Микола Терещенко: цукровий король, що будував Київ

Фото: колаж "ТиКиїв"

Вулиця Терещенківська у центрі столиці, яку ще називають "музейною" через кількість розташованих на ній музеїв, має ім’я відомого українського мецената Миколи Терещенка. Ким він був, і який стосунок до нього має музей Ханенків, що на вулиці Терещенківській, 9? 

Сімейне дерево родини Терещенків настільки розгалужене, що яку галузку не візьми — скрізь натрапиш на багатія, підприємця та неодмінно мецената.

Скажімо, засновник роду, Артемій Терещенко, теж відомий як підприємець — настільки успішний, що односельці прозвали його "Карбованцем": за що не брався, все приносило прибуток. А згодом прославився і як меценат, що відкрив у рідному Глухові Чернігівської губернії ремісниче училище, жіночу й чоловічу гімназії, вчительський інститут, банк, безплатну лікарню, притулок для сиріт, відновив Трьох-Анастасіївську церкву тощо.

Проте на час народження первістка Ніколи, 14 (26) жовтня 1819-го, Артемію Яковичу було 25 років, і аж надто багатим володар маленької промислової лавки ще не був, тож добру освіту дати синові тоді не міг. "Буквально на мідні п’ятаки я закінчив глухівське повітове училище", — згадував Микола, він же Нікола, Артемійович. На цьому його освіта завершилася. Проте головне — рахувати він навчився, а бізнесовий хист, очевидно, був у нього в крові. Тому підприємницьку діяльність Нікола почав ще в підлітковому віці: із Глухова придумав возити до Криму хліб, а там купував сіль та рибу, які вже продавав вдома — і швидко став у місті головним заготівельником хліба та продавцем риби й солі.

Бізнес розвинувся настільки, що до справи Нікола залучив молодших братів — Федора та Семена, а до Криму став відправляти найманих працівників.

Ба більше: саме завдяки Ніколі розбагатів і його батько — запроваджена старшим сином система товарних кредитів з виробниками під час Кримської війни допомогла Артемію Яковичу заробити на постачаннях для армії лісу і хліба, а згодом вкласти цей прибуток у видобування кам’яної солі та цукру.

Та й взагалі — там, де інші бачили кризу, Нікола Терещенко бачив можливості. Під час Кримської війни (1853-1856 рр.) Терещенки стали для армії Миколи І головними постачальниками харчів, одягу й навіть дров — прибуток Нікола Артемійович вклав у соляні розробки в Бахмуті, а на прибуток від видобування солі побудував свій перший цукрозавод під Глуховом.

А коли 1861-го Микола I скасував кріпацтво, і більшість поміщиків просто не розуміла, як жити далі, Терещенко скуповував у них млини, фабрики, землі, заводи, що лишилися без робітників…

Так до 1870 року він став володарем понад десяти цукрових заводів — цукор був головним напрямом  діяльності. Його компанія забезпечувала цукром не тільки Російську імперію, але й Англію, Німеччину, Швейцарію, Норвегію, Персію, Афганістан та Китай. Хоча торгівлю, залізницю, спирт, ліс та сукно Терещенко теж не закинув.

А там відкрилися й винокурне виробництво, паровий і водяний млини… Водночас Нікола Терещенко не лише встановив 8‑годинний робочий день, запровадив безперервний технологічний цикл виробництва, три зміни, модернізував техніку, а й заснував пенсійний фонд для колишніх робітників своїх підприємств.

Природно, що авторитет Ніколи Терещенка в рідному Глухові був величезним, тому 1851 року його, тоді ще 32-річного, обрали старшим бургомістром міського магістрату, а за 9 років став міським головою Глухова аж на 14 років. Одночасно бувши депутатом губернського земського зібрання, членом Міської земської управи та почесним мировим суддею у декількох округах. Зрештою через діяльність, яку Терещенко розвернув у Глухові, місто стали називати "Чернігівськими Афінами".

До 50-річчя Миколі Артемійовичу "Височайшим указом" було дароване звання спадкового дворянина.

Без золотих унітазів

Грошей у Миколи Терещенка, та й в цілому в його родини, було стільки, що деякі сучасні багатії втомилися б купувати золоті унітази. Лише власне виробництво Ніколи приносило йому 10 млн руб. щорічно. Звісно, Терещенки аскетами не були: вони мали, до прикладу, сімейну віллу Маріпоза у Каннах та фамільну яхту "Іоланда".

Проте старший син Артемія Яковича вважав, що великі гроші — то велика відповідальність, і скрізь шукав ґрунт для меценатства.

Насамперед він профінансував навчальні заклади рідного міста: чоловічу й жіночу гімназії, пансіон для гімназистів, повітове ремісниче училище, прогімназію, дитячий притулок, міську лікарню, учительський інститут (нині — Глухівський національний педагогічний університет імені О. Довженка).

У 1893 р. в селі Тьоткіно Рильського повіту Курської губернії українець створив фонд допомоги незаможним жителям, вдовам, сиротам, калікам, людям, які зазнали збитків від падежу корів, викрадення коней тощо, і він діяв навіть після смерті Миколи Артемійовича.

При цукробуряковому заводі Хутора-Михайлівського він відкрив безплатне трирічне народне училище на 60 учнів, безплатну лікарню та чайну для робітників, яка стала одночасно клубом і театром.

Навіть на фамільному гербі Терещенки розмістили девіз: "Прагнення до суспільних справ". А ще на ньому були синій та жовтий кольори — щоб підкреслити, якого вони роду.

Додому, до України!

1870 року Нікола Терещенко з дружиною Пелагеєю Георгіївною і шістьма дітьми переїхав до Москви. Проте вже за п’ять років не витримав московської метушні й пихатості та разом із родиною повернувся до України — сімейство оселилося в Києві, на розі Бібіковського бульвару, 12 (нині бул. Шевченка) та Олексіївської вулиці (нині Терещенківська).

У цьому двоповерховому особняку, який Терещенко викупив у колишнього київського міського голови Павла Демидова, тепер розташований Національний музей ім. Тараса Шевченка. На прохання Миколи Артемійовича будівлю перебудували за проєктом архітекторів Петра Федорова і Ромуальда Тустановського, а польський художник Вільгельм Котарбінський розписав її стіни та стелю.

Зали свого будинку Терещенко прикрасив колекцією картин, яку збирав з часів життя у Глухові — роботами Айвазовського, Шишкіна, Рєпіна, Верещагіна, Васнецова, Перова, українських художників.  

І, звісно, в Києві Нікола Терещенко продовжив меценатську діяльність.

Він дав 40 тис. рублів для впорядкування Першої Олександрівської чоловічої гімназії (нині "Жовтий корпус" Київського університету) і щорічно оплачував навчання мінімум 10 її учнів, відкрив дві чоловічі гімназії (на місті однієї з них нині — Педагогічний університет ім. Драгоманова).

Заснував і підтримував Товариство поширення комерційної освіти, дав 150  тис. руб. на будівництво міського училища на 300 учнів, відкрив училище для сліпих та Маріїнський дитячий притулок (тепер — НДІ психології на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної), підтримував амбулаторії та лікарні.

Його стараннями в Києві з’явилися Політехнічний інститут, будівлі театрального інституту ім. Карпенка-Карого, сьогоднішнього Охматдиту, Покровська церква на Солом’янці, собор Св. Миколая у Покровському монастирі, Києво-Подільська жіноча гімназія на Покровській вулиці, жіноча гімназія, школа при Борисоглібській церкві, Троїцький народний дім товариства грамотності (нині Київський театр оперети), міське змішане училище, Міський музей старожитностей та мистецтва, багато лікарень, пологовий притулок, притулок-училище для глухонімих, колонія для малолітніх злочинців… А ще велику суму Терещенко пожертвував на будівництво Володимирського собору.

Загалом на потреби Києва Нікола Терещенко витратив близько 2,5 млн рублів, що на той час було астрономічною сумою. Загалом на благодійність Терещенко віддавав до 80% свого прибутку.

Ну і, звісно, саме Ніколі Артемійовичу та його родині ми завдячуємо збірками музею ім. Шевченка, музеїв "Київська картинна галерея" (колишній музей російського мистецтва), східного та західного мистецтва (музей Ханенків), які розміщені в будинках, що раніше належали родині Терещенків, та Національного художнього музею України.

А для Київського художньо-промислового і наукового музею (колись Національного музею) Нікола Артемійович придбав велику колекцію з розкопок Вікентія Хвойки, замовив 34 портрети українських гетьманів та інших історичних особистостей.

До збирання колекції живопису, започаткованої Миколою Терещенком, долучилися його брат Федір, сини Іван та Олександр, дочки Варвара й Ольга. До речі, саме Варвара разом із чоловіком Богданом Ханенком зібрала унікальну колекцію ікон різних епох та золотих скіфських аксесуарів, а Богдан Ханенко купував найкращі художні твори на європейських аукціонах.

Свого часу Варвара Миколаївна відмовилася переїхати до Німеччини і відкрити там музей, сподіваючись передати колекцію рідній Україні. Проте більшовики конфіскували її майно, розграбували картини…

Зрештою Варвара Ханенко просила НАН України прийняти від неї в дар колекцію творів мистецтва та художніх скарбів з умовою назвати публічний музей "Музеєм Богдана Івановича і Варвари Миколаївни Ханенків". Але їй тоді відмовили через "відсутність заслуг у революційних подіях".

Лише 1919 року був створений "Художній музей Академії наук України ім. Б. І. і В. М. Ханенків", який згодом успішно розграбували більшовики. Вони  перейменували музей на "Київський музей західного та східного мистецтва". Лише 2011 року президентським наказом установа знову стала "Національним музеєм мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків".

Багатостраждальна вулиця

Нікола Терещенко в останні роки життя отримав ранг таємного радника, що відповідало військовому званню генерал-лейтенанта, а 1892-го  став почесним громадянином Києва.

14 жовтня 1899 р. на честь 80-річчя Ніколи Артемійовича вулицю Олексіївську перейменували на Терещенську.

Нікола Артемійович Терещенко помер, переживши молодших братів, 19 січня (1 лютого) 1903-го у 83 роки. Його похорон тривав два дні: труну в оточенні понад 100 вінків пронесли на руках через весь центр — від Володимирського собору до його будинку на Бібіковському бульварі, а потім повезли на залізничний вокзал, щоб відвезти до Глухова. Саме там його поховали у Трьох-Анастасіївській церкві — поруч із батьками, братом Федором та дружиною. Там 1909 року йому встановили бронзовий пам’ятник.

Вулиця, де жив Нікола Терещенко, з 1900 року стала Терещенківською. Після встановлення в Києві радянської влади спочатку отримала назву вулиця Герцена, потім — вулиця Чудновського, під час нацистської окупації в 1941-1943 рр. знов стала Терещенківською, від 1955 року — вулицею Рєпіна, і лише 1992 року знов повернулася до Терещенківської.

І це найменше, чим місто могло віддячити людині, яка так багато зробила для нього.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter