"Я просто дуріла від абсурду": акторка Анастасія Пустовіт — про волонтерство, ментальне здоров'я та повернення до професії
Анастасія Пустовіт. Фото надане героїнею
Для акторки Анастасії Пустовіт, відомої за ролями в серіалі "Тиха Нава" та стрічці "Коли падають дерева", шлях у волонтерстві розпочався в окупації: тоді вона просто намагалася допомогти тим, хто цього потребував. А згодом, повернувшись на підконтрольні Україні території, поринула в підтримку ЗСУ.
Вона припинила знімання й роботу в театрі, повністю присвятивши себе волонтерству. І в прагненні допомогти всім втратила найважливіше — власний ресурс.
Для "ТиКиїв" Анастасія Пустовіт ділиться думками про усвідомлення воєнної реальності, волонтерство, почуття провини, ментальне здоров'я й культуру пам'яті. А ще — про те, чому бути "краплею в морі" нормально та чому будь-яка допомога справді має значення.
Сьогодні ми точно знаємо, коли почалася війна. Коли для тебе стався цей момент усвідомлення — у 2022-му, як для багатьох із нас, чи ще у 2014-му?
Я буду чесною: це все ж 2022 рік. Я добре пам'ятаю і Майдан, і вторгнення в Крим, і події на Сході. Але, на жаль, усвідомила весь масштаб російської агресії саме під час повномасштабного вторгнення.
Мені хотілося б сказати інакше — що зрозуміла це раніше, але ні. Можливо, я тоді була недостатньо свідомою або не здатною поставити інтереси країни вище за свої. Загалом саме це відчуття й змусило мене почати волонтерити й на певний час поставити професію на паузу — це було усвідомлення власної відповідальності.
Якщо говорити про волонтерство — як ти в нього зайшла? Яким був твій перший крок у 2022 році, і коли ти зрозуміла, що це саме те, де ти зараз потрібна?
Ще до початку повномасштабного вторгнення, коли загроза вже відчутно висіла в повітрі, я намагалася знайти спосіб бути корисною. Тоді подати документи в ТРО було складно, часу до можливого початку війни залишалося небагато, тож я почала розглядати волонтерство як спосіб протистояти.
А коли вже опинилася в окупації, намагалася допомагати тим, хто цього потребував. Військове волонтерство — це, напевно, теж наслідок почуття провини. Бо ми виїхали з окупації, і це відчувалося так, ніби залишили своїх.
В одному з інтерв'ю ти розповіла, що в якийсь момент на тобі була величезна кількість обов'язків — від ведення зборів до закупівель і комунікації. Чому, з твого досвіду, такий підхід виявляється деструктивним — і для самого волонтера, і для результату роботи?
Нездатність правильно розподілити сили й обов'язки. Я перевантажувала себе, бо була впевнена, що ніхто краще не зробить. До того ж не могла нікому гарантувати зарплату — сама не брала коштів зі зборів, не просила допомоги, тому все замкнула на собі. Це і є мої основні помилки.
Волонтерство — виснажливий процес. Ти постійно "між світами" — військовим і цивільним, — і витримувати тиск обох дуже складно.
В Instagram — прем'єри серіалів, у телефонній слухавці — імена загиблих. Я просто дуріла від цього абсурду.
Ти також сказала дуже важливу річ: "Ти зможеш допомагати лише тоді, коли маєш ресурс". Розкажи про свій шлях повернення до себе. Чи було відчуття провини за те, що ти зупинилася?
Перманентно. Я й досі це відчуваю. Але якби тоді не зупинилася, не знаю, де була б зараз. Рецепт один — просити про допомогу. І бажано вчасно.
Усвідомити, що ти не впорався, — це нормально. Я й досі вчуся цього.
Що б ти порадила людям, які сьогодні хочуть долучитися до волонтерства? Які речі важливо одразу зрозуміти, щоб не вигоріти й бути справді ефективними?
Команда однодумців. Якщо говоримо про організацію — це стиль життя. Якщо ж про стихійне волонтерство, краще обрати один напрям або кілька підрозділів і зосередитися на них. Не намагайтеся допомогти всім — усе одно з часом відчуєте, що це крапля в морі.
І ще — регулярно звертайтеся до психотерапевта. Те, з чим доводиться стикатися, може бути травматичним.
Нагадай для тих, хто вагається чи відчуває провину, чому важлива справді будь-яка допомога?
Це довга, виснажлива війна з ворогом, який у рази більший і багатший за нас, тому не залишайте військових і всіх, хто дотичний до війська, з цим сам на сам. Завжди можна знайти близький вам напрям — кому і як допомагати. У нас справді багато проблем.
Як я вже казала, ви — крапля в морі. Але з крапель і складається море.
Поговорімо про твою акторську роботу: яким був досвід останніх проєктів і над чим ти працюєш зараз? Як змінилося твоє відчуття професії за цей час?
Досвід був різний. Було складно й виснажливо, багато чого довелося навчитися. Я цьому рада — інакше зростання не відбувається.
Зараз хочу трохи систематизувати все, що маю всередині. Мені цікава інша форма роботи: інший тип гри, інший спосіб існування в кадрі, інші герої. І дуже хочеться глибших сенсів, закладених у матеріал.
У серіалі "Повернення" ти зіграла військову волонтерку — роль, яка багато в чому перегукується з твоїм реальним досвідом. Як ти думаєш, чи має значення, хто саме розповідає ці історії — актори без бойового досвіду чи ті, хто пройшов війну?
Звісно, я буду наполягати на акторах із бойовим досвідом. Загалом нам самим потрібно починати активно рефлексувати цю війну, створювати складний і, можливо, подекуди незручний продукт. Трохи похитнути ґрунт під словами "незламний" і "потужний", чесно подивитися на героїзм як явище. Розповідати про війну так, як хочемо ми.
Можливо, я говорю про речі, які з'являться лише за 20 років. Але я боюся, що про цю війну говоритимуть інші — і нам це може дуже не сподобатися. Хоча, можливо, ми вже готові до чесної розмови?
Хочу торкнутися теми міста. Часто дискусійною, особливо в Києві, стає культура пам'яті. Як ти відчуваєш: наскільки міський простір сьогодні є свідомим цієї війни? Чи справді ці ритуали мають значення?
Культура пам'яті необхідна. Особливо для цивільних. Це про усвідомлення ціни й особисту рефлексію цієї війни.
Мені б хотілося бачити місто максимально комфортним для людей з інвалідністю — тут для мене найбільша проблема. І ще, звісно, автівки з прямотоком (тип глушника без шумопоглинача — прим.). Велика кількість переселенців з окупованих територій, часті обстріли, військові, які повертаються із зони бойових дій — усе це причини, чому такі авто й мотоцикли варто регулювати.
Наостанок: чи відчуваєш ти Київ своїм місцем спокою? Де тут ти відновлюєшся і можеш побути наодинці з собою?
Для мене це завжди було місто роботи. Тож для відновлення й спокою, це — хіба що Ботанічний сад і моя квартира.
Я взагалі не дуже добре знаю Київ — просто тому, що люблю тишу: мало гуляю, мало з ким спілкуюся. Мабуть, якби не моя професія, я б жила десь у селі. Загалом, якщо доживу до старості, так і планую.
Читай також: Зірка серіалу "Тиха Нава" Сергій Кисіль: "Відчуваю себе заручником своїх негативних персонажів"
