігунів:
"Коли я йду на Бостонський марафон, у мене мокрі плечі — жінки падають мені в обійми зі сльозами на очах. Вони плачуть від радості, бо біг змінив їхнє життя. Вони відчувають, що можуть все".
У 2015 році Швіцер заснувала глобальну некомерційну організацію 261 Fearless з програмою амбасадорів, системою клубних тренувань та заходами. 261 Fearless використовує біг як засіб для розширення можливостей жінок долати життєві перешкоди та вести здоровий спосіб життя.
На Бостонському марафоні 2017 року їй присвоїли нагрудний номер 261, — той самий номер, який вона отримала у 1967 році. Вона стартувала у 1-й хвилі та в 1-му секторі і фінішувала за 4:44:31. З нею бігла команда бігунів з 261 Fearless, і замість того, щоб бути єдиною жінкою, яка офіційно брала участь у забігу, як у 1967 році, до неї приєдналося понад 13 700 жінок — майже половина всіх учасників. Того ж року Бостонська легкоатлетична асоціація оголосила, що не буде присвоювати номер 261 жодному з майбутніх бігунів — на знак пошани до Швіцер.
