Місця Києва, що оповиті легендами про закоханих: історії і локації

Фото: Getty Images

Народні легенди про закоханих, які не змогли поєднати свої серця, є чи не в кожному населеному пункті України. До того ж вони передаються з покоління в покоління. Багато місць, оповитих такими легендами, є і в Києві. 

Міст закоханих у Маріїнському парку 

Міст закоханих — неофіційна назва Паркового мосту, який поєднує Маріїнський та Хрещатий парки. Місток був побудований за проєктом знаменитого вченого-механіка, інженера Євгена Патона та відкритий у грудні 1910 року. Раніше на місці Паркового мосту була улоговина з природною земляною перегородкою, на яку згодом уклали металеву конструкцію мосту, а після цього землю прибрали і вивезли. Так утворилася Петрівська алея, яка з'єднала центр міста з Парковою дорогою та Набережним шосе.  

Кияни Парковий міст одразу полюбили, оскільки він  поєднував тоді найбільш відвідувані парки в місті. Згодом він почав притягувати людей і легендами... 

Подейкують, що якщо закохані залишать тут замочок зі своїми іменами, то проживуть разом все життя в мирі та злагоді. Тому на мосту часто можна побачити наречених, а на його поручнях — безліч зізнань у коханні та замочків. 

Та є в Паркового мосту і "чорна сторінка" історії. Деякі називають його мостом самогубців, адже були непоодинокі випадки, коли з нього кидалися люди, що страждали від нерозділеного кохання. 

Скульптура закоханих, які пройшли через війну і концтабір 

На вході до мосту закоханих у Маріїнському парку киян зустрічає символічна скульптура "Історія кохання". Це пам'ятник любові, яка подолала час, війну і відстані. Відкрили його 7 травня 2013 року. 

Скульптура присвячена історії кохання українки Мокрини Юрзук та італійського солдата Луїджі Педутто. Вони зустрілися в австрійському таборі Гланштом у 1943 році. 21-річний Луїджі був військовополоненим, а 23-річна Мокрина — викрадена на примусові роботи. Молоді люди покохали одне одного і зустрічалися два роки. На заваді не стало і те, що в Мокрини вже була новонароджена донька Надя. Луїджі у всьому допомагав коханій, а після закінчення війни хотів забрати її з собою в Італію, але йому не дозволили. Такі були часи. Дівчина ж повернулася до України.

На Батьківщині Мокрина вийшла заміж, народила сина і ще одну доньку. Луїджі в Італії теж одружився, у нього народився син. Знайшли одне одного закохані майже через 60 років завдяки програмі "Жди меня". У 2004 році італієць приїхав до Москви на зйомки передачі. Коли він почув, що його Мокрина в студії, він заплакав від щастя і, впавши на коліна, сказав: "Дякую тобі, Господи!". Коли вони зустрілися, довго не могли розімкнути обійми. Цей й зображає скульптура "Історія кохання". 

На момент зустрічі італійцю було 82 роки, а українці — 84. Протягом декількох років Луїджі приїжджав у гості до коханої в селище Верабово під Кривим Рогом. Мокрина теж побувала в гостях у Кастель-Сан-Лоренцо в Італії. Луїджі зробив коханій пропозицію, пропонував залишитися в Італії, але Мокрина відмовилася, посилаючись на вік і погане здоров'я.  

На відкритті скульптури "Історія кохання" в Київ прилетів сам Луїджі. Він хотів влаштувати зустріч-сюрприз, після якої, можливо, його кохана вже не захоче з ним розлучатися. Та, на жаль, тоді Мокрина захворіла і приїхати до Києва не змогла.

Так закохані більше і не зустрілися. У серпні італієць обіцяв знову прилетіти в Україну, щоб відвідати Мокрину, а заодно привезти її в Київ і показати скульптуру. На жаль, 10 серпня 2013 року Луїджі Педутто помер, а на лікарняній тумбочці біля нього залишилися лежати квиток до Києва і коробочка з обручкою. 

За два роки по цьому, у 2015 році, померла і Мокрина Юрзук.

Будинок закоханої Марійки 

На Подолі, по вул. Борисоглібська, 17/1, розташований розкішний особняк, який в народі прозвали будинком закоханої Марійки. Його історія пов'язана з нещасним коханням. 

Колись господарем особняка був купець Петро Бражников. Він там жив разом з дружиною і єдиною донькою Марією.  

Одного разу подруга запросила Марійку на святкування дня народження. Там дівчина познайомилася з молодим студентом-медиком Олегом. Вони закохалися, але батькам Марійки хлопець не сподобався, оскільки був бідним. Молоді люди продовжували зустрічатися і час від часу дівчина таємно оплачувала навчання хлопця. 

Після закінчення університету парубок прийшов до батьків коханої просити її руки. Та батько заявив, що допоки дохід Олега не досягне певного рівня, нехай про сім'ю і не думає. Марія запропонувала таємно обвінчатися в Іллінській церкві, проте Олег захотів, щоб все було по-чесному. 

Незабаром хлопець поїхав у місто, де була епідемія, працював там доктором, добре заробляв. Однак дуже змінився. Перестав ходити на виклики до бідних людей, лікував дорого, але не дуже старанно. На зауваження Марійки, що він став іншим, не схожим на колишнього, він відповідав, що якщо їй це не подобається, то він знайде собі іншу наречену. 

Через певний час батьки дівчини померли. Оскільки в них залишилося багато боргів, майно почали розпродавати. Тоді Марійка захворіла і викликала лікаря — свого Олега. У них відбулася прохолодна розмова. Одружуватися він відмовився, навіть не повідомивши причини. 

Через кілька днів Олега знову викликали до неї, але на цей раз він прийти відмовився. На наступний день хлопець дізнався, що Марійка померла. 

Будинок невтішної вдови 

У 1908 році на вул. Лютеранській, 23, завершили будівництво великого особняка. Майже одразу в народі його почали називати будинком невтішної вдови. Причиною став маскарон, який архітектор Едуард Брадтман розмістив на фасаді. Коли йде дощ, то здається, що з очей загадкової жінки ллються сльози. 

Перший власник будинку — Олександр Аршавський — не зміг його утримувати і продав більш заможному купцю Товію Апштейну. З ним та його дружиною Грунею і пов'язана історія про невтішну вдову.  

У 1917 році Товій Апштейн помер від хвороби, а Груня тяжко переживала смерть чоловіка. Вона постійно стояла біля вікна та плакала. Тоді до неї з потойбіччя почав приходити Товій, щоб поспілкуватися. В якийсь момент, за спостереженнями слуг, Груня почала розмовляти з покійним Товієм, і виглядало це так, наче він дійсно їй відповідав. Їхні романтичні зустрічі проходили опівночі, коли жінка виходила на балкон і чекала появи примари.  

Коли ж Груня відчула, що скоро помре, то розпорядилася розмістити на фасаді будинку маскарон у вигляді голови. Він мав стати своєрідним посланням для чоловіка, що його кохана померла і більше не може прийти на побачення. 

Деякі люди стверджують, що будинок на Лютеранській — містичне місце. Подейкують, що тут досі можна почути шепіт Товія і Груні, якщо в тиші підійти впритул до будинку та уважно прислухатись. 

Допомога у шлюбі від Святої Варвари 

У Києві покровителькою любові та шлюбу вважається свята Варвара. До мощей святої приходять всі, хто мріють про щасливий шлюб або ж хочуть налагодити стосунки з коханою людиною. Сьогодні мощі однієї з найбільш шанованих у світі святих зберігаються у Володимирському соборі. 

Колись закохані обмінювалися й обручками Варвари, які освячувалися на її мощах. За повір'ям, вони допомагали подружжю зберегти стосунки на довгі роки. 

Також Святу Варвару шанують як захисницю від раптової смерті й цілительку. У давнину жителі Києва не раз переживали епідемії чуми та холери. Кажуть, лише ченців Михайлівського монастиря, де тоді зберігалися мощі Святої Варвари, хвороби не торкалися.

Кохана в образі Богоматері 

У Кирилівській церкві столиці є велика ікона "Богоматір з немовлям" авторства Михайла Врубеля. Та мало хто знає, що прототипом образу стала реальна жінка — перше кохання художника. 

До створення ікон у Кирилівській церкві 1883 року молодого Врубеля запросив тодішній головний реставратор святині Адріан Прахов. Художник був частим гостем у домі Прахових, де разом з господарем вони обговорювали роботу з відновлення фресок і створення нових розписів, а також розглядали й вивчали альбоми візантійського живопису. 

Там Врубель закохався в 32-річну дружину Адріана Прахова — Емілію. Врубель вів з нею довгі бесіди про музику, поезію, новітню французьку літературу... Він дарував їй свої малюнки й ескізи до картин. Словом, усіляко зізнавався у почуттях. 

Через деякий час художник попросив дозвіл намалювати Емілію в образі Пресвятої Богородиці, і вона погодилася. Збереглися перші ескізи, де обличчя Богородиці збігається з обличчям Прахової. Вони були настільки реалістичними, що коли їх побачив Адріан Прахов, він усе зрозумів і вирішив покарати Врубеля.

Тоді в Києві якраз йшли підготовчі роботи до оформлення нового храму — Собору Святого Володимира. Михайло Врубель мріяв взяти участь у цій роботі — в нього вже було безліч ескізів для собору, над якими він працював і в Києві, і у Венеції. Але йому не дали втілити їх у життя. Ігнорування з боку Прахова Врубель сприйняв як особисту образу, але, охолонувши, він все ж таки прийшов до Адріана і запропонував допомогу в розробці хоча б окремих елементів розпису. Тоді Врубелю дозволили написати кілька орнаментів у храмі, після чого він поїхав з Києва назавжди.  

З іконою "Богоматір з немовлям" також пов'язана ще одна історія. За розповідями, коли ікону встановлювали в іконостас до церкви увійшла жінка. Вона хотіла помолитися Пресвятій Богородиці, але, ставши на коліна перед іконою, несподівано скрикнула. З іконостасу на неї дивилася її сусідка — Емілія Прахова. 

Гучне весілля, яке сплутали з танцями мерців 

Ще одна міська легенда пов'язана з неординарною подією, яка сталася в Анатомічному театрі, в будівлі якого сьогодні працює Музей медицини. 

Якось молодий солдат вирішив одружитися з донькою наглядача анатомічного театру. За тодішніми традиціями, весілля мали справляти в будинку нареченої. Та, оскільки батько молодої працював наглядачем театру, йому надавалося житло у невеличкій кімнаті на території закладу. Тож було вирішено організувати святкування в цій кімнаті.  

На весілля приїхало багато гостей, а місця для танців було замало. Тому вигадливий батько запропонував піти до зали театру, всі залюбки погодилися. Весілля було таким гучним, що мешканці сусідніх будинків прокинулися та були сильно здивовані, що посеред ночі в театрі грала музика і було видно силуети людей. Багато хто тоді казав, що це прокинулися мерці й пішли в танок. Добре, що повз проїжджав один з власників театру і заспокоїв народ, пояснивши, що там гуляють весілля. 

Але після цього за будівлею закріпилася дурна слава. Люди вважали, що в театрі живуть привиди та полтергейсти, які щоночі влаштовують собі свято.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter