Поштовх до розвитку цієї місцевості (до речі, хто такий той Лук'ян, Лук'яненко чи хтось інший — ми не знаємо, тому назва її назавжди оповита таємницею) стався після особливо руйнівної повені 1845 року, коли треба було розселяти постраждалих мешканців Подолу.
Притому місцевість за Кадетським шосе та Лук'янівським ринком — та, яку ми зараз звемо Лук'янівкою — почала забудовуватися тільки в 1880-х і мала змішаний соціальний та архітектурний характер: поруч з типовими для околиць Києва одноповерховими будиночками і навіть хатами тут поступово з'явилося багато маєтків інтелігенції та представників "вільних професій" (лікарів, юристів, митців), а от прибуткових будинків зведено було порівняно мало.
Мальовничість цієї місцевості та близькість до району Львівської площі, де розташована школа мистецтв, зробила її дуже популярною серед художників. Водночас тут активно будувалися лікарняні заклади — цьому сприяв здоровий клімат місцевості та мінімальна наявність промислових підприємств.
Будинок з ірисами
Серед маєтків Лук'янівки він був особливим, бо немов "відкривав" район для тих, хто приїздив сюди "з міста", формуючи своєю витонченою розкішшю уявлення про Лук'янівку як місцевість, населену людьми зі смаками та становищем у суспільстві.
Його власником був юрист Микола Грабар — дуже відома свого часу у Києві постать. Ще більш відомим став його син Андрій (1896-1990) — один із найбільших у 20 столітті знавців історії Візантії. Щоправда, став він ним лише в еміграції, де батько змушений був певний час крутити "баранку" паризькими вулицями.
Архітектор будинку — видатний зодчий Володимир Безсмертний (1861-1940), і ця споруда — одна з найкращих, презентаційних робіт цього плодовитого митця (нагадаємо, що він, зокрема, автор "Будинку з котами" на Гоголівській вулиці).
Мотиви ірисів — з їхньою крихкістю та присмаком декадансу, суголосному добі — можна побачити на фасадах, над дверима, під карнизом, на виносному балконі-еркері.
На жаль, забарвлення в тотально зелений колір у пізньорадянську добу не зробила сприйняття особняка кращим, а його стан поступово переходить до категорії "ветхий".
- ДЕ? Вул. Іллєнка, 8
Сквер Котляревського
Колись площа цього скверу на перетині вулиць Іллєнка, Герцена та Деревлянської була меншою, адже вздовж Деревлянської та частково Іллєнка стояли будиночки, знесені в 1980-х. Єдиний "останець" тієї забудови — маєток професора Семенкевича (№ 20 по вул. Іллєнка), перебудований в ті ж 1980-ті для дитячої школи мистецтв — звідси на ньому грайлива вежечка.
В 1975-му на початку скверу встановили пам'ятник Іванові Котляревському — останній у творчому доробку талановитої скульпторки Галини Кальченко (1926-1975), яка померла того ж року від раку. Пам'ятник з'явився тут не просто так — адже поруч, на сучасній вул. Іллєнка, 63, "прописалося" видавництво "Веселка", а відповідно, сквер став однією з важливих письменницьких адрес Києва.
Зауважимо, що до середини 1920-х на місці пам'ятника стояла капличка в "російському стилі", присвячена врятуванню імператора Олександра ІІІ у залізничній катастрофі 1888 року на Харківщині.
Колишня урядова дача
Територія Інституту педіатрії, акушерства та гінекології викликає зараз сумні емоції: колись доглянутий парк, на території якого розташовані корпуси цього закладу, вже понад чверть століття поступово захаращується, а альтанки, місточки та інші "малі архітектурні форми" на його території перебувають у відверто "тяжкому" стані.
Природа та забудова саду — мікс трьох епох, починаючи з 1890-х, коли верхів'я річки Глибочиці придбав розбагатілий подільський фармацевт Октавіан Більський. Два маєтки для нього, схожі за своїм декором, звів архітектор М. Казанський.
Що було в парку при Більському, вже важко встановити — можливо, всі об'єкти в ньому, як-от містки чи павільйони, були дерев'яними. А ті напівруїни, які ми бачимо зараз, — це наслідки перебування тут протягом 40 років (1934-1972) урядової дачі.
