Солом'янка... Поселення з такою назвою виникло доволі пізно — вперше його згадували у 1850 роках. З побудовою першого вокзалу та майстерень при ньому (1870 рік) Солом'янка стала формуватися як пролетарське передмістя з "привокзальною" специфікою — базар, кримінал, спекуляція, притони тощо.
Міська Дума не тільки свідомо не бажала приймати до складу Києва подібні робочі слобідки, а навпаки — намагалася відкараскатися від тамтешніх проблем, і перш за все аби не брати на себе тягар благоустрою. У 1901 році Верхню Солом'янку взагалі адміністративно вилучили з меж Києва. І тільки у 1910-му її знов "прийняв на баланс" вже інший склад Думи.
Хоча благоустрій (разом із трамваєм) сюди дістався тільки в перші радянські десятиліття — і сталося це саме завдяки пролетарській репутації району: більшовики свідомо діяли за контрастом з "проклятим минулим".
Залізнична колонія
Дві паралельні вулички — Брюллова і Кобелєва, та криволінійна Стадіонна формують "каркас" декількох кварталів одразу за Південним вокзалом.
Опинившись тут, втрачаєш відчуття великого міста, транспортна брама якого вже півтора століття існує поруч. Це — службове поселення залізничників (Залізнична колонія) — мабуть, перше в межах сучасного Києва "мономістечко" спеціалістів.
Тут мешкали працівники залізничних майстерень, машиністи, кондуктори тощо. Вулички були забудовані службовим житлом за проєктом архітектора Олександра Кобелєва (тому і вулиця його імені) в 1870-80-х.
Ідея побудови цих кварталів належить видатному адміністратору-путійцю Олександру Бородіну (1848-1898). Він невпинно впроваджував у своєму залізничному господарстві найпередовіші технології того часу: так, у 1879 році в хіміко-технічній лабораторії Південно-Західної залізниці він вперше в Києві "увімкнув" електричне освітлення. Шанувальником технічних новинок Бородін був і у житті — в його будинку почав експериментально діяти перший в Києві телефон.
До нашого часу збереглися не всі споруди цього цікавого поселення, але головні вцілили: будівлі хімічної та механічної лабораторій, лікарня (втратила первісні форми), школа, комплекс притулку (сиротинець та інвалідний будинок), один із корпусів старого залізничного училища.
Притулок будувався наступником Бородіна на посаді — Клавдієм Немішаєвим. Серед вихованців цього закладу був митець Анатолій Петрицький (1894-1964), а школа відома тим, що на початку 1920-х в ній викладав Максим Рильський, і тепер вона носить його ім'я.
- ДЕ? Вул. Кобелєва, 1/5 (кол. притулок, нині училище залізничного транспорту, 1900 р.); вул. Кобелєва, 3/8 (хіміко-технічна лабораторія, 1879 р.); житлові будинки (вул. Кобелєва, 4/6, 5, 6, 8, вул. Брюллова, 3, 5, 7, 10)
Покровська церква
Дивно, але до 1895 року церкви на Солом'янці не було, хоча в православній імперії перше, що будували в якомусь поселенні, — це храм.
Нарешті міський голова Степан Сольський дізнався про таке неподобство — і був створений комітет на чолі з цегляним фабрикантом Яковом Бернером, який і акумулював кошти жертводавців. З цегли Бернера храм і зведений. Його архітектором став Іполит Ніколаєв — тодішній міський архітектор та син ще більш відомого архітектора Володимира Ніколаєва.
Храм в офіційному псевдоруському стилі щасливо пережив радянську добу: його закривали тільки на період 1939-41 років, хоча при тому встигли зруйнувати бані та дзвіницю, які відновлені тільки 2003 року.
Ще одним цікавим фактом є те, що у 1992 році храм одразу перейшов до юрисдикції митрополита Філарета і, відповідно, тепер належить ПЦУ. Історично це обумовлено: саме в Покровському храмі у 1905-1919 роках служив Василь Липківський (1864-1937), майбутній перший митрополит незалежної УАПЦ, утвореної на соборі 1919 року.
Зараз про нього нагадує меморіальна дошка на храмі та назва головної вулиці Солом'янки.
- ДЕ? Вул. Мстислава Скрипника, 20/1
Останній локомотив
На в'їзді на вулицю Липківського з боку залізниці стоїть на постаменті паротяг ІС (ФД) — останній у світі з 649, виготовлених у 1932-42 роках. Станом на початок 1930-х це був найпотужніший пасажирський паротяг в Європі. Відповідно, скорочення його назви — "Іосіф Сталін" (а з 1962 року чинні на той час екземпляри стали "Феліксами Дзержинськими").
У 1937 році цей паротяг, що міг розганятися до 160 км/год, отримав Гран-прі на Всесвітній виставці у Парижі.
Поступово ці паротяги виводили з експлуатації, частина була знищена в Другу світову, і на 1982 рік залишився один — як виявилося, в Києві. Тодішній очільник Київської залізниці Петро Кривонос вирішив поставити ветерана на постамент та зберегти для історії.
- ДЕ? Площа П. Кривоноса, сквер
Графиня Марія Капніст
Графиня, красуня в молоді роки та "чудовисько" на радянському екрані — одна з найупізнаваніших акторок СРСР, мучениця сталінських таборів Марія Капніст (1914-1993) з 1970-х жила в одній з типових "панельок" на вулиці Кавказькій (№ 13).
Меморіальна дошка їй, щоправда, розташована не на цьому будинку, а на кутовому з вулицею Липківського.
Про долю Капніст знято декілька документальних стрічок, але вона заслуговує на окремий серіал — адже в ній відобразився увесь гротеск та абсурд більшовицького часу.
По материнській лінії Марія (Маріетта) — нащадок отамана Сірка, по батькові — з грецького роду походженням з острова Корфу. Батька розстріляли в Криму 1921-го, а її саму арештували 20 роками пізніше: яскрава красуня з незалежною вдачею та подібним походженням відмовила комусь з партійних бонз.
В таборі, аби не чіплялося табірне керівництво, втирала в шкіру вугільний пил. Працювала в шахтах за чоловічими нормами, декілька разів ледь не вмерла від виснаження — але при тому, між двома термінами ув'язнення, на поселенні, спромоглася народити доньку від такого ж спецпоселенця — і це все попри нескінченні знущання та побиття, якими у Марії намагалися спровокувати викидень.
Після 15 років табірного пекла краса аристократки змінилася на протилежне: важкі умови спотворили зовнішність, але саме це "привабило" режисерів — Марія Капніст стає однією з "характерних" акторок Київської кіностудії. Грала вона до кінця життя здебільшого або старих аристократок та інтелігенток (якою і була), або відьом.
Капніст зберігала, як не дивно, достатньо міцне здоров'я і могла б дожити, мабуть, і до 90, але восени 1993-го загинула під колесами автівки, адже ніколи не ходила підземними переходами — з часів роботи в шахті в жінки була клаустрофобія. Цей факт остаточно "увічнив" легенду її страдницького життя.
- ДЕ? Вул. Липківського, 27/5
Солом'янський цвинтар
Його заклали 1886 року, і станом на кінець 1950-х воно було третім за площею в Києві — після Байкового та Лук'янівського. Роки занепаду та невігластва зробили цей некрополь одним із найбільш здичавілих у Києві.
В 1970-х найстарішу ділянку цвинтаря ще й віддали під будівництво висотного корпусу Комітету меліорації, який став еталонним столичним довгобудом і був зданий в експлуатацію тільки у 2006-му вже як Апеляційний суд.
Попри це цвинтар вартий уваги: тут поховані видатні діячі церкви: сподвижники митрополита Липківського, видатна педагогиня та авторка букваря Лідія Деполович (1869-1943), можна побачити могили викладачів, кадетів та юнкерів військових училищ, братську могилу жертв найбільшої над Києвом авіакатастрофи, яка сталася 1957 року, а також таємничу "могилу із закляттями", що належить невідомому залізничнику, та поховання 117-річного супердовгожителя Микити Ботвинка (1770-1888).
- ДЕ? Вул. Солом'янська, 2
