Від глашатаїв до телевізорів: коротка історія київських ЗМІ за останні 1000 років
Кияни читають газети у підземці, 1961 рік. Архівне фото: Getty Images
В епоху швидкого інтернету ми переважно отримуємо інформацію про те, що відбувається у світі, з екрана смартфона чи комп'ютера — через новинні сайти, соцмережі та Telegram-канали. Але як люди дізнавалися останні новини кілька сотень років тому? І хто опікувався тим, щоб люди були поінформованими.
До Дня журналіста, який відзначається 6 червня, ми пригадуємо історію київських ЗМІ — від князівських глашатаїв часів Володимира та Ярослава до перших газет і радіо.
Як відомо, наша столиця є однією з найдавніших у Східній Європі. Київ був не тільки політичним та духовним, але й культурним центром. Ще за Володимира Великого, у 988 році, у місті створили першу школу. А продовжувач його справ князь Ярослав отримав від нащадків титул "Мудрий" ще й через заснування першої української бібліотеки.
Якщо говорити про ті часи в контексті нашої теми, то масової інформації в сучасному розумінні тоді не існувало. Проте все ж були способи розповсюдження новин серед людей.
Серед попередників київських ЗМІ були, зокрема, глашатаї. Ці державні службовці, які оголошували накази князя, повідомляли про збори війська, свята, податки та інші важливі події на площах і торгах.
Ще одним способом дізнатися про те, що коїться у світі, було громадське віче — народні збори, де обговорювалися важливі питання життя міста. Інформація там поширювалася через публічні виступи та обговорення. Окрім віча, люди також обмінювалися новинами з різних земель під час торгів та ярмарків.
Щоб залишатися поінформованими, жителям стародавнього Києва також важливо було регулярно навідуватися в церкву. Адже після хрещення Русі у 988 році священники під час богослужінь повідомляли населенню про рішення влади, церковні свята та важливі події.
Літописи були ще одним способом дізнаватися про події, але вони не були розповсюджені масово, адже переважна більшість людей у ті часи була неписьменною. Тож такий спосіб могли дозволити собі тільки освічені містяни. Найвідомішим та найдавнішим давньоруським літописом є "Повість временних літ". Авторство цього історичного документа зазвичай приписують ченцю Києво-Печерського монастиря Нестору або ігумену Видубицького монастиря Сильвестру.
Найближчим аналогом сучасних ЗМІ можна вважати саме літописців і глашатаїв. Адже можна сказати, що ці люди займалися розповсюдженням інформації професійно.
Після руйнування Києва монголами у 1240 році все суспільно-політичне життя зосередилось на Подолі. За часів Великого князівства Литовського місто отримало Магдебурзьке право. Згідно з ним кияни могли обирати мера (війта) та, сучасною мовою, депутатів (райців). Рішення міського самоврядування публічно оголошували з вежі на ратуші.
У козацькі часи видавалися гетьманські універсали, налагодилися спеціальна козацька пошта, що передавалася швидкісними вершниками.
Поява перших періодичних видань у Києві стала можлива лише після початку загальноєвропейської промислової революції. У ті часи створювались великі друкарські машини, дешевшав папір… Але все ж перша київська газета з'явилася завдяки Контрактовим ярмаркам.
Цей, сучасною мовою, бізнес-форум був однією з найгучніших подій в житті міста. У 1790-х роках його перенесли з міста Дубно до Києва для проведення на постійній основі.
"Київські оголошення" фактично стали першою в історії Києва газетою, але виходила вона лише під час Контрактових ярмарків, тобто після Різдва. З видання учасники та гості торгів могли дізнатися про актуальні ціни та про деякі цікаві міські новини.
"Оголошення" виходили з 1835 року. Подейкують, що того ж року перший ректор Київського університету Михайло Максимович хотів започаткувати й першу у місті періодику. Він розробив проєкт газети "Київські новини" з літературними та науковими додатками. Видання мало висвітлювати політичні, наукові й культурні події, але реалізувати цей задум не вдалося.
У 1837 році київські релігійні просвітники за підтримки Києво-Печерської лаври та Київського університету почали друк "Недільних читань". Це видання містило науково-популярні та релігійно-моральні статті.
"Київські губернські відомості", які почали друкувати з 1838 року, стали першою повноцінною регулярною газетою Києва. Видання мало офіційну та неофіційну частини, і в ньому друкували урядові розпорядження, місцеві новини, статистику, історичні матеріали та приватні оголошення.
Але справжнім піонером незалежної журналістики в Києві вважають "Київський телеграф", який став першою приватною газетою в місті. Видання висвітлювало міське життя, політику, економіку, культуру та містило рекламні оголошення. Через деякі занадто сміливі публікації, а також загальну антиукраїнську політику імперії того часу, газету згодом закрили.
Справжнім рупором російської пропаганди, а також наймасовішою в історії імперії газетою став "Кіевлянинъ" під керівництвом затятого русофіла Віталія Шульгіна.
Цікаво, що його син Василь, продовжувач справи батька, виїде в еміграцію після падіння Російської імперії, але повернеться в СРСР на запрошення Микити Хрущова відвідати XX з'їзді КПРС. На тому збіговиську була ухвалена постанова, що комунізм настане в 1980 році.
Але повернімося до "Кіевлянина". Газета почала виходити після жорсткого придушення польського повстання в 1863 році й не припиняла свою діяльність до 1919-го, коли армія Антона Денікіна ненадовго окупувала Київ. Газета має цінність для краєзнавців як символ своєї доби, тому бібліотеки оцифрували всі її випуски.
Першим по-справжньому українським часописом Києва став журнал "Київська старовина", заснований Теофаном Лебединцевем за ініціативи "Старої громади". Його рідний брат Петро у 1861 році організовував та очолював відспівування Тараса Шевченка.
"Київська старовина" — один із найважливіших історико-етнографічних і літературних журналів України кінця XIX та початку XX століття. Він виходив у Києві та публікував дослідження з історії України, археології, фольклору, етнографії, літератури, документи й мемуари. Серед авторів були Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка та інші провідні діячі української культури. Після послаблення мовних обмежень журнал був реорганізований у видання "Україна".
Після подій 1905 року в імперії знову з'явилися спроби видання періодики українською мовою.
Часопис "Громадська думка" проіснував пів року й був розгромлений жандармами. Один з його засновників, легендарний український підприємець Левко Чикаленко, не здавався й започаткував "Раду". На цю газету він витрачав величезну кількість грошей, які не окупалися. Саме тоді народилася фраза "любити Україну треба до глибини власної кишені".
Українська революція 1917–1921 років підняла цілу хвилю створення нових часописів, серед них — "Наша думка", "Відродження", "Земля й воля", "Рідне слово", "Боротьба", "Наша спілка", "Самостійник", "Хвиля України", "Український голос", "Конфедералист", "Світова зірниця", "Селянське слово", "Селянська спілка", "Стерно", "Народна справа"…
Історія радіо в Києві бере свій початок з 1925 року, коли в місті побудували першу радіостанцію, хоча саме українське радіомовлення зародилося роком раніше в Харкові. Після перенесення столиці УРСР до Києва у 1934 році місто стало головним центром розвитку ефірного мовлення та експериментального телебачення.
У 1930-х роках в Києві виходили архітектурні альманахи "Соціалістичний Київ" та "Архітектура радянської України", де активно висвітлювалася розбудова міста у період між Двома світовими війнами.
Після спроби відновлення української державності в Києві 1941 року виходила газета "Українське слово".
Окремо до неї виходив додаток "Літаври", де друкувалися твори української літератури та мистецтва. Через незгоду з діями німецьких окупантів її редакція була розстріляна. Вбили редактора газети Івана Рогача, поетесу Олену Телігу та багатьох інших діячів ОУН. Німці організували під себе більш лояльне "Нове українське слово".
Повоєнна сталінська преса характеризувалася лишень загальнорадянськими досягненнями та постійними народними "здобутками".
1 червня 1951 року органи міської ради столиці вперше випустили українською мовою сигнальний номер легендарного "Вечірнього Києва". Часопис виходить до сьогоднішнього дня, але вже в цифровому форматі.
Новою віхою в засобах масової інформації стало телебачення. У 1949 році троє вчених розробили один із перших радянських телевізорів. Вони отримали назву-абревіатуру за прізвищами розробників "КВН". Дотепники вигадали для цього свою розшифровку "Купив, увімкнув, не працює".
Мало хто з киян знає, що перша телевежа Києва була не на Сирці, де стоїть сучасна Київська телевежа, а в самому центрі міста — біля тодішнього телецентру на Хрещатику, 26. Її побудували на початку 1950-х років, а регулярне телевізійне мовлення в Києві розпочалося у 1951 році.
Спочатку вежа транслювала лише один телеканал, причому передачі виходили переважно у вечірній час. Згодом їх стало вже чотири.
Сигнал покривав відносно невелику територію, тому із розповсюдженням телемовлення її можливостей стало недостатньо, тож було споруджено нову телевежу на Сирці.
Сучасне XXI століття характеризується переходом майже всіх ЗМІ в інтернет-площину, а друкованих видань стає все менше. І все більше — людей, які ніколи не тримали у руках газету. Можливо, це кінець друкованої періодики, а можливо — лише етап її трансформації у щось нове.
