Прогулянки Києвом: Звіринець
Назва "Звіринець" походить від князівських полювальних угідь та вперше згадується достатньо рано — 1070 року.
Зараз мальовнича та строката за географією місцевість по обидва боки проспекту Міхновського (бульвар Дружби народів) зараз вважається престижною для життя та бізнесу, і популярною для релаксу, адже тут розташований головний ботанічний сад країни.
Для релігійно налаштованих людей Звіринець — це ще й популярний, навіть "елітарний" Іонівський монастир, та його трохи менш відомий "побратим" — печерний Звіринецький. І це не враховуючи їхнього третього "брата" — Видубицького. Зрештою, і Лавра неподалік.
Й дійсно: історично монастирі грали головну роль у бутті цієї місцевості, аж поки на початку 19 ст. їх не потіснили військові, які облаштували Звіринецьке укріплення там, де розбита сучасна центральна частина ботсаду.
Обивательські ж будиночки вільно розкинулися по численних кривуватих вуличках, які тягнулися від пагорбу до пагорбу. Лічені з них збереглися до наших часів, бо район перебудовувався дуже активно протягом 1960-2000-х. Але головний удар, в прямому сенсі, по забудові та історичних об'єктах району було нанесено ще 6-7 червня 1918-го, коли вибухнули головні артилерійські склади, розташовані, знов-таки, на території сучасного ботанічного саду: тоді було знищено понад 900 будинків та загинуло понад 200 людей.
Хто ті склади підірвав, ми вже не дізнаємося: дві найбільш обґрунтовані версії вказують на більшовицьке підпілля чи агентів Антанти (останнім не подобалася держава гетьмана Скоропадського, бо той спирався на німців).
Ботанічний сад
Безумовно, головний об'єкт, з яким більшість киян та гостей міста асоціює Звіринець, — це саме Центральний Ботанічний сад Академії Наук.
Створення саду було довгим та стало одним з найбільш амбітних проєктів радянських часів щодо тотального перетворення історичної місцевості Києва: колись на цьому місці була своя система вуличок та аж чотири цвинтарі — і це на додачу до згаданих військових складів та укріплень.
Іонінський монастир, який зараз сприймається як "іграшка" всередині ботсаду, колись стояв у щільному оточенні будиночків. Більша частина з них згоріла ще 1918-го, решту знищили в 1950-х — тоді колишні вулиці перетворили на паркові алеї. Усі доріжки між Іонінським та Видубицьким монастирями — це колишні вулиці.
Інша система вулиць існувала в тій частині саду, яка тягнеться вздовж Садово-Ботанічної (Тимирязєвської) вулиці. Тут все ще похмуріше, ніж на місці вибухів 1918 року: сад в'юнких рослин, Корейський та Тибетський сади розбиті на колишніх єврейському, мусульманському та караїмському цвинтарях!
Рештки надгробків постійно визирають на поверхню після дощів, вони ж, в подрібненому стані, вкривають усі ці романтичні стежини, на яких так полюбляють фотографуватися відвідувачі саду.
Перенесення столиці радянської України до Києва стало для цієї тихої місцевості роковим: саме на Звіринці вирішили збудувати гігантський комплекс для Академії Наук, і відповідно, розбити ботанічний сад. Події Другої cвітової знов «обнулили» територію — від робіт, проведених до літа 1941-го, майже нічого не залишилося. У підсумку, всі гігантські споруди, які передбачалося тут звести, так і не були побудовані. Ба більше — навіть оранжерею, передбачену ще в 1950-х, звели тільки в 1990-х роках!
З точки зору колекцій ботсад, звичайно, неперевершений — найбільша в Україні колекція тропічних і субтропічних рослин, серед яких — колекції сукулентів (кактусів) та орхідей (в останній — понад 350 видів). Загальна площа оранжерей перевищує 5 тис. кв. м. У саду також росте одна з найкращих в світі колекція кизилу, найбільша в Східній Європі колекція дубу та єдина в Україні колекція квіткових рослин відкритого ґрунту. А на 30 га дендрарію росте 1062 види дерев, кущів та ліан.
Іонінський монастир
Коли в січні 1902 року на 101-му році життя закрилися очі святого Іони Київського (Мирошниченка; 1802-1902), засновника (в 1860-х роках) та настоятеля цієї обителі, і його поховали в головному храмі, заснованого ним монастиря, паломництво в цю місцевість тільки посилилося — тепер вже до мощів святого старця.
На момент смерті Іони його монастир був одним з найбільш "динамічних" в Києві — він невпинно розбудовувався, займаючи все нові тераси над Дніпром біля тих самих рокових в майбутньому військових складів.
Більшу частину господарських та паломницьких споруд монастиря знесло вибухом 1918-го, тоді загинули 30 монахів. Півтора десятиліття по тому територія обителі отця Іони все ще мала понівечений та пустий вигляд, у вирвах від снарядів. 1935-го монастир остаточно закрили, а його будівлі стали базою для розміщення будівельників та вчених, які працювали над проєктом переплануванням місцевості та припасуванням її під ботсад.
За деяким виключенням, усі споруди, які зберігалися на той час, існують і зараз — у радянський період їм усім знайшлося призначення в "ботанічному" господарстві, а наприкінці 1990-х монастир відродився. Щоправда, не усі колишні його будівлі знов належать церкві, а один із корпусів монастирського готелю стоїть закинутим, але основне — на місці головний храм, де лежать мощі його засновника, та щемливо-патріархальна дерев'яна дзвіниця монастиря з годинником на ній.
Цій годинник, 1858 року, є найстаршим діючим в Києві: він зупинився тільки один раз, під час вибухів 1918 року. Нижче схилом містяться рештки монастирського цвинтаря.
Братський військовий цвинтар та недобудований храм при ньому
Цвинтарями Звіринець був переповнений: окрім приходського (про нього — далі), монастирських та іновірських, тут ще облаштували Братське військове — для поховань солдатів та офіцерів Першої світової. Зрештою, військовий шпиталь і досі недалеко — ось саме з нього, здебільшого, і відправляли сюди в останній шлях вояків.
У червні 1916-го посеред швидко заповнюваного цвинтаря почали будувати величну церкву Миколи Чудотворця, яка мала б завершуватися шатром в "руському" стилі. Знизу містилися ніші для поховань офіцерів та генералів. Це був останній храм, який почали зводити в імперському Києві, і він так і залишився недобудованим та неосвяченим. Вже за рік будівництво припинилося, ще за рік стався вибух складів, який значно пошкодив його, і два десятиліття він стояв гігантським недобудом.
У 1930-50-х з нього хотіли зробити і крематорій, і музей ботаніки, і центральну будівлю Академії наук. Знести не намагалися — занадто міцними виявилися стіни, що і обумовило його подальшу долю: в середині 1950-х храм "забрав" собі Інститут металокераміки і спецсплавів, який оббудував його приміщеннями лабораторій. Тоді ж було остаточно знищено кладовище навколо. Трохи пізніше Миколаївським храмом став користуватися Інститут проблем міцності — і це й досі його територія секретна для відвідування навіть у мирні часи. Тому храм досі не освячений та не повернутий церкві.
А ще останніми роками становлено, що саме на цьому цвинтарі, а не на Аскольдовій могилі, були поховані герої Крут. На Аскольдовій їх тільки відспівали, та, можливо, відділивши усього пару трун з тілами тих, чиї родичі вже лежали на тому, найпрестижнішому в місті цвинтарі, понесли далі — на Братське. Отже, маємо констатувати, що решток наших героїв вже точно не знайти…
Звіринецький монастир
До 1888 року про те, що під пагорбами Звіринецького укріплення колись був печерний давньоруський монастир, ніхто не знав. Того року одна місцева мешканка, спустившись у провалля біля свого будинку, побачила купу кісток, похованих у нішах, так і розкиданих по печерних ходах. Все свідчило про те, що люди, засипані колись в цих ходах, загинули неприродньою смертю. Але повноцінні розкопки печерного комплексу сталися лише в 1912-14 роках.
Археологами встановлено, що монастир функціонував протягом 12-17 ст., однак перші ходи, засипані під час якоїсь навали, не були розчищені, і нові підземні вулиці прокопувалися поруч. Скит заново заснували тут тільки 1913 року — і це був останній монастир, заснований в Києві царського періоду. Зведена тоді церква знищена в 1930-х, і протягом ще пів століття на цій території стояли житлові будиночки, аж поки в 1990-х не почалися нові розкопки, а 2009 року почали зводити монастир доволі цікавої архітектури (архітекторка Ольга Кругляк), схожий на балканські гірські обителі.
Нині, в завершеному вигляді, це достатньо приємний на вигляд витвір сучасної церковної архітектури. Тут діють три наземних та один підземний храм, а давні галереї відкриті для екскурсій та паломництва.
Звіринецький цвинтар
Цей цвинтар часто плутають з монастирським, адже як вказувалося вище, церковно-цвинтарна історія Звіринця дуже насичена. Проте це кладовище — окремий об'єкт великої історичної цінності: колишній приходський цвинтарок Звіринецької слободи став одним із престижних некрополів сучасного Києва, де місце коштує так само, як на престижних ділянках Байкова, а кількість похованих тут історичних осіб ставить його на третє місце в столиці — після того самого Байкова та Лук'янівського.
Саме на цьому цвинтарі (існує з поч. 18 ст.) дивом зберігся найстарший надгробний пам'ятник на усіх позамонастирських кладовищах Києва — він датується 1819 роком, і лежить під ним такий собі капітан Стефан Вдовіченков (нар. 1766). Навпроти входу — ділянка № 1, куди в 1930-х перенесли деякі поховання з Аскольдової могили, у т.ч. видатної родини чернігівських меценатів Тарновських (чотири італійського мармуру плити), професора-історика О. Піскорcького, економіста С. Подолинського та його батька-поета.
Трохи далі центральною алеєю — поховання оперної співачки та викладачки консерваторії М. Донець-Тессейр та символічне поховання її чоловіка, співака М. Донця, розстріляного НКВС під час німецької облоги Києва.
На цвинтарі також дуже багато поховань ченців, чорниць та священників — у радянський період його зробили одним з тих, де подалі від центральних міських кладовищ, ховали "церковників". Окрема ділянка на цвинтарі — так званий гай білих хрестів, виділений 1919 року для поховання саме ченців.
Тут можна побачити і пам'ятник двом офіцерам, убитим взимку 1918-го червоними бандами Муравйова. Слід зазначити, що з 1966 по 1993 на Звіринецьке були перенесені мощі Св. Іони (на місці, де вони лежали, стоїть пам'ятний знак).
Серед відомих осіб, спочилих тут — зоолог та… філолог (автор коментарів до "Слова о Полку Ігоревому") М. Шарлемань (1883-1970), ректор Київського художнього інституту періоду його розквіту в другій половині 1920-х І. Врона (1887-1970), художник О. Захарчук (1929-2013), композитор М. Юцевич (1901-1988).
Окремої уваги заслуговують дві ділянки, на яких ховають можновладців сучасності та їхніх родичів: одна містить п'ять поховань родини Петра Порошенка та велику пам'ятну каплицю, а інша, т. зв. нова, прийняла в себе численних міністрів, депутатів, спортивних діячів, а також родичів відомих осіб (наприклад, матері та тещі Леоніда Черновецького). На цій ділянці можна побачити надгробки (здебільшого — янголи в різних варіаціях) роботи скульптора Василя Корчового, який нині уславився скульптурою "Впевнена" у Львові.
Також читай: Прогулянка районами Києва: Куренівка