Великий спорт на кріслі колісному: історії чотирьох паралімпійців

Фото: mms.gov.ua

Інвалідність — не завада мріям. Ми поспілкувалися з чотирма українськими паралімпійцями, які власним прикладом доводять, що на кріслі колісному можна підкорити світову спортивну арену та стати гордістю нації!

На Паралімпійських іграх у Парижі 2024 року збірна України здобула 82 медалі — 22 золоті, 28 срібних і 32 бронзові. Завдяки цьому наші спортсмени посіли сьоме місце в медальному заліку та взяли п'яту сходинку за загальною кількістю нагород!

• Параканое

У цій дисципліні спортсмени змагаються на двох типах човнів, байдарках (каяках) або каное. Перегони проводять лише на 200-метровій олімпійській дистанції. Змагання ж поділяються на категорії за здібностями параатлетів: наприклад, із використанням лише верхньої частини тіла або частковим рухом ніг — такий підхід забезпечує чесну конкуренцію. 

Марина Мажула, 41 рік

Українська спортсменка з параканое, призерка Літніх Паралімпійських ігор, п'ятиразова чемпіонка світу, чотириразова чемпіонка Європи. Заслужений майстер спорту України.

Інвалідність у мене з народження, бо я народилася із захворюванням хребта. Ще в ранньому віці перенесла декілька операцій на попереку. З шести років почалися ускладнення на ніжки, і з кожним роком мій стан погіршувався. Майже все своє дитинство я провела вдома за навчанням, адже на той час школи не були пристосовані для дітей з інвалідністю. Спілкування з однолітками було обмежене: діти ж хочуть рухатися, бігати, стрибати — а я цього не могла робити фізично. 

Кріслом колісним почала користуватися з 28 років, до цього намагалася пересуватись на милицях. Моє повноцінне життя розпочалось, коли я стала їздити в санаторії — там я знайшла однодумців та познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ми разом вступили в районну організацію для людей з інвалідністю, брали участь в різних спортивних заходах.

У спорт я прийшла в доволі зрілому віці — мені було десь 29-30 років. Перші мої змагання були з паверліфтингу, а відбувалися в Євпаторії — я тоді посіла друге місце. Відтоді брала на обласному рівні участь в інших видах спорту: дартс, стрільба зі спортивного лука, боча, перегони на візках.

У 2016 році мене запросили на збори групи активної реабілітації в село Яворів у Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ. Там я познайомилася із тренером збірної України з академічного веслування. Мене запросили спробувати себе в цьому виді спорту, але я не підійшла за фізичним рівнем та віком. Зате після 4 місяців тренувань мені порекомендували параканое. Я спробувала — і закохалася в цей вид спорту... І ось уже 7 років у збірній України з параканое.

Порівняно з традиційним веслуванням, у параканое човен ширший та стійкіший на воді. Для кращого зчеплення використовують різні конструкції з пасками для сидіння. У традиційному веслуванні на бортконтроль подають лише довжину та вагу човна — ми ж маємо повідомляти комісію ще й про всі наявні модернізації. За невідповідності можлива навіть дискваліфікація!

Серед паралімпійців емоційні кризи — не рідкість, як і серед фізично здорових спортсменів. У моменти невдач закрадається невдоволення собою, є втома фізична та емоційна. Як ми це долаємо? У кожного свій підхід: відпочити, побути з рідними та друзями, відвідати психолога. Для мене найкращі ліки — мій дім та мій чоловік. Приїдеш додому, поспиш добре, поїси щось смачненьке, отримаєш від чоловіка "чарівний пендель" — і назад до тренувань. (Усміхається.)

Для мене важливі всі виступи, не лише переможні. Щоразу, коли стоїш на п'єдесталі, підіймають прапор України, і ти чуєш наш гімн — це неймовірні відчуття.

• Паравеслування

Цей вид спорту передбачає перегони на дистанції 2 тисячі метрів — індивідуальні або командні — на човнах, пристосованих до потреб кожного спортсмена. Веслярі використовують спеціальні сидіння, деякі з яких фіксовані для стабільності, а інші — розсувні для більшої мобільності. Це дає змогу робити ефективні, потужні гребки.

Роман Полянський, 38 років

Український веслувальник. Чемпіон Літніх Паралімпійських ігор. Кандидат у майстри спорту України.

У мене ураження спини. З'явилося воно після травми, а далі спрогресувало на нервовому підґрунті. Я переніс лікування, чимало реабілітацій — але по-справжньому повернувся до життя завдяки спорту. Я опанував армреслінг та плавання, а з 2014 року почав професійно займатися академічним веслуванням.

Якщо казати поетично, кожен мій виступ у паравеслуванні — це іскра, яка осяює моє життя вже десятий рік поспіль. (Усміхається.) А ось на практиці все не так романтично: у паравеслярів човен удвічі ширший і тяжчий, ніж у традиційних спортсменів! Тренуємося ми по-марафонськи: доводиться наступати власному его на горло, збирати волю в кулак і практикуватися, хай як би тяжко не було.

Параспортсменів навідують різні думки, особливо початківців. Комусь помилково здається, нібито найбільшого успіху досягають лише ті, хто має до нього вроджену схильність. Усе це — байки. Паравеслярам потрібні лише здоровий глузд, серйозна підготовка та вправне застосування своїх навичок. А головне — віра в себе. У цьому я переконався на власному досвіді!

• Парафехтування

Цей вид спорту включає ту саму зброю, що й традиційне фехтування — рапіру, шпагу та шаблю. Спортсмени змагаються в кріслах колісних, що потребує швидких рефлексів і сильного контролю над верхньою частиною тіла. Фіксоване положення додає інтенсивності, бо фехтувальники повинні заробляти очки, торкаючись свого суперника без можливості зробити крок або випад уперед.

Олена Федота-Ісаєва, 38 років

Українська плавчиня та фехтувальниця. Дворазова срібна призерка Паралімпійських ігор з фехтування на кріслах. Майстер спорту України міжнародного класу.

У 16 років у мене раптово стався інсульт спинного мозку, причин якого лікарі так і не знайшли. Я довго не могла змиритися з думкою, що відтепер я — людина з інвалідністю. Усвідомити це, особливо в юному віці, надзвичайно складно. З часом вийти з квартири ставало все страшніше. Лякало все: відкриті простори, вулиці, люди. Але я вирішила не сидіти безвилазно в чотирьох стінах, а боротися за себе.

З метою реабілітації я пішла у басейн, щоб хоч якось покращити свій фізичний стан після хвороби. Тренер розповів про групу паралімпійців, яка займалась в інший час, і запропонував мені спробувати себе. Спершу я сприйняла це з острахом та невпевненістю. А вдома натрапила на телетрансляцію Паралімпійських ігор у Сіднеї 2000 року. І після перегляду все ж наважилася прийти на тренування.

Результат перевершив найсміливіші очікування! Там були молоді хлопці та дівчата — веселі, привітні, гарні, цілеспрямовані. Їх інвалідність не здавалася страшною, а вже за п’ять хвилин на неї не зважаєш зовсім. Я зрозуміла, що саме такого колективу мені й бракувало всі роки. Ті тренування дали мені як фізичну, так і психологічну реаблітацію. А згодом — переросли в професійний спорт.

У парафехтування я перейшла з паралімпійського плавання. Я займалася плаванням 11 років та певної миті відчула, що в тому спорті вже немає потенціалу для боротьби. Я викладалася на максимум, але не могла показати гідного результату. А мені як спортсменці ще кортіло себе реалізувати. На одних змаганнях я познайомилась із харківською парафехтувальницею Євгенією Бреус, і вона запросила мене до них на тренування. Так почався мій новий спортивний шлях.

У нашому спорті немає внутрішньо слабких людей — це все бійці "з характером". З нами не завжди просто — але саме ця впертість робить нас тими, ким ми є. "Хороші дівчатка не перемагають", — люблю цитувати нашого спортивного лікаря.

Через інвалідність я прийшла у спорт. Спершу — як на реабілітацію, а потім це перетворилося на моє життя. Думок покинути спорт через бар'єрність не було: я кожну перепону завжди сприймала як виклик, який треба долати, і ніяк інакше. Спорт навчив мене сприймати труднощі як новий "левел": пройду його і стану кращою та сильнішою, ніж учора.

Найщасливішим виступом у своїй кар'єрі вважаю півфінал із шаблі з китаянкою у Токіо у 2021 році. Коли я вперше стала медалісткою Паралімпійських Ігор: це був прорив, на який я чекала все своє спортивне життя. Тоді я вперше плакала від щастя. Цьогорічна Паралімпіада теж була емоційною — адже я здобула "бронзу"!

• Паравелоспорт

У цій дисципліні спортсмени змагаються в шосейних перегонах і гонках на час, використовуючи ручні триколісні або двоколісні велосипеди, залежно від рівня їхньої мобільності та зорових можливостей. Кожен тип велосипеда пристосований для досягнення максимальної ефективності.

Павло Баль, 38 років

Український спортсмен. Виступав як парабіатлоніст, паралижник та паравелосипедист. Перший учасник від України в хендбайку на майбутніх Паралімпійських іграх у Парижі.

У жовтні 2017 році я потрапив в аварію, отримав травму та почав пересуватися на кріслі колісному. Далі — реабілітація в Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ та спроба протезуватися.

В Україні людина з інвалідністю постає перед труднощами щодня: всюди сходи, бордюри, тротуари, не призначені для крісла колісного. Навіть задля відвідин аптеки чи крамниці доводиться ледь не скакати по сходах. Таке життя може легко ввігнати в депресію. Отож мої рідні дали мені завдання — знайти собі заняття до душі. Я спробував їздити на лижах, а згодом потрапив у професійний спорт.

Велоспорт я розглядав як додатковий спосіб тренувань, позаяк мій основний фах — це зимові види спорту (лижні перегони та біатлон). Я загорівся ідеєю придбати собі ручний велосипед, утілив її з майстром Львова. А після Паралімпіади в Пекіні знайшов кошти на придбання топового хендбайка для міжнародних змагань. І тоді остаточно вирішив виступити у велоспорті.

Тренуємося ми, як і звичайні велосипедисти: зранку вийшли, сіли й поїхали. У такому темпі дотримуємося тренувального плану, прислухаємося до свого організму та працюємо на максимальний результат.

Велоспорт потребує шаленого бажання та важкої послідовної праці. Успіх на міжнародному рівні станеться не за місяць, рік чи навіть два. Авжеж, є нюанси: якщо в одного спортсмена показник максимального споживання кисню в рази вищий, ніж у дев'ятьох інших, — він чи вона матиме більше шансів показати хороший результат на дистанції.

Хвилинні слабкості я завжди відкидав. У мене завжди була чітка мета, завдяки якій я відносно легко переносив усі емоційні кризи. Труднощі на шляху мене тільки злили й надавали мотивацію. І врешті я виборов шикарний результат на Паралімпіаді в Парижі — першу "бронзу" України в ручному виді спорту!

Я гордий, що представляв країну на таких змаганнях. Щасливий, що мені вдалося показати такий результат, попри те, що вірили в мене далеко не всі. Авжеж, є куди рости: попереду "срібло" і "золото". (Усміхається.) Але сам факт, що я піднявся на п'єдестал на Іграх — це було справді круто!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter