50 років вивчення психотравми: що необхідно знати про цей досвід
Фото: Getty Images
Психологічна травма така всюдисуща, що якщо ти вважаєш, що ніколи не бачив її наслідків, це означає, що ти обирав не бачити, — слова автора книги "Тіло веде лік" Бесселя ван дер Колка.
Чи ти колись справді замислювався, чому ми зустрічаємо людей, що можуть в гніві робити страшні речі, що закриті в спілкуванні та ховають свою особистість за масками, або ж просто складних для нашого розуміння?
Чому в наш час проблематично знайти родину, серед членів якої немає алко- чи наркозалежних, тривожних, депресивних чи гіперемоційних людей?
Відповіді на ці питання десятиліттями шукав Бессель ван дер Колк, психіатр та нейродослідник нідерландського походження, що вивчає психологічні травми останні 50 років. Його найвідоміша книга "Тіло веде лік" розповідає історію вивчення ПТСР і травматичних досвідів різних категорій людей в різних країнах світу.
Він почав досліджувати поведінку американських військових, що повертались з в'єтнамської війни в кінці 1970-х. Ван дер Колк звернув увагу на те, що більшість бійців, з якими він стикався, попри те, що були в умовах, які мали б сприяти їх одужанню (люблячі родини, що чекали їх повернення, діти, соціальні привілеї), все одно не були цілком присутніми в теперішньому.
Ветерани, з якими працював Бессель, скоріше нагадували тіні самих себе, порівняно з тим, якими вони були до війни, за їх власними словами та розповідями їх близьких.
Здебільшого реакція цих чоловіків на події була пасивною або ж, якщо вони стикались з чимось, що їх засмучувало, інтенсивність гніву вмить злітала з 0 до 10, тож вони могли становити загрозу для себе та свого оточення.
Щось настільки сильно вплинуло на них під час війни, що вони більше не могли адекватно реагувати на те, що відбувається в їх повсякденному житті. При тому, що інша частина чоловіків, що проходили обстеження в Бесселя, навпаки — не проявляла жодних проявів агресії чи апатії та зміни поведінки!
Шукаючи відповідь на питання, з якими переживаннями стикаються травмовані ветерани, Бессель з колегами звернувся до досвіду американського психоаналітика та антрополога Абрама Кардінера, що досліджував психіку військових, що пережили Другу світову війну. Кардінер визначив, що тоді серед ветеранів було розповсюджене таке явище як фізіоневроз (раннє формулювання терміну ПТСР, який з'явився в кінці 1980-х).
Їх тіло продовжувало проживати жахливі та лячні ситуації, а їх психіка продукувала звукові, зорові та тілесні переживання руйнівного, в усіх сенсах, досвіду війни.
Діагноз ветеранів довгий час визначався як: "люди, що зіткнулися з надзвичайною подією, яка виходить за межі звичайного людського досвіду".
Однак, за словами Бесселя, вони з колегами довго помилялись щодо джерела походження травми. Точніше щодо того, що травматичні події в нашому житті зустрічаються набагато частіше, ніж досвід війни.
Надалі Бессель звернув увагу на те, що цивільні також здатні проявляти схожу посттравматичну поведінку як ветерани.
Результати цього дослідження були приголомшливими:
- 1 з 5 американських жінок хоч раз у своєму житті стикалась із сексуальним насиллям. Це ж стосується певного відсотка чоловіків.
- 1 з 4 американських дітей зазнавали жорстокого фізичного покарання від своїх рідних.
- 1 з 8 дітей були свідками фізичних сутичок між своїми батьками.
Говорячи про психологічну травму, ми часто думаємо, що справді травматичним буває такий жахливий досвід як війна, геноцид, голодомор, стихійні лиха. Однак Бессель ван дер Колк, працюючи з людьми, що ніколи не стикались з подібними подіями, доводить, що "жахливими" та руйнівними для нашої психіки можуть бути більш побутові події, скажімо навіть, повсякденні.
Травматичним може бути будь-який досвід, переживання якого надсилає сигнал, що отримує одна з найбільш примітивних структур нашого мозку — мигдалеподібне тіло. Воно відповідає за автоматичну класифікацію подій як безпечні чи небезпечні. Ситуація отримує статус "травматичної" тоді, коли у відповідь на неї мозок не знаходить жодного підхожого рішення, що нівелювало б відчуття небезпеки.
Як відомо, в нашого мозку є три базові реакції на небезпеку: бий, біжи та завмри. Травму пов'язують з реакцією "завмри". Адже психіка зберігає це нестерпне для неї відчуття небезпеки й схильна повторювати нашу реакцію та поведінку на будь-який інший подальший сигнал про загрозу.
Тобто, якщо ми не змогли впоратись з такими ситуаціями, як сексуальне насильство, побої батьків, жорстокий булінг в школі, автомобільна аварія, стихійне лихо, тортури, досвід воєнних дій — наша психіка зберігатиме відчуття жаху та безпомічності, неможливості повернути собі контроль та відчути себе в безпеці. І з великою вірогідністю буде запускати ці переживання, як реакцію на менш травматичні, але стресові повсякденні події.
Лише нещодавно вчені додали до переліку факторів травматичного досвіду — злидні, стигматизацію за певними ознаками (ВІЛ, расизм, непрацевлаштованість) тощо.
Люди, що пережили надмірно стресові для них події, гіперреактивні на будь-які інші навколишні фактори. Хоча ситуація, що викликала та зафіксувала подібну їх реакцію, могла відбутися багато років тому. Однак імпринтовані в мозку спогади про неї можуть у повсякденному житті провокувати таку поведінку, наче людина в жахливій небезпеці. Тому і їх поведінка може дійсно не відповідати типовій реакції (бути вкрай емоційною чи навпаки байдужою) на звичайну подію.
Наприклад, жінка, що в ранньому дитинстві пережила досвід сексуального насильства (особливо, якщо ґвалтівником був хтось з її близьких родичів), буде відчувати загрозу від будь-яких чоловіків, стосунки з якими починають набувати характер романтичних, тобто таких, де може бути статевий акт.
Подібний досвід може бути причиною того, що дівчата заподіюють собі шкоду різного характеру: порізи, опіки, виривання волосся тощо. Адже відчуття фізичного болю допомагає їм повернутися в реальність та не прокручувати спогади, що завдають їм ментального болю.
Одним з найбільших викликів у лікуванні травми є питання: як відновити довіру людини до власного тіла?.
Спочатку у світовій практиці стандартним "лікуванням" наслідків психологічних травм було медикаментозне. Згодом стало зрозуміло, що найкращою терапією психотравми є розмовна, а саме: створення таких відносин з травмованою людиною, де вона може довірити іншому свій досвід та переживання. Тобто початково дати їй змогу проговорити, що саме вона відчуває: жах, сором, провину тощо. Та поставити запитання на кшталт:
- Звідки походять ці відчуття?
- Скільки їм років?
- У відповідь на які події ти відчуваєш ці переживання?
Авжеж, найкраще, коли такі стосунки травмована людина будує з психологом чи психотерапевтом, і ці та інші важливі питання в безпечній та довірливій атмосфері ставить він.
Зцілення психологічної травми починається тоді, коли людина усвідомлює, який досвід їй довелося пережити в минулому, і що вона тепер мусить подбати про себе. Й рухатись далі, не зациклюючись на руйнівних переживаннях та реакціях.
Вона не несе відповідальність за те жахливе, що з нею трапилось. Однак вона повною мірою відповідає за наслідки своїх дій зараз.
Людям, що зцілюють психотравми, життєво необхідно навчитись співчутливо та турботливо ставитись до себе.
Багатолітній досвід Бесселя ван дер Колка доводить, що неймовірній кількості людей довелося стикнутись з тими чи іншими травматичними подіями.
Якби хтось запитав мене, щоб я хотів для людства й на що направляв свої зусилля при житті — поширити інформацію про психологічні травми та розповісти про інструменти, якими люди можуть допомагати собі та іншим, кому ця допомога потрібна, — зі слів Бесселя ван дер Колка.
