Нові вулиці Києва. Частина перша

Колаж: "ТиКиїв"

Київ, який ми сьогодні бачимо, зовсім не такий давній, як звикли гадати. Обличчя його історичного центру сформувалося лише  на межі 19-20 століття, коли з'явилися не тільки сотні будинків, а й нові вулиці та цілі квартали. 

Значними подіями, що суттєво змінили образ середньовічного міста, стали пожежа 1811 року на Подолі та розбудова Нової Печерської фортеці у 1830-1850 роках. 

Розвиток вуличної системи

Деякі підрахунки, що провів дослідник М. Рибаков, дають уявлення про поступовий розвиток вуличної мережі Києва. У 1806 році існувало всього 49 вулиць, в середині 19 століття їх вже було 127. 1874 року був затверджений новий генеральний план Києва, який став основою для наступних змін. У 1880 році в місті нараховувалося 228 вулиць, у 1883-му — вже більш як 250, у 1909 — понад 450 вулиць і провулків, у 1917 році  разом з околицями — більш ніж 600.

Але розвиток відбувався не тільки шляхом приєднання околиць і передмість. Значна кількість вулиць з'явилася внаслідок ущільнення старого незабудованого простору в центрі міста. І тут вельми цікавими виявляються взаємини між міською владою та киянами-домовласниками. Не в останню чергу завдяки енергії цього "середнього класу" місто жило і розвивалося.

Садиба Мерінга

Найбільш відомою для сучасних киян подією в розвитку Києва є розпланування великого патріархального домоволодіння у центрі міста — кварталі між Хрещатиком, Інститутською і Лютеранською вулицями.

Садиби Мерінга вже давно не існує на мапі, але ця назва залишилася в історичній пам'яті. Історія будівлі неодноразово згадується  у спогадах та сучасних дослідженнях.

У 1830-1850 роках майбутня садиба Мерінга складала частину найбільшого в Києві домоволодіння, що належало Київському жандармському полку. На цій території у середині 1830 років навіть планувалося влаштувати університетській ботанічний сад. У 1861 році частина досліджуваної території — понад 15 тисяч кв. сажнів — була подарована генерал-лейтенанту Федору Трепову.

У зв'язку з цим подарунком вулицю Банкову хотіли назвати Царедарською. Вулицю трасували у 1873-1874 роках. Вона стала одним із перших прикладів використання приватних територій для розвитку міста, хоча сам власник погодився на це дуже неохоче.

У 1873 році майже з 24 десятин землі Трепов залишив собі садибу на Банковій, 2, а більшу частину продав Ф. Мерінгу. Саксонський підданий Густав-Фрідріх Мерінг оселився в Києві у середині 19 століття і прославився як хірург, професор медичного факультету Київського університету та як вдалий підприємець із нерухомості. Відомо, що професор створив свій капітал завдяки операціям з нерухомістю.

На його ділянці, відомій під поетичною назвою Мерінгівський сад, наприкінці 19 століття нараховувалося близько 25 споруд різного призначення, в тому числі кілька особняків. Сама ж садиба являла собою парк з алеями, кількома оранжереями, ставком, парковими будівлями.

1891 року спадкоємці професора Мерінга ініціювали проведення нових вулиць крізь їхню садибу. Бюрократична машина рухалася повільно, тому дозвіл на влаштування чотирьох нових вулиць був отриманий М. Мерінгом, сином професора, лише 2 грудня 1894 року.

Найприбутковіше товариство

У 1895 році для придбання садиби було створено акціонерне домобудівне товариство, що стало найприбутковішим у Києві. Його заснували інженери Ф. Голубєв, С. Петровський та купець Д. Марголін. На чолі став М. Мерінг, директором-розпорядником було призначено Г. Шлейфера, відомого київського архітектора і банкіра, голову правління Київського кредитного товариства.

Він був основним автором розпланування місцевості та проєктантом багатьох нових будинків. Садиба з нерухомим майном була викуплена за 1,8 млн рублів. З часу трасування вулиць і нарізки садибних ділянок ця територія набула престижності, оскільки прилягала до Хрещатика — осередку торговельно-комерційної та адміністративної активності Києва.

З новими кварталами старий Хрещатик об'єднала також вулиця-коридор Пасаж, що виходила на Хрещатик і Мерінгівську (сучасна Заньковецької).

Садиба Пащенка

Садиба на розі Круглоуніверситетської вулиці та Крутого узвозу (у верхній частині) належала родині губернського секретаря О. Пащенка. Крутий узвіз спочатку називався Пащенківським, оскільки його було прокладено через приватне домоволодіння.

Крізь домоволодіння Рігельманів по вулиці Левашовській, 3 та сусідні садиби колезького секретаря Лисенка та Раузера у 1910 роках провели Новолевашовський провулок (нині провулок І. Козловського). Тоді ж прокладаються дві паралельні вулиці — Новолевашовська (нині Дарвіна) та Нова (М. Кропивницького).

Історія вулиці Дарвіна детально простежується за архівними документами, а от про другу джерела майже мовчать. 

Вулиця, що не з'явилась

У 1913 році для збільшення цінності домоволодіння і більш вдалої його експлуатації дворянка А. Свистунова увійшла в домовленість з власниками сусідніх садиб і звернулася до міської Думи з проханням про проведення нової вулиці. Внаслідок чого її величезний маєток розподілили на дев'ять садиб.

Спланування, замощення, прокладку каналізації — все це зобов'язалися провести своїм коштом власники садиб, що виходили на сплановану вулицю. Її вони просили прийняти у власність міста і назвати Романівською на честь 300-річчя Дому Романових. Але така назва не з'явилася на плані Києва.

Приблизно в цей самий час з'явилася і вулиця М. Кропивницького, забудована тільки з боку, що обернений дворами до Бессарабки. Проклали її по території приватної садиби № 5 на Крутому узвозі, що належала Розалії Іванівні Мордмилович. 

Майже водночас із трансформацією забудови садиби Мерінга розпочалося перепланування іншої місцевості в центрі міста — між вулицями Фундуклеївською (Б. Хмельницького), Малопідвальною (Ярославів Вал) та Афанасіївською (І. Франка).

Колись тут був Яр

Тут наприкінці 1890 років на місці засипаного Святославського (Афанасіївського) яру була прокладена вулиця. Справа була розпочата у 1896 році, а вже 1898-го траса була нанесена на план міста.

1897 року вона отримала назву Святославська (сучасна В. Липинського). Її поява мала поліпшити благоустрій місцевості, що довгі роки слугувала міським звалищем. Але цікаво, що ця невпорядкована місцевість з каньйонами, горами, садами та жебраками, мала у 19 столітті романтичну назву "київська Швейцарія". 

Поява вулиці Святославської цікавить нас, тому що вона також, як і попередні приклади, пов'язана з приватною садибою, що належала Михайлові Севериновичу Змієвському. Він придбав майно вчасно — у 1894 році, незадовго до початку містобудівних робіт у яру.

Після прокладення вулиці Змієвський поділив своє домоволодіння на дев'ять окремих садиб, які купили різні особи. Досить швидко вулицю забудували 4-5-поверховими прибутковими будинками, переважно в стилістиці історизму. Частина будинків зводилися за проєктом архітектора А. Краусса, тому вони утворюють цілісний фронт забудови.

Про пустирі та яр у кінці Святославської вулиці згадує письменник Костянтин Паустовський, який жив у дитинстві в будинку № 9. Він писав, що на схилах яру в бік вулиці Фундуклеївської в землянках та халупах селилися жебраки, "халупи були складені бозна з чого — ламаної фанери, старої бляхи, розбитих ящиків, сидінь від віденських стільців…". 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter