У XII столітті ця територія на "крайньому заході" сучасної столиці була маєтністю князя Святослава Давидовича, який прийняв чернецтво та став відомим як Микола Святоша.
Тиха лісова місцевість отримала поштовх у розвитку з кінця 1890-х, коли її розподілили на понад три сотні дачних ділянок — навколо Києва розпочався "дачний бум"ще до появи Пущі-Водиці, Бучі, Ворзеля, Дарниці та Святошина.
Притому святошинське дачне поселення стрімко набрало елітарності — не тільки завдяки близькості до мегаполіса та відсутності побутових та транспортних проблем, що вирішувалися максимально швидко. Тут відпочивала та постійно мешкала верхівка київського середнього класу та чиновництва, включно з двома міськими головами — Василем Проценком та Іполитом Дьяковим, які обіймали посади послідовно у 1900-1916 роках.
На жаль, радянський період з його тенденцією нівелювати особливості міських районів Києва типовими багатоповерхівками був невблаганним і до Святошина, що особливо прикро: з близько 500 (!) дач залишилося менше десятка.
Деякі вулиці тут ще не так давно звалися "просіками", "надзірні сосни" Святошина увічнив в поезіях Василь Стус (1938-1985) — "найбільш святошинський" з поетів. І навіть зараз, примруживши очі та увімкнувши уяву, можна відчути себе серед соснового бору.
Святошинський вокзал
Типовий "дачний" вокзал лінії Київ-Коростень, прокладеної в 1900-1902 роках саме в новомодні західні та північно-західні передмістя Києва. Аналогічні можна побачити на станціях Коцюбинське, Буча, Ірпінь та ще декількох цього напрямку.
Архітекторами були два Олександри — Кривошеєв та Хойнацький. Власне, за їхніми проєктами забудовувалися і згадані дачні місцевості — не тільки Святошин, а й Пуща-Водиця, Буча тощо. В наш час будівля використовується не за прямим призначенням, хоча і належить Укрзалізниці.
- ДЕ? Вул. Святошинська, 13а.
Старі дачі
Власне, саме вони — ті лічені "щасливиці", яких не знесли за останні півсотні років — і є головною принадою та характерною рисою старого Святошина.
Найбільша кількість дач збереглася вздовж чи поруч з вулицею Львівською, яка проходить кварталом південніше Берестейського проспекту.
Перша з них, якщо йти від Святошинської вулиці, з непарного боку — все ще доволі міцна, двоповерхова, цегляна — та... найбільш закинута з усіх, прихисток осіб сумнівного вигляду та поведінки.
Але і раніше репутація в неї була не найкраща, адже тут був дитячий тубдиспансер. Щодо "першого життя", найщасливішого в історії цього будинку, то він зведений або представником купецького роду Бахарєвих, або інженером-путійцем Анічковим (дослідники наводять різні дані).
У наступному кварталі розташована доступна для огляду "дача з каріатидами", збудована для баронеси Віри Гудшон.
Її сини були відомими фотографами, які тримали своє ательє на вул. Прорізній, 23. Незвичні обличчя каріатид — вони явно нагадують даму не молодого, а радше середнього віку. Можливо, це зображення самої пані Гудшон — але в цьому разі занадто сміливі, адже обидві скульптури мають… оголену грудь та коліна.
Ще одна дача родини Гудшонів (так сталося, що з лічених дачних будинків Святошина збереглося дві, які належали саме цій родині) стоїть на поперечній до Львівської вулиці Крамського.
Це найбільша за площею з тутешніх дач, що існує нині. Була зведена 1908 року та куплена Гудшонами для здачі в найми декільком родинам, тому спроєктована так, що має п'ять окремих виходів. Відомий і архітектор цієї цікавої споруди в стилі модерн — Зіновій Журавський (автор вокзалу в Жмеринці).
Єдина стара дача, що збереглася по інший бік Берестейського проспекту, тобто у північному Святошині, належала родині Сергієнків.
