Спецпроєкт "Понаїхали!". Герман Нєнов: "Київ прийняв мене не з першого разу"
Фото: пресслужба Германа Нєнова
Хтось з нас народився киянином, а хтось став ним. "Бути киянином" — це про стан душі та мислення, а не графа прописки в паспорті. До 1542-го дня народження Києва ми розпочинаємо серію інтерв'ю із зірками українського шоубізнесу, які переїхали до столиці з інших міст. Наш перший герой — Герман Нєнов (34) — український режисер, кліпмейкер та креативний продюсер. Герман родом з Одеси, в дитинстві жив в містечку Південне, що на Одещині.
"В одинадцятому класі я почав відвідувати підготовчі курси для вступу на акторське в університет імені Карпенка-Карого. Декілька місяців поспіль щовихідних їздив до Києва на ці курси. Тоді мені здавалося, що завдяки їм я гарантовано вступлю. Я був дуже наївним і не знав, що в театральному виші приймали зовсім за іншою схемою. Але враження від міста були класні. Пригадую, Київ сподобався з першого разу, але спочатку він здався мені неймовірно великим!
Потім я вирішив, що хочу вивчитись на режисера у столиці. Вступити з першого разу в мене не вийшло. Я тоді йшов вулицею і плакав. Коли мав їхати додому — пішов на Майдан Незалежності, де кинув монетку в фонтан, щоб сюди повернутись. Пообіцяв собі, що Київ мене прийме і полюбить, навіть якщо він цього не дуже хоче. Мама намагалась вмовити мене навчатись в Одесі, але я розумів: якщо погоджусь — там і залишусь. Тож повернувся додому, влаштувався на роботу художнім керівником у шкільний театральний гурток і готувався до вступу. З другого разу все вийшло.
До того, як я став відомим режисером, в мене були різні етапи життя в Києві. Але я вірив у свою мрію і в те, що вона здійсниться. Це допомагало мені долати труднощі. Були часи, коли я жив у столиці в гуртожитку — в кімнаті з сімома сусідами. Інколи мені навіть не було чого їсти. Але я вперто йшов до мети. Зараз із посмішкою згадую, як в соціальних мережах розсилав усім артистам пропозиції про співпрацю...
Як і для багатьох киян, переломним для мене стало 24 лютого 2022 року, коли ми всі прокинулись від бомбардувань і обстрілів. Тоді я тільки-но винайняв новий офіс. На щастя, він розташовувався на першому поверсі, тож здавався нам досить безпечним. Я переїхав туди.
Коли я відчув себе в Києві як вдома, а не як в гостях? Коли у мене з'явилось власне житло — хоча й орендоване. І я зміг завести собі собаку — так в мене з'явився найкращий друг. Його звати Марді, порода — угорська вижла. Я зрозумів, що з цим містом мене пов'язує і відповідальність за інших. Зараз я можу з упевненістю заявити, що Київ — моя домівка. Тут моя робота, мій офіс, моя собака, мої друзі.
Київ — місто, де усі кудись постійно поспішають. Звісно, темп життя тут більш стрімкий, ніж в моєму рідному невеличкому Південному і навіть, ніж в Одесі. І я тепер живу теж в такому столичному темпі. Це має свої плюси й мінуси. Зараз я вчусь сповільнюватись. Хоч раз на кілька місяців знаходжу день для себе, коли я не буду їздити на зустрічі, а можу просто вийти та погуляти з собакою. Чи полежати вдома і подивитись кіно. Не для саморозвитку чи роботи над собою, а просто для того, щоб отримати задоволення. Коли прийду до друзів у гості й буду просто спілкуватись із ними, а не відповідати на десятки повідомлень у робочих чатах.
У цьому місті я мріяв створювати красу для топових зірок, реалізовуватись як професіонал, втілювати своє творче бачення у масштабних проєктах. І ця моя мрія здійснилась! Я ставив концертні шоу для артистів на найголовніших майданчиках Києва. У столичних павільйонах я готував і знімав круті телешоу та відеокліпи. У своєму офісі разом з командою ми створювали візитівки, інтервали та опенінг-акти для міжнародного конкурсу "Євробачення 2023" в Ліверпулі, яке відбулося від імені України. Всього і не перелічити, і цей процес не закінчується!
Зараз найголовніше для мене, як і для кожного українця — щоб столиця стала цілком безпечною. Щоб можна було прогулятись нічною вулицею і розуміти, що тобі нічого не загрожує. Що в це місто не прилетять ракети, а тривога не перерве твої плани. Що вранці, гортаючи стрічку соцмереж, ти не дізнаєшся про смерті серед цивільного населення і не будеш перелякано шукати там близьких. Я мрію прокинусь одного ранку і дізнатись, що нам більше не загрожує російський терор".