Спочатку тут отаборився малоприємний персонаж — голова НКВС УРСР Всеволод Балицький. Він вирішив насадити в парку кримську флору та оздобив його "по-буржуйськи" — звів місточки в "декадентському" стилі, влаштував численні квітники, наставив скульптур, конфіскованих з експропрійованих садиб, звів арку з цегли знесеної церкви Св. Федора (стояла просто напроти садиби — на розі Овруцької та Багговутівської вулиць).
На все це оберчекіст витратив 3 млн рублів зі спецфондів свого кривавого відомства, за що потім йому, звичайно ж, було "пом'януто" після арешту, коли товариш Балицький виявився не тільки шпигуном та терористом, а ще й корупціонером та зразком побутового розкладання (алкоголізм).
Після Балицького дачу зайняли особи вище рангом, головним з яких в 1943-49 роках був Микита Хрущов (1894-1971), на той час — перший секретар компартії України. Саме для цінителя тварин (і полювання на них) Микити Сергійовича в парку облаштували фазанник і навіть зоокуток із ведмедями.
Після Хрущова на дачі жили його наступники на посаді аж до 1972 року, коли новий очільник України тов. Щербицький (особистий друг Брежнєва) не переїхав звідси до Межигір'я. Парк він віддав згаданому Інституту педіатрії, який зменшив площу зелених насаджень за допомогою нових корпусів, а потім поступово довів парк до сучасного сумного стану.
- ДЕ? Вул. Овруцька, 12
Маєток, в якому мешкала родина Косачів
Зараз цей будинок займає посольство Лівії, і жодної меморіальної дошки на ньому немає, хоча висіти їх тут мало принаймні три: на честь Олени Пчілки (1849-1930), Ольги Косач-Кривинюк (1877-1945) та Ісідори Косач-Борисової (1888-1980) — відповідно, матері та двох сестер Лесі Українки.
Олена Пчілка (Ольга Драгоманова у дівоцтві) — письменниця, видавчиня, етнографиня, феміністка, революціонерка, націоналістка та перша жінка, яку було обрано до Академії наук України (1927 р.) — один із феноменів української культури. Без її впливу неможливо зрозуміти феномен формування творчості її видатної доньки. Адже не секрет, що у всебічно талановитій родині Косачів жінки грали відверто провідну роль.
Фото з відкритих джерел
Олена Пчілка оселилася в цьому будинку вже на схилі років (які виявилися для неї більш ніж плодовитими з точки зору творчої праці) — біля двох своїх доньок, кожна з яких також заслуговує на окрему розповідь.
Ольга була першою біографинею Лесі Українки та вправною перекладачкою. Ісідора ж, агрономка за фахом, — мабуть, найбільш запальна та непримиренна з Лесиних сестер. Вважається, що характером вона вдалася у матір. За це і була репресована та два роки валила ліс на півночі росії, аж поки не була "помилувана" напередодні ювілею Лесі, який відзначався із суто радянською помпезністю у лютому 1941-го.
Звісно, ніяких позитивних емоцій до радянської влади у Ісідори не залишилося. Як і Ольга (а чоловіки обох жінок були також репресовані), Ісідора виїхала з Києва 1943 року, з наближенням радянських військ. Пізніше стало відомо, що вона була ще й зв'язковою ОУН мельниківського крила.
- ДЕ? Вул. Овруцька, 6
Інші маєтки Лук'янівки
Серед інших цікавих приватних будинків київської інтелігенції царської доби можна відзначити особняк видного архітектора Брадтмана (1856-1926).
У цій будівлі простежуються елементи "північного модерну", а представник "високого модерну" маєток Бенсона (а пізніше полковника Козеровського) відомий останні десятиліття як "Будинок з рогами".
Адже ці декоративні шпилі — примітні елементи його зовнішнього оздоблення — були відновлені в 1990-х, коли будинок зайняла клініка пластичної хірургії. Автором будівлі вважається архітектор польського походження Ігнатій Лєдоховський (1867-1933).
- ДЕ? Вул. Герцена, 6 (маєток Брадтмана); вул. Загорівська, 14 (маєток Козеровського)
