"Одного разу я затримала літак заради музики та сина": інтерв'ю з прибиральницею київської кав'ярні, яка грає на фортепіано
Фото: Михайло Рибко
Пані Ірина — піаністка і прибиральниця в київській кав'ярні. Ми зустріли її у Bezdverey Espresso Bar, де вже рік вона відповідає за чистоту, а знедавна в перервах сідає за піаніно. Грає так, що відчувається: пані Ірина створена для сцени й має бути почутою! А коли дізнаєшся її історію, розумієш, наскільки ця жінка сильна й талановита, і скільки випробувань вона подолала на своєму шляху.
Коли ви вирішили займатися музикою? Що вас надихнуло?
Я народилася та виросла в Києві, тут пройшла більша частина мого життя. Моя старша сестра грала на фортепіано. Я в дитинстві дуже часто спостерігала за нею, сиділа поруч і все запам'ятовувала. У чотири роки я сама почала грати. Просто слухом добирала те, що грала вона. У п'ять мені запропонували піти навчатися в Київську середню спеціальну музичну школу імені Миколи Лисенка (нині — корпус університету Карпенка-Карого) — я була тільки рада, бо там вже навчалася моя сестра. Але мене із самого початку поставили у клас скрипки. Сказали: "Навіщо дві піаністки в родині? Хай краще буде дует". Але скрипка була не моя історія. Я тримала її якось невпевнено, звук із неї діставати було важко. Це не було те, що жило в мені. Згодом я таки перейшла у клас фортепіано — і це було моїм справжнім покликанням.
Після музичної школи я одразу вступила на третій курс у Київське державне вище музичне училище імені Р. М. Глієра. Там все було серйозно: практика, конкуренція, виступи, але мені подобалось.
Пам'ятаю свій перший виступ: руки трусилися, але коли натиснула перші клавіші — ніби полетіла.
Чим ви займалися після навчання?
Я дуже багато грала, особливо на турнірах з гімнастики. Тільки уявіть: 20 гімнасток — у кожної 6 предметів і потрібна інша музика. І кожна — з іншим темпом, настроєм, емоцією. Це було серйозне навантаження — я грала 120 композицій, але я любила це. У такі моменти я відчувала, що музика — це мова, якою я можу підтримати, підсилити, допомогти розкритися. А потім я вийшла заміж, народила сина і зосередилася на родині.
Окрім музики я вклала все в домашній затишок, у сина і в підтримку чоловіка. Син теж ріс у музиці. Грав на трубі — і дуже добре грав, із серйозним підходом, талановито.
Мені тоді багато хто казав: "Ірино, вам треба викладати. Ви ж відчуваєте музику, ви можете передати її дітям". Я спробувала. Працювала одну чверть у музичній школі.
@ta.hryn Пані Іра працює хазяюшкою в двох закладах міста (і грає, при нагоді) це Avangarden та Без Дверей Espresso Bar, випадково зустріти та почути її можна в них)
♬ оригінальний звук - 📸дівчина з камерою
У мене був учень, дуже хороший. Але — не його це було. Ну, не хотів він музику, мріяв про спорт. А мама наполягала: мовляв, хай розвивається, музика — це престижно. Але ж музика — це не про престиж. Її треба хотіти. Без внутрішнього вогника нічого не буде. Я так і сказала його матері: "Він не музикант. І не треба його мучити". Хлопчик пішов. І я дуже сподіваюся, що він реалізував себе у спорті. Бо не можна собі зраджувати, особливо в дитинстві.
Це були гарні діти, і я намагалася дати їм усе, що знала. Але, чесно скажу, це виснажувало. Тому зараз я вже не викладаю. І, мабуть, не буду. Це не моя історія більше. Мені вистачає того, що я можу просто грати.
Чого вам не вистачало в музиці тоді?
Джазу! Я дуже люблю джаз. Завжди мріяла його грати. Якби, коли я навчалася, була джазова програма — я б обов'язково туди пішла. Але на той момент такої можливості не було.
Який виступ вам найбільше запам'ятався?
Один раз я грала для гімнасток. І раптом — на моє фортепіано з другого поверху почали падати букети квітів. Просто посеред програми. Я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. Це було настільки неочікувано і зворушливо. Хто б міг подумати, що акомпаніаторці подарують стільки уваги? Я тоді ледь не розплакалася. У мене досі перед очима той момент: великі світлі квіти повільно падають крізь повітря — і це виглядало, як у кіно.
А яка історія із життя вам найбільше врізалася в пам'ять?
Ми із сином мали летіти з пересадкою на фестиваль. Він грав на трубі. Перший літак затримувався дуже сильно, і було ясно: на наступний ми не встигнемо. Але ми таки сіли на рейс. Я покликала стюардесу, попросила її покликати когось з екіпажу. Вона трохи злякалася, але все ж привела когось. Я зібралася з силами і просто сказала:
"Будь ласка, попросіть, щоб наступний літак трохи зачекав. Нам дуже треба встигнути на фестиваль. Син — музикант. Це важливо".
Чоловік з екіпажу спершу обурився, нічого не сказав. Але коли ми приземлилися, стюардеса сказала в мікрофон, щоб усі залишалися на місцях, а ми із сином — виходили. Ми вибігли — і виявилося, що наш наступний літак стоїть просто по сусідству і… чекає на нас.
Отак я стала жінкою, яка затримує літаки заради музики. І заради сина я б зробила це ще раз.
Як так сталося, що ви зараз працюєте прибиральницею у "Без дверей"?
Мій чоловік помер рік тому. Після його смерті сусіди обманом відібрали наш будинок. Це було не дуже складно — вони вже раніше пробували це зробити.
Коли після аварії на ЧАЕС ми з родиною переїхали до Туркменії, хтось намагався продати наш будинок без нас. Але ми тоді часто приїжджали до Києва, стежили за всім, і з чоловіком змогли його відстояти. А цього разу я була одна. Мені погрожували. Виганяли з дому. Син тяжко захворів. Онуки — за кордоном. Дому нема. Чоловіка нема. І мені не було заради чого жити. Я справді не хотіла жити.
Тоді моя подруга запропонувала: "Ходімо до "Без дверей". Спробуй попрацювати там". І ці чудові люди мене прийняли. Я ніби почала знову дихати.
Я буду працювати тут до кінця життя. Мінімум — через вдячність. А ще мені справді тут добре. Я відчуваю себе у своїй тарілці.
Як ви знову почали грати?
Я не чіпала клавіш майже два роки. Аж якось розповіла про те, що граю колегам. Команда "Без дверей" вирішила купити для мене піаніно. Таке гарненьке знайшли, бачите? І тепер я граю тут. Недовго, бо здоров'я вже не те. Але я ніколи не відмовлю, якщо попросять.
Як почувається зараз ваш син?
Зараз із сином усе добре, дякувати Богу. Він чудом одужав. У нього була тяжка пневмонія. Лікарі казали, що доведеться видаляти легеню. Але я йому сказала: "Не поспішай. Робитимеш мед із маслом — може допоможе". І воно подіяло. Все пройшло. Операція не знадобилася.
Про що ви мрієте прямо зараз?
Повернути собі дім. І документи. Це моя найбільша мрія. Я працюю без документів, були проблеми з паспортом, не встигла поновити, а потім — перші проблеми з будинком, смерть чоловіка, знову забирають будинок… Але зараз "Без дверей" і небайдужі допомагають. Роблять усе, щоб відновити мій паспорт і повернути мені житло.
Що б ви сказали людям, які зараз у скруті?
Коли стоїш на краю прірви, здається, що простіше зробити крок і зникнути. Але доля часом підкидає несподіване спасіння. І навіть коли здається, що все втрачено — десь чекає новий шанс.