До 2020 року її можна було бачити з проспекту та відвідати будь-кому — адже в ній розташовувалось районне БТІ. Продана в приватні руки, вона була досить швидко оточена двома парканами — живим, із щільно посаджених туй та ялин, та залізним. При цьому зовнішній вигляд дачі було змінено не на краще: до прикладу, засклили імпозантну веранду, яка свого часу приваблювала кіношників — у 1980-х тут знімався фільм "Ведмежатко".
Чи не найкраще збереженим дачним будинком імперського періоду на Святошині є дача міського голови Іполита Дьякова (1865-1934) — і вона розташована в найвіддаленішій частині сучасного житломасиву, яка в 1970-х була як би "відрізана" Окружною трасою.
Дьяков керував Києвом у "золоту добу" його пізньоімперського розквіту — з 1906 по 1916 роки та ще трохи при денікінцях, та трохи 1918-го. На зовнішній стіні будинку можна побачити дві тендітні скульптури дівчат — навіть дивно, що такий "елемент буржуазного несмаку" протримався усе це надбурхливе століття.
- ДЕ? Дача Бахарєва-Анічкова (вул. Львівська, 3), дачі Гудшонів (вул. Львівська, 18 — з каріатидами, та вул. Крамського, 10); дача Сергієнко (просп. Берестейський, 130), дача Дьякова (вул. Львівська, 80), а також дачі по вул. Львівській, 19, 23, 36, вул. Котельникова, 82, вул. Верховинна, 22.
Командний бункер Київського укріпрайону
Наприкінці 1920-х найзахіднішу частину Святошина зробили секретною — тут будувався командний пункт Київського укріпрайону.
Напрямок цілком зрозумілий — біля головного в'їзду-виїзду з міста у бік потенційного ворога (чи об'єкта завоювання) — західного світу, а конкретніше — спочатку "панської Польщі", а потім "фашистських агресорів".
Від останніх, щоправда, бункер не вберіг: "повоював" він один місяць — липень 1941-го, а вже в серпні командний пункт перенесли ближче до центру Києва. Німці одразу дослідили його, щойно увійшовши до міста, і навіть видали брошуру з повним описом бункера.
Окрім власне "секретного об'єкта першої категорії", на цій території були й наземні будівлі. На місці них збудували школу № 140, з якої, як розповідають місцеві, колись можна було попасти у верхні яруси бункера.
Безпосередньо над букером поступово зводили житлові будинки, а сам об'єкт продовжував бути секретним ще 40 років після Другої Світової. Тільки 1985-го було вирішено поставити пам'ятний знак на приблизному місці бункера. Притому на ньому написали, що командний пункт побудували 1930 року, хоча насправді сталося це пізніше.
У наш час бункер, принаймні нижні його яруси, вважаються затопленими.
- ДЕ? Вул. Верховинна, 80.
Сквер та пам’ятний знак Василеві Стусу
Великий поет та мученик режиму усе своє київське життя (1963-72; жовтень 1979-го — травень 1980-го) до та між арештами прожив на Святошині.
На жаль, найцікавіша з цих адрес — будинок, в якому він мешкав з 1965-го до середини січня 1972-го, якраз і не зберігся: за час першого ув'язнення поета його, як і десяток таких самих поруч, знесли при розширенні Окружної дороги та створенні кільцевої розв'язки з Брест-Литовським проспектом. На умовному місці цього будинку 2009 року був встановлений пам'ятний знак.
На той час забудовники хотіли звести на ділянці поруч черговий хмарочос, і вже частково знищили "надзірні сосни", які Стус згадував у ностальгійних табірних віршах. Після цього пам'ятний знак декілька разів намагалися знести. Територія біля нього і досі не доглянута: понівечені забудовниками соснові стовбури та вирослі за ці роки кущі-бур'яни ніяк не відповідають місцю пам'яті видатного сина України.
- ДЕ? Берестейський просп., 119, біля розвилки з просп. Палладіна.
