Як це — пробігти 7 марафонів за 7 днів на 7 континентах: інтерв'ю з першим українцем, що подалав цей виклик

Фото: Максим Кривенко

World Marathon Challenge 777 — сім марафонів на семи континентах за сім днів. Старт — в Антарктиді, фініш — у Маямі, а між ними — Кейптаун, австралійський Перт, Дубай, Мадрид і бразильська Форталеза. Максим Кривенко, співзасновник New Run, став першим українцем, що успішно подолав цей виклик. 

За тиждень він пробіг 295 кілометрів 365 метрів, "перепочиваючи" між марафонами на висоті 10 тисяч метрів (68 годин у повітрі). Максиму 49 років, з яких він бігає 13, однак, за його словами, цей виклик був емоційно та фізично найважчим у житті. 

Як народилася ідея взяти участь у World Marathon Challenge — це була давня мрія чи імпульсивне рішення?

Достатньо давно, ще до війни. Багатьох, хто бігає марафони, приваблює мейнстримна ідея — закінчити мейджори, а їх зараз вісім. Я теж планую закінчити серію мейджор-марафонів. Для мене це дійсно наймасовіші та найзначніші марафони у широкому сприйнятті. Але по-справжньому хвилювала мене ідея WMC.

Це відчуття авантюри, виклику, справжньої пригоди за межами бігу. Це приємні, яскраві передчуття, азарт та кураж. Я взагалі підходжу до марафонів із системною підготовкою, але з часткою азарту.

Якою була підготовка до формату "7 марафонів за 7 днів"? Чи взагалі можливо повноцінно підготуватися до такого виклику?

Ми з моїм тренером Олексієм Гончаром підійшли теж частково авантюрно. Ні я, ні він не розуміємося на багатоденних гонках чи на ультра. І, фактично, я залишався у форматі марафонської підготовки. Але якщо всі марафонці бігають у суботу чи неділю довгу пробіжку, я бігав дві чи три підряд. Максимум, що в мене було, — це 35+35+30 км.

Але бігати вдома, знайомими локаціями — це одне, а WMC — зовсім інше. Зараз розумію, до чого я був готовий, а до чого — ні. Відновлення у літаку від старту до старту не чекав — просто трохи перепочити. А до екстремальних умов і власної хвороби — ні.

295 км за тиждень — що відбувається з тілом після третього чи четвертого марафону поспіль?

Більш ніж із тілом, відбувалися зміни з головою. Точніше і з центральною, і з периферичною нервовою системою. Я це відчував: фізична втома в опорно-руховому апараті, серцево-судинній системі були очікуваними та контрольованими. Але до поступового погіршення психоемоційного стану я був не готовий.

Працювати з собою було важко. Я не ультрамарафонець, я звик готуватися до марафону, підводитися, виходити на старт свіжим та зарядженим, 30 км бігти економно і з задоволенням, потім видавати все без залишку, бігти ногами та головою, інтенсивно працюючи 30-45 хвилин, потім місяць приводити себе у порядок. Тут зовсім не так.

Ти стартував із температурою. У який момент стало по-справжньому критично?

Критично було на першому старті в Антарктиді — був найгірший стан, усі 42 км далися фізично дуже важко. Критично було з виходом на старт у Маямі, на останньому старті. Я просто не міг змусити себе вийти, був наче у поганому сні. Критично було на другій половині дистанції у Перті — там було пекло.

Як організм реагував на постійні перельоти, зміну клімату і сон у літаку?

Насправді відчуття часу втратилося майже одразу. Ми злітали з одразу опущеними шторками ілюмінаторів, а у вантажному літаку в Антарктиду їх взагалі не було. Щойно ти сідав у літак — починалася умовна "ніч". На годинник я навіть не дивився і не розумів, який час та в якому поясі він показував. Через Wi-Fi телефонував дружині, не розуміючи, чи спить вона, чи у неї день. І режим був: посадка — підготовка до старту — трохи часу після фінішу — аеропорт — зліт та відпочинок у літаку.

Крім самого польоту і бігу, частинка життя у такому режимі проходила після фінішу. Та я намагався насамперед поїсти, помитися, відпочити, привести себе до ладу. Після фінішу твої бажання та фізичні можливості обмежені. Намагався підтримати тих, хто фінішує за мною, поспілкуватися з іншими та місцевими.

Чи був момент, коли хотілося зупинитися? Що допомогло не зійти?

Перт. Пекло. Я не мав права на слабкість перед собою та іншими. Інших було дуже багато. І я пишаюся, що на жодному із семи стартів не був слабким щодо себе. Я це бачив у собі й порівнюючи себе з іншими. Взагалі-то легко не було майже на всіх стартах. Якісь були легшими, якісь — критичним випробуванням.

Який із семи марафонів став найскладнішим фізично, а який — найемоційнішим?

Фізично — Антарктида. Фізичний стан забирав багато сил для психологічної роботи. Тіло ватне, голова, як кавун, я просто біг, як біглося, і рахував кілометри, не в змозі зробити із собою нічого. Сильний вітер забирав додатково 30-40% зусиль. І це був гірший старт. І тільки початок — складно було з цим бігти.

Найемоційніші — Дубай та Мадрид. Відчуття моменту істини та одкровення на фініші, яке в мене виникає на "хороших" марафонах. Я здолав ці старти поруч із моїм другом з Майорки — Жоаном Пере Карбонеллом.

Чи змінюється сприйняття дистанції, коли біжиш марафон сьомий раз за тиждень?

Так, біг стає частиною життя. Ти живеш і біжиш — так минає час. Кілометр за кілометром, і  всі 42 стають трошки коротшими. Але вихід на старт стає важчим і важчим. На останньому я фактично провалився у якесь забуття в автобусі дорогою до старту і не міг зібрати себе в купу. Після першої десятки якось почав себе відчувати.

Розкажи про організацію цього проєкту. Як давно існує World Marathon Challenge та в чому його ідея?

Старт існує з 2015 року. Ідея класична, як і в багатьох екстремальних стартів. І вона вкладається в очікування учасників. Відповідь геніально проста — тому що я можу, тому що ми можемо. Це справжній виклик, випробування, прагнення до меж і за них. Навіщо людству летіти на Місяць чи Марс? Ми хочемо більшого, ніж смачна їжа, солодкий сон та щаслива родина. Ми живемо амбітними цілями та шляхом до них.

Що виявилося найцікавішим або найнеочевиднішим "за кадром"?

Я бачив слабкість інших. Я бачив дійсно повністю готових — психологічно та фізично — учасників. Ми сім днів були разом, як космонавти на космічному кораблі, випробували себе поруч. За суцільними посмішками — і щастя, і розчавленість. Тут дух ультра, і, чесно кажучи, я хочу залишатися класичним марафонцем.

Скільки було учасників цього року? Хто ці люди — професіонали, аматори, підприємці?

Дехто, мабуть, тягне на професіоналів в ультрадистанціях. Були досить титуловані переможці екстремальних стартів. Але я — один з небагатьох типових марафонців-аматорів, більшість — це справжні бігові маніяки та триатлети. Це успішні, люди, що працюють, бізнесмени.

Що було найціннішим ресурсом — сон, їжа чи просто тиша?

Найцінніше — час. Чим більше ми летіли, тим більше було часу на відпочинок. Друге — положення тіла. Хотілося якнайдовше бути в горизонтальному, розслабленому положенні. Їли за першої можливості — і все, що можливо. Але я не міг фізично їсти більше, ніж звик. На дистанції я їв більше гелів, ніж зазвичай. Це допомагало уникати енергетичних криз. Щодо тиші — ми були тихою компанією. Надлишку драйву, гучної поведінки чомусь не було ні в кого.

Чи мав ти якусь маленьку традицію або ритуал перед кожним стартом?

Все на автоматі. Форма, кросівки, номер, чіп, гелі, пояс. Попити, під'їсти. Нічого зайвого. Але автомат у Маямі вже дав збій: я не міг робити найпростіші речі. Для мене ритуальні речі відбуваються на останніх кілометрах і на фініші. Але то є особисте і дуже внутрішнє. Ці інтимні фінішні речі є частиною мого марафонського сенсу. Я завжди чекаю це вікно покаяння, щирості, одкровення. Марафон — це Храм.

Яка думка найчастіше повторювалася в голові?

Як я з усмішкою та сарказмом ставлю собі питання: "Ну що, як, зможеш? Покажи. Час саме зараз". Я часто насміхаюся над собою на дистанції — над силою чи слабкістю.

Який континент вразив найбільше?

Кейптаун — це одне з найкращих міст, де я був, а був я багато де. Але про Кейптаун треба розповідати окремо. Африканери дуже цікаві: великі чоловіки із зайвою вагою, у шортах та заправлених сорочках, з великими вусами та у капелюхах, ще й у сандалях із носками.

Загалом у більшості людей є стереотипні та застарілі популістські уявлення, які місця у світі вважаються найкращими для туризму, життя чи отримання емоцій. Реально — не так. Я це відчув ще щодо Близького Сходу колись, якщо брати реальний, нетуристичний Близький Схід.

Чим відрізнялася Антарктида від Африки чи Австралії — за відчуттями, умовами, атмосферою?

Екстремальна різниця у кліматі — це для бігу. Але я тільки дуже поверхнево відчув різницю континентів. Я відчув, що звична для нас європейська культура, простір — це дуже маленький шматочок нашої планети. У іншому світі сприйняття Європи — це дуже далеко, якась частина світу, як, наприклад, для нас Південна Азія.

У світі є багато людей, для яких англійська мова — як для нас, наприклад, пушту. Вони знають, що вона існує, але у них немає потреби її знати чи використовувати.

Чи відчувалася різниця в енергетиці стартів у різних частинах світу? Чи була підтримка від незнайомців?

У Мадрид приїхала дуже велика родина мого друга Жоана з Майорки. Я біг дистанцію з ним. Підтримка була шалена. Його сину — 25, він біг з нами, і нам навіть не треба було забігати до пунктів гідратації — він усе подавав. Найбільшу підтримку як місто дав Кейптаун. Хоч нас було і небагато, бігли з підтримкою, як на великому марафоні.

Бразильці у Форталезі були дуже вдячні, що ми стартували саме у них. І коли ми вже добігали, десь о 5:00 ранку, вийшло на тренування дуже багато бігових клубів. Я був здивований розвиненістю бігу у Форталезі. Причому всі клуби з технічною підтримкою, у клубній формі, з наметами, водою тощо. Але спілкуватися, на жаль, там було неможливо — тільки жестами.

Фініш у Маямі — це було більше полегшення чи емоційний вибух?

Однозначно полегшення. І відчуття — я це зробив! І думки про те, що не треба дисципліновано думати: їжа, душ, підготовка до завтра… Завтра вже не треба стартувати. Можна робити все, що хочеш.

Перше, що я зробив — дістався готелю поруч, ліг на ліжко і вимкнув телефон. У мене ледве вистачило сил переодягтися та прийняти душ. Це те, чого я хотів найбільше. Та я недовго і хворобливо поспав, точніше провалився, не відпочив і рушив в аеропорт.

Чи відчував ти додаткову відповідальність, представляючи Україну на такому міжнародному старті?

Так, я відчував відповідальність національної атрибутики на формі, прапора у моїх руках. Я, як організатор марафонів, відчував, ніби я не сам біжу, а поруч із тими, хто був у нашому стартовому коридорі. Це не те щоб додавало сил, але не давало права на слабкість. Якщо я був би сам, я б, можливо, не був би сповнений сили.

Чи підходили до тебе інші учасники із запитаннями про війну? Про що говорили?

Так, ми говорили про це. Я розповідав те, чого вони не знають. Що жити у мороз без електрики неможливо. Дехто з них їхав в Антарктиду, як на Марс, а ми так живемо. Для них війна у нас — вже дещо постійне. Те, що було, є і буде. Але вони не розуміють, що, крім бомб, у нас дуже критичні умови виживання. І для них новина, що це мільйони людей і чотири роки.

Я не вважаю США однією з найкращих країн. Але американці — одні з найкращих людей у світі. Крім європейського співчуття, це люди дії. І я не бачив загалом нації, яка спрямована допомагати одне одному діями, а не словами. Просто в їхніх стосунках людина стає для людини опорою. Я б не хотів народитися чи жити в США, але я б хотів існувати серед таких людей.

Наскільки складно поєднувати екстремальний спортивний виклик і фандрейзинг?

Складно. Після фінішу складно робити прості речі. Деякі фініші не залишали сил, але це було в обов'язковому списку справ. Це рахунок МЗС, я ще не отримав звіт, але маю надію, що зібрали достатньо.

Що ти відчув у перші 10 хвилин після сьомого марафону?

Наповненість і пустоту одночасно. Я це зробив — це мій життєвий багаж, частина мого прожитого життя. Спустошеність — я нічого не хочу зараз, я виснажений емоційно, тому що не відпочивав нормально сім днів. Я зателефонував дружині й сказав: "Я фінішував".

Чи змінив тебе цей досвід? Якщо так — у чому саме?

"Коли ми думаємо, що ми на межі, це значить, що ми відпрацювали на 40%" — сказав хтось. Ми завжди можемо більше, ніж вважаємо. Якщо ти боїшся щось зробити, ризики завеликі — треба робити. Момент може настати, і він може бути критичним. Але завжди роби, попри втрати. Головний ризик — прийти на "свій фініш" з великим болем незробленого і тим, що вже неможливо зробити.

Що тепер здається "нестрашним" після 7×7×7?

Страху не було і немає зараз. Я торкнувся ультрамарафонського сенсу, але хочу залишатися у класичному марафонському світі. Бігти 300 км по горах чи якийсь Badwater не планую. Але ніколи не кажи ніколи.

Чи є ще мрія, яка сьогодні здається божевільною, але вже не неможливою?

У марафоні в мене є ціль. Не можна казати, що меж немає взагалі. Вони є у кожного. Також неправильно стверджувати, що вони лише в голові. Моя ціль під час марафону — це поєднання ідеально підготовленої фізіології і голови. Голова готова добре бігти у заданому темпі останні 7-10 км марафону, але ноги повинні "правильно" пробігти перші 30-35. Я намагався це зробити у Білій Церкві восени, але не зміг — ноги не змогли почати у заданому темпі. Основна складність — у відновленні.

У свої майже 50 я можу проводити складні темпові тренування, як у 25. Але дуже складно створювати умови для відновлення, особливо зараз і з моїм звичайним аматорським життям. Скласти всі пазли до купи за шість місяців — дуже складна й амбітна задача. Сам старт — це вже зовсім нескладно, якщо порівнювати: роби те, що повинен, 30-35 км, потім біжи головою. Ціль дуже амбітна для мого віку та розпорядку життя.

Зараз мій результат — 2:46, але я маю трошки амбітнішу ціль. Це фізіологічно дуже складно. Але в мене на руці татуювання ANYTHING IS POSSIBLE. До деяких цілей я йду роками, якщо йдеться не про спорт. Людям подобається цілеспрямованість у собі чи в інших. Та насправді невміння здаватися має свою темну сторону — це важке життя. Ні за яких умов чи обставин не кидати ціль. Робити це роками, ніколи не відступати.

Так, ти досягаєш, але ціна інколи неприйнятна, і ти часто опиняєшся на колінах. Але я вірю, що зрештою ціна не має сенсу — сенс має сама твоя книга життя.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter