"Ще не вмерла Україна": як вірш Павла Чубинського став символом української державності
Колаж: "ТиКиїв"
27 січня 1839 року у Борисполі в збіднілій шляхетській родині народився Павло Чубинський — видатний український громадський діяч, поет, фольклорист. Проте в історію він увійшов насамперед за свій вірш "Ще не вмерла Україна", який пізніше став основою національного гімну нашої держави.
До дня народження Чубинського пригадуємо, як написаний ним вірш став одним із символів боротьби проти російського імперіалізму та пройшов шлях до тексту офіційного гімну незалежної України.
Життя Павла Чубинського нерозривно пов'язане з Києвом. Поет закінчив Другу Київську гімназію, будівля якої на бульварі Шевченка збереглася дотепер — на її фасаді встановлена меморіальна дошка на честь Чубинського.
З юних років майбутній автор належав до місцевих гуртків хлопоманів, які згодом об'єдналися в київську Стару громаду. Саме після вступу Чубинського до цього творчого об'єднання противників русифікації, у 1862 році, й народився вірш "Ще не вмерла Україна". Тоді молодому поетові було лише 23 роки.
Ці строки одразу стали маніфестом поневоленого, але не підкореного імперією українського народу. Через рік після написання вірша, у 1863-му, відомий композитор Михайло Вербицький створив до нього музику. Так народилася пісня, яка в 1917 році стала офіційним славнем (гімном) молодої Української Народної Республіки. А після розпаду СРСР — національним гімном незалежної України.
Цікаво, що автори слів та музики "Ще не вмерла Україна" були громадянами двох різних імперій, які роз'єднали українські землі. В цій пісні, якій було передбачено велике майбутнє, ще тоді сталося символічне об'єднання України.
Надалі діяльності Старої громади неодноразово намагалися перешкоджати імперські посіпаки.
Павло Чубинський був висланий з Києва за свої українофільські погляди. На чужині він опинявся двічі — спочатку його відправили жити в Архангельську губернію, а під час другого заслання він осів у Петербурзі.
Та навіть у засланнях поет не опустив руки та продовжував займатися збиранням фольклору, дослідженням народних звичаїв.
В одній з таких мандрівок він занедужав і фактично лишився без коштів на існування. Тоді його фінансово підтримали українські бізнесмени. Кошти на лікування та харчування вислала знаменита родина промисловців Симиренків та власник Першої подільської броварні Микола Хряков. Так відомий багатьом киянам Подільський пивоварний завод, закритий у 2014 році, дотично був причетний до порятунку автора українського гімну.
Наприкінці життя Чубинський все ж зміг повернутися в Україну. Він помер у 1884 році, не доживши всього одного дня до свого 45-го дня народження. Тіло Павла Платоновича відспівували в храмі Різдва Христового на Поштовій площі — у тому самому храмі, де правили панахиду над тілом Тараса Шевченка у 1861 році.
Згодом вже нова радянська влада, яка не могла дозволити збереження такого "центру" українофільства, вирішила зруйнувати храм, що у народі отримав назву "Шевченкова церква". І лише за часів незалежності його відбудували. На фасаді храму Різдва Христового можна знайти меморіальну дошку про відспівування тут Кобзаря, а от про Чубинського наразі жодної згадки немає.
Поховали Павла Чубинського на Книшовому кладовищі у Борисполі. У 2021 році на символічній могилі автора слів державного гімну встановили пам'ятник.
"Ще не вмерла Україна" зробила свого автора безсмертним в народній пам'яті. За радянських часів ці строки були заборонені. Та, попри це, вибити їх з людської пам'яті було неможливо.
Намагаючись поглузувати над "самостійниками" в пропагандистському фільмі "Трипільська трагедія", знятому в 1925 році, радянські кінороби відтворили український мітинг на Софійському майдані часів УНР. Та бажаний намір дав зворотний ефект: перед глядачами постали красиві українські дівчата, які тримали транспаранти з гаслом "Ще не вмерла Україна".
За часів сталінських репресій за одну тільки згадку початкових слів майбутнього гімну можна було отримати 10 років таборів без права листування з рідними. "Хрущовська відлига" й боротьба КПРС з культом особистості Сталіна породили серед нових молодих поколінь культуру сумніву. Шістдесятники поширювали пісню у забороненому самвидаві, який передавався з рук у руки.
Кульмінацією культурного протесту став сміливий вчинок двох студентів Інституту народного господарства (зараз — Національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана). Віктор Кукса та Георгій Москаленко в ніч на 4 травня 1966 року підняли над головним корпусом вишу саморобний, зшитий з двох шарфів, прапор УНР із тризубом та написом чорнилами: "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито".
Цей протест спричинив неабиякий резонанс. Студентів-бунтівників шукали й ніяк не могли знайти. Тоді хтось з КГБістів запропонував перевірити почерк КОЖНОГО з вихованців вишу. Під виглядом заповнення документів їх усіх примушували писати друковані літери. Через дев'ять місяців пошуків героїв все ж ідентифікували, звільнили з інституту, засудили та відправили до таборів.
Наступного разу вже відкрито, але ще за радянської окупації, "Ще не вмерла Україна" пролунала на широкий загал у 1989 році. Сталося це на першому фестивалі "Червона Рута" в Чернівцях. Радянський режим тоді вже конав, тож українофобам лишалося тільки стискати щелепи від тихої злоби. Пісню виконав Василь Жданкін — видатний український бард та кобзар.
У 1991 році після проголошення Акта незалежності України "Ще не вмерла Україна" вперше заспівали в залі Верховної Ради. А 15 січня наступного року пісню офіційно проголосили офіційним державним символом нарівні з гербом та прапором.
Водночас серед культурних діячів та державотворців постійно ширились дискусії стосовно корекції слів Чубинського. Дехто вважав їх надто песимістичними, а місцями — занадто войовничими. Проте варто пам'ятати, що ці рядки були створені в дуже складні для української нації та українського слова часи.
В результаті слова "Ще не вмерла Україна" були скореговані на більш нейтральну конотацію "Ще не вмерла України ні слава, ні воля".
Читай також: Темні часи: історія блекаутів у Києві
