Архітектор Вербицький. Автор київського вокзалу
Колаж: ТиКиїв
Олександр Матвійович Вербицький (27.09.1875 —9.11.1958) — один з найвідоміших українських архітекторів, який майже 60 років свого професійного життя присвятив Києву.
У 1966 році про нього випустили невеличку біографічну книжечку, а у 1983 його ім’ям назвали вулицю на Харківському масиві.
Одну його роботу всі кияни та гості міста бачили десятки разів. Це — київський вокзал, майже одноліток архітектора. А до 1970-х років познайомитися з його творчістю людина могла навіть не подорожуючи, а тільки купуючи квитки в залізничних касах, що колись містилися по вул. Чикаленка, 14. Цей конторський будинок Південно-Західної залізниці також проєктував і будував Вербицький (1910-1913 роки).
З родини кріпаків
Олександр Вербицький народився у Севастополі в родині техніка-будівельника (за документами – інженерний кондуктор), який працював 40 років в міській Управі. А дід ще був воєнно-кріпосним селянином. Отже, попри просте походження, Вербицький став продовжувачем династії. Він сам писав, що інтерес до архітектури виник через те, що допомагав батьку по роботі.
Після закінчення Севастопольського реального училища 1892 року вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів. Родина була бідна, ще й восьмеро молодших сестер і братів. Тому батько просив надати сину стипендію. Але для цього юнак мав добре вчитися. Отже, не дивно, що за навчальні проєкти був нагороджений двома золотими й одною срібною медалями, а його прізвище було занесене на почесну дошку найкращих випускників.
Кар’єра Вербицького розвивалася типово для молодих випускників. Одразу після закінчення інституту у 1898 році Вербицький був запрошений професором І. Кітнером до Києва, де велося будівництво комплексу Київського політехнічного інституту. Тут він обійняв посаду молодшого помічника. 1899 року перейшов десятником на будівництво Київського оперного театру, згодом став помічником Володимира Ніколаєва.
Справа всього життя
У 1901 році, коли будівництво завершили, Олександр Вербицький починає працювати в Управлінні Південно-Західної залізниці — місці дуже престижному і вигідному для служби. Тут він дослужився до головного архітектора, і працював в цілому понад 30 років.
Стає зрозумілою його визначна роль у розбудові Київського вокзалу та інших пасажирських будівель, товарних контор, паровозних депо, міських станцій, навчальних закладів, лікарень. До речі, перший ескіз головного фасаду нашого вокзалу Вербицький розробив ще у 1901-1902 роках і потім неодноразово повертався для цього знакового у своєму житті проєкту.
Не менш важливим і виразним став комплекс Товарної станції залізниці в модному тоді стилі модерн із застосуванням нових для того часу інженерно-технологічних та будівельно-конструктивних досягнень (1907 рік, вул. І.Федорова, 32).
Епопея з вокзалом
За нашими підрахунками існує 12 проєктів київського вокзалу, розроблених у 1890-1910-х роках, але тоді його так і не побудували. Проте основні ідеї, напрацьовані за кілька десятиліть знайшли своє втілення в проєктах 1920-х рр. П.Ф. Альошин та О.М. Вербицький виконали у 1927 році разом два конкурсні проєкти, що мали багато спільних рис.
Обидва автори пропонували застосувати у будівництві споруди сучасні, на той час, матеріали та конструкції. Для реалізації журі обрало проєкт, де на першому місці значилося авторство Вербицького.
Зимою-весною 1928 року між співавторами виникло (чи загострилося) непорозуміння або навіть конфлікт, зумовлений приписуванням авторства лише одному Вербицькому. Дійсно, в інтерв’ю газеті "Вечірній Київ" Вербицький говорить тільки від свого імені, про СВІЙ проєкт.
Вокзал, закладений 7 листопада 1927 року, було відкрито наприкінці 1932 року (завершили І-у чергу). Вербицький доопрацював свій проєкт самостійно та вів наглядав за будівництвом. Хоча і був дуже незадоволений спрощенням свого задуму, на який довелося піти під тиском обставин.
У1935 року стильове вирішення новозбудованого вокзалу було розкритиковане через мотиви українського бароко, який тоді називали "стилем українського шовінізму". Вербицькому довелося наново виконати архітектурне оформлення. Він брав участь і у повоєнній відбудові вокзалу, присвятивши справі майже 50 років життя.
Майстер модерну
Напружена робота для управління залізниці не завадила архітектору виконувати приватні замовлення. Проєктуючи житло, він міг вільніше висловлюватися в улюбленому стилі. Дослідники вважають Вербицького яскравим представником київської школи модерну.
Колись мистецтвознавець Іван Врона назвав архітектора "бранником модерна". Сьогодні краще звучить характеристика Віктора Чепелика: Вербицький — майстер раціоналістичного модерну.
Серед відомих робіт цього періоду — виразні прибуткові будинки, зведені для приватних власників: по вул. Хмельницького 52 (1904 рік), Заньковецької 7 (1904 рік), Рейтарській 20-24 (1912-1913 роки). Цей наріжний будинок з башточкою має довершений романтичний силует, поєднуючи раціоналістичну основу та елементи неокласицизму і необароко.
Одна робота у творчості Вербицького для Києва унікальна. Це прибутковий будинок Марії Красовської по вул. Лютеранській 15 (1908 р.), прикрашений сюжетним керамічним панно. В цьому будинку сам Вербицький деякий час мешкав.
Зберігся рідкісний документ 1951 року, в якому Вербицький намагається захистити стиль модерн від критики, що тоді панувала. Треба було мати неабияку сміливість, щоб піти тоді проти "генеральної лінії".
Життя архітектора
Відомо, що 1911 року подорожував країнами Європи для ознайомлення з архітектурою (Берлін, Мюнхен, Нюрнберг, Аугсбург, Париж, Ніцца, Венеція, Рим, Відень, Тіроль, Фінляндія. Безперечно, ці подорожі надихали митця.
Значну частину свого життя Олександр Матвійович присвятив викладанню. Розпочав ще у 1909-1910 роках на Вищих технічних курсах професора Пермінова, а з 1919 року і до самої смерті — педагог Київського архітектурного, Київського художнього та інженерно-будівельного інституту, в останні роки очолював там аспірантуру.
Як і багато інших архітекторів, Олександр Вербицький був непоганим художником, малював з юності. Збереглася серія його малюнків 1918 року з видами Києва (переважно Києво-Печерська Лавра) та Балаклави.
З початком Другої світової війни дуже немолодий вже архітектор залишається в Києві, де змушений під час окупації працювати в інженерному управлінні міської управи. Він обстежує пошкоджені будинки, пише експертні висновки щодо їх ремонтів тощо. До речі, цю ж роботу продовжив і після визволення Києва: входив до складу комісії для визначення стану згорілих і підірваних будівель.
Від часів окупації Києва зберігся цікавий архівний документ — догана міської управи архітектору Вербицькому за те, що під час відвідання управи керівництвом він і його колега не зняли капелюхів.
У1944 році став одним із засновників Української Академії архітектури УРСР (містилася в Софії Київській). І отримав ордер на житло в сусідньому "архітекторському будинку" по вул. Володимирській, 22. У квартирі № 6 мав дві кімнати площею 42 кв.м. І підписав зобов’язання зимою опалювати кухню, щоб не замерзав водогін.
Вже невдовзі після смерті Вербицького, його творчістю почали цікавитися дослідники, зокрема Інститут теорії та історії архітектури, який у 1960-х роках готував 6-томну "Історію українського мистецтва".
Сестра архітектора Варвара Плєчко, яка мешкала в Севастополі, відгукнулася на запит науковців і надіслала у 1965 році кілька фотопортретів брата (дітей в нього не було). Натомість отримала фотографію, якої не мала. "Так, вона прекрасна!! Так виглядав брат в останні часи. У виразі обличчя багато суму, туги… а в обличчі тієї картки, що я надіслала – відчувається якийсь молодий, більш "безхмарний" настрій".
