Іван Кавалерідзе: український Мікеланджело, який ліпив Леніна

Фото: колаж "ТиКиїв"

13 квітня виповнилось 138 років від дня народження Івана Кавалерідзе — скульптора, кінорежисера, сценариста, драматурга, а також білогвардійця, націоналіста, колаборанта, радянського депутата й орденоносця… "Білих плям" та перекрученої інформації в житті Кавалерідзе вистачило б на окрему біографію. Тож спробуємо розібратись, де правда, а де — вигадка.

Іван Кавалерідзе народився 13 квітня 1887 року на Сумщині в родині українки та нащадка грузинського князівського роду. Він був старшим із трьох синів подружжя і змалку любив малювати та ліпити із глини. Здібності хлопця розгледів дядько по матері — Сергій Мазаракі, відомий художник і археолог. Він і підтримав небожа матеріально, коли той після закінчення гімназії вирішив вступати до Київського художнього училища.

Але вартість обраного хлопцем напрямку навчання (архітектура) — 100 карбованців на рік — для родини Кавалерідзе була надто великою. Іван не розгубився: "А чи є щось дешевше?" І йому запропонували відділення скульптури — всього 10 рублів на рік.

Це й вирішило подальшу долю "українського Мікеланджело" (так його назвуть 1987-го, коли світова спільнота відзначатиме 100-річчя з дня його народження за календарем ЮНЕСКО).

1909-го молодий скульптор продовжив навчання в Петербурзькій академії мистецтв, а в 1910-1911 роках — стажувався в майстернях Наума Аронсона й Огюста Родена в Парижі. До речі, в майстерні першого з них він нібито зустрів такого собі Володимира Ульянова, з якого Аронсон писав портрет. Згадка про цю зустріч (а чи була вона насправді — досі невідомо) потім несподівано стане Кавалерідзе у пригоді…

Перший тріумф

1911 року Іван Кавалерідзе повернувся до Києва — щоб взяти участь у конкурсі на найкращий проєкт пам'ятника княгині Ользі. Йому 24 роки, він вірить у свій талант і щасливу зорю — і виграє конкурс! Робота над проєктом навчила молодого митця філософського ставлення до "правок": на вимогу митрополита він "забрав у княгині меча, повісив на шию наперсного хреста і поклав руку на груди".

З'являються замовлення, ім'я Кавалерідзе здобуває авторитет. Але молодого митця вабить нове мистецтво — кінематограф, і він влаштовується художником-декоратором на московську кінофірму "Тіман та Рейнгардт". Там Іван працював разом із режисерами Яковом Протазановим та Володимиром Гардіним (і навіть сам знімався у стрічках!).

Всі творчі плани Кавалерідзе розвіяла Перша світова війна: в лютому 1915-го він був мобілізований до російської армії, у квітні того ж року його перевели до школи прапорщиків, а згодом (у лютому 1917-го) — до батальйону в Царському Селі, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи II.

З дописів радянських "органів", які все життя не випускали митця з поля зору:

Кавалерідзе служив офіцером у Царському Селі, де начебто підтримував знайомство з особами царської фамілії й царського почту та був придворним скульптором. Кавалерідзе служив офіцером в денікінській армії, брав участь в організації української автокефальної церкви на Роменщині…

Тож, як йому пощастило уникнути переслідування більшовиків потім? Ще одна загадка…

1918 року, після встановлення радянської влади, Кавалерідзе завбачливо осів у Ромнах: в ті часи й за менші "гріхи" в біографії можна було дорого заплатити, та й із продуктами в провінції було легше. Десять років він провів у цьому місті: працював у відділі народної освіти, викладав малювання в шести школах, а також був режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру. Часто виїздив на створення монументальних проєктів — пам'ятників Шевченку в Ромнах, Григорію Сковороді в Лохвиці на Полтавщині, Артему в Бахмуті.

Він одружився, в сім'ї народилися син Ігор і донька Євгенія, але шлюб швидко розпався — дружина пішла від нього. "Мені батько підшукав чоловіка-бухгалтера, він солідний, в банку працює", — згадував її слова Кавалерідзе.

1920 року Іван одружився вдруге — з актрисою Ніною Калиновською. В цьому шлюбі народилася донька Ніна. Але сталося лихо: якось дружина впала на вулиці, сильно травмувала ногу та почала кульгати. Театр довелося кинути, жінка замкнулася, майже не виходила з дому. А на красеня Кавалерідзе почали накидати оком інші…

"Скажений Іван", як його звали знайомі за запальну вдачу, прагнув жити на повну — і шанс увійти до кіноіндустрії ще раз сприйняв за щастя. Він кинув все і вирушив до Одеси — працювати на кінофабриці Всеукраїнського фото кіноуправління! Але…

Настрій, щоправда, не дуже. Скучив за донькою, маленькою Ніночкою. Моя друга дружина, Ніна, відмовляється їхати зі мною до Одеси. Її батьки хворі, їм потрібна допомога, треба приглядати за садом… Я знову "молодий, нежонатий" (зі спогадів Івана Кавалерідзе).

Тож Іван, за його словами, "пішов у кіномистецтво, як в монастир".

З монастирем митець, звісно, погарячкував.

Яскравою кометою промайнула в його житті ще одна жінка — актриса Валентина Равінська. І знову його кинули, обираючи заможнішого кавалера: за спогадами Кавалерідзе, Валентина, наче Попелюшка, пішла до "полковника, який подарував дорогі черевички".

Ці бурхливі роки в дивний спосіб подарують молодому митцю ще одну загадкову історію.

"Володя, мій брат, мав роман із жінкою. Щоб уникнути скандалу, дитину з цього зв'язку треба узаконити. Дізнавшись про це, мій батько попросив мене записати дитину на себе: "Твоя Ніна добра, зрозуміє, а у Володі ж наречена… Та й твоїй репутації це не зашкодить: що з художника взяти…" Я не сперечаюся з батьком. Тож у мене ще одна дочка — Майка. Хіба важливо, чия вона насправді: все одно — Кавалерідзе, наша кров", — згадував Іван.

А от очевидці подій стверджують: роман у цієї жінки був… з обома братами Кавалерідзе.

Кіно як скульптура, скульптура як кіно

У кіномистецтві Кавалерідзе залишався вірним собі: він експериментував, шукав нові засоби, прагнув динаміки у скульптурі та монументалізму в кіно. З тематикою митець теж визначився: "Збираючись на роботу в кінематографії, я заздалегідь визначив для своїх картин матеріал, який мене хвилював у період роботи в галузі монументальної скульптури. Цей матеріал — історія".

Знімаючи 1928 року свою першу стрічку "Злива", він "поставив собі завдання створити фільм у тонах граніту, мармуру, гобелену та офорту". Кіноробота була схвально сприйнята західними митцями — і одразу знищена "за формалізм" на батьківщині.

Це був перший дзвіночок про те, що часи вільної творчості добігали кінця.

В Одесі Кавалерідзе працював над сценаріями стрічок "Тарас Бульба" та "Богдан Хмельницький", але зняти їх йому не судилося. 1933 року він отримав пропозицію працювати на Київській кіностудії художніх фільмів.

Робота в Києві теж була виснажливою: соцреалізм поволі, але впевнено заповзав у всі щілини мистецтва.

"Коліївщина" (1933) Кавалерідзе увійшла до "золотого фонду" вітчизняного кіномистецтва — але що залишилося в ній з первісного задуму? Сценарій за партійними вказівками переробляли 17 разів! За підсумками фільм про національно-визвольну боротьбу українців перетворився за змістом на "революційне повстання селян проти панського гніту". А у фіналі "Заповіт" замінили на похоронний церковний дзвін…

Що думав про все це Іван Кавалерідзе, ми ніколи не дізнаємося. Але 1935 року до 15-річчя радянського кіно митця було нагороджено орденом Червоної Зірки — нагородою, якою "за статутом нагороджувались військовослужбовці, співробітники органів державної безпеки" (в роки Другої світової війни цим орденом відзначали й діячів мистецтва, але не 1935 року!). Що лишилося "поза кадром" нагородження? Знову питання без відповідей…

Але сталася в житті Івана Кавалерідзе в ті буремні часи й щаслива подія. Під час знімання "Коліївщини" режисер зустрів Надію Капельгородську (1904-1984 рр.), дочку відомого поета і сатирика Пилипа Капельгородського, артистку вокально-інструментального ансамблю. Вона стала його вірною супутницею, музою і помічницею. До речі, з Ніною, другою дружиною Кавалерідзе, Надія до кінця життя зберігала приятельські стосунки, підтримуючи "харківську сім'ю Вані" фінансово.

Попри доноси, заздрість колег і нищівну критику з 1934 до 1941 рік, Іван Кавалерідзе був провідним режисером "Українфільму". Після розгрому за "сепаратизм" його стрічки "Прометей" про визвольну боротьбу на Кавказі (там чеченці розбили російські війська) митець перейшов до більш безпечної тематики: кіноопер "Запорожець за Дунаєм" та "Наталка Полтавка". "Наталка Полтавка" була першим українським звуковим фільмом, у якому актори співали під фонограму. 4 грудня 1936 року кінопрем'єра відбулась у США — і стрічка мала великий успіх.

А як же скульптура? Подібно до митців епохи Відродження, Іван Кавалерідзе встигав творити визначні роботи як в кінематографі, так і в монументальній та станковій скульптурі. Станкові твори Кавалерідзе — переважно портрети й композиції, присвячені діячам культури й науки та історичним особам.

Воєнне лихоліття

Початок німецько-радянської війни Іван Кавалерідзе зустрів у Карпатах, де почав знімання історичного фільму про Довбуша. Творча група вирішила рухатися до Києва. Їхати довелося вже по окупованій території.

Під час чергової перевірки документів німецький солдат вимагає відправити нас назад до Дубна, до офісу коменданта. Він підозрює, що ми розвідники. Секретар коменданта довго вивчає наші документи. Коли черга доходить до мого посвідчення, він приносить звідкись товсту енциклопедію, видану чи то в Мюнхені, чи то у Львові, починає гортати... Маленька замітка в енциклопедії про Кавалерідзе — скульптора та кінорежисера — врятувала нам життя, — згадував митець.

У Києві Іван Кавалерідзе — радянський орденоносець і депутат київської міськради — очолив відділ культури Київської міської управи. І це під час німецької окупації, що теж трохи дивно… Звісно, коли звістка про це дісталася колег по той бік фронту, здійнялася справжня буча — Олександр Довженко клявся особисто "застрелити колаборанта". Але ця робота дала Кавалерідзе можливість зберегти архіви кіностудії та забезпечити продуктовими картками її працівників.

Митець недовго працював у міській управі: жодних ілюзій щодо німецької влади він не мав. Йому пропонували виїхати до Німеччини, щоб працювати на кіностудії. "І що я там робитиму? Зніматиму Гітлера на парадах?" — знизав плечима Іван. Жили вони з дружиною від продажу на Євбазі малюнків та речей.

Одного разу до Кавалерідзе підійшов німецький офіцер із пропозицією зробити бюст Гітлера. Скульптор відповів, що працює тільки з натури. "Але ж Леніна ви робили!" — наполягав гітлерівець. "Я його бачив у Парижі!" — відповів митець. А згодом пішли чутки, що це був підісланий "для перевірки", перевдягнений радянський партизан. Що з цього правда — ніхто не знає…

Коли радянські війська були вже під Києвом, Кавалерідзе відмовився виїжджати. Його лякали висилкою до Сибіру, але він відказував, що там зустрінеться з тестем (тесть Пилип Капельгородський був заарештований 1938-го й одразу розстріляний, проте родина про це дізналася лише в 1950-х). Брат Володимир, який теж працював під час німецької окупації, виїхав із Харкова та дістався аж Латинської Америки (він надсилав потім до Києва листи, а Іван Петрович був змушений казати всім, що рве їх, не розпечатуючи).

Після завершення німецької окупації радянська влада виселила митця зі службової квартири — їх із дружиною прихистила давня знайома. Втім, жодних подальших репресій Кавалерідзе не зазнав.

І вже 1944 року він почав працювати старшим науковим співробітником відділу монументальної скульптури Академії архітектури Української РСР. Замовлень було небагато, іноді доводилося жити на заробіток дружини: з 1958 року вона друкувала дитячі оповідання в журналі "Барвінок".

Осінь патріарха

Після війни Іван Кавалерідзе із дружиною жили у двокімнатній квартирі на вулиці Червоноармійській (зараз Велика Васильківська).

З 1957-го він знову працював на Київській кіностудії. У 1958 році на екрани вийшла стрічка "Григорій Сковорода". А останнім кінематографічним твором митця став фільм "Повія" (1961) з Людмилою Гурченко в головній ролі — екранізація роману Панаса Мирного. Це були якісні драматичні роботи, але від геніальності молодого Кавалерідзе в них нічого не залишилося.

Влада завжди насторожено ставилася до Кавалерідзе: Сталін не любив його за "націоналізм", Хрущов — за "формалізм". Тож барської ласки й розкошів він не пізнав. Але й не тяжів до них: не мав, за словами родича, в домі ані килимів, ані кришталю, любив просту їжу, до випивки був байдужим, хіба що поважав хороше вино. Іван Петрович був гостинним господарем, залюбки підтримував світську бесіду. У його домі бувала молода київська інтелігенція, і митець розважав оповідками про те, як пригощав гостей в окупованому німцями Києві пшоняним кулішем і морквяною ерзац-кавою. А от про те, що заприятелював із письменником Уласом Самчуком, ніколи не казав…

Чи був він щасливим? Хто знає… В Івана Кавалерідзе було четверо дітей — але син Ігор загинув під час війни, дочку Ніну розстріляли німці за участь у партизанській діяльності, а з Євгенією і Маєю близькі стосунки не склалися. Найближчою людиною, "духовним сином" і спадкоємцем, він вважав чоловіка племінниці останньої дружини — скульптора і кінорежисера Ростислава Синька.

Яким він був? На це питання не можуть відповісти навіть ті, хто часто спілкувався з "Дідом" — так між собою звали майстра молоді колеги. Іван Кавалерідзе запам'ятався запальним, але обережним, гострим на язик, але тим, хто не випустив із вуст жодного "ризикованого" слова, товариським як митець — і замкнутим як людина. Про мистецтво він говорив охоче і радо ділився задумами. А от на розмову про політику чи воєнні часи вивести його було неможливо: "Дід" одразу майстерно прикидався справжнім дідом і починав "дрімати".

За все життя в Івана Кавалерідзе була одна персональна виставка, під час якої вкрали одну скульптуру. Дізнавшись про це, митець посміхнувся: "Значить, комусь було треба".

Колись знаменитий кінорежисер Сергій Параджанов, зустрівши на вулиці Івана Кавалерідзе, впав перед ним на коліна із криком: "Слава генію, який живе і творить в королівстві кривих дзеркал!"

Він працював до самої смерті. Уже на 90-му році життя створив скульптуру Григорію Сковороді на Подолі (яку сім разів перероблював через зауваження партійних цензорів).

"Найщасливіший день сьогодні, — писав він 1977 року в щоденнику. — Чому? Бо він є, і я живу!"

Іван Кавалерідзе помер 3 грудня 1978 року в Києві й був похований на Байковому кладовищі.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter