Київ культурний: Катя Тейлор — про головні мистецькі події та простори останнього року
Фото: Роман Пашковський
Культурне життя Києва під час війни та за останній рік: відбувається багато, але на що звертати увагу? Як орієнтуватися в різноманітті подій, за ким стежити та чим надихатися?
Редакція "ТиКиїв" поспілкувалася з Катею Тейлор — арткураторкою та засновницею інституції культурного розвитку Port of Culture — про її головні мистецькі враження й улюблені простори у столиці.
Про важливі культурні події в Києві
Однією з найважливіших мистецьких подій минулого року став проєкт Барбари Крюґер у співпраці з Укрзалізницею. Це міжнародно відома художниця з Нью-Йорка, одна з найвпливовіших феміністичних миткинь сучасності, яку знає весь світ. І для нас це велика можливість — бути побаченими в надзвичайно насиченому інформаційному полі.
Про цей проєкт написали міжнародні медіа, і це важливо для України — залишатися в центрі уваги не лише через війну, а й завдяки культурі та мистецькій взаємодії.
Які художники, на твою думку, найбільше проявили себе за цей період?
Для художника "проявитися" — це не завжди про результати, а про процес. Мені, як завжди, цікаво спостерігати за Алевтиною Кахідзе, Стасом Туріною. Дивитися на окремі їхні висловлювання — не обов'язково саме на проєкти. Також спостерігаю за Машею Леоненко, Катею Лісовенко. Важливо не стільки, хто "проявився", а хто залишається вірним своїм ціннісним орієнтирам.
Чи з'явилися нові простори або ініціативи, які тебе здивували?
Дуже вже хочеться здивуватися! Невдовзі відкриються два нових простори — ми потребуємо нових ініціатив, розширення мистецького досвіду, поліфонії голосів. Тому я дуже радію, коли такі простори з'являються. Нещодавно була на Кудрявці на виставці Ксенії Каргіної під назвою Naked Landscapes. Це великий простір для масштабних проєктів. Попри те, що в нас є Український Дім, де всі хочуть зробити виставку, мають бути й альтернативи. Також мені подобається камерний, експериментальний простір Repair Together.
Як, на твою думку, змінився культурний ландшафт Києва з початку повномасштабного вторгнення?
Радикально. На початку всі висловлювалися на тему війни, але чи маємо ми насправді право висловлюватися на інші теми? У нас є ця наративна магістраль, і так чи інакше, культура рефлексує на війну. Вона стає простором артикуляції важливих для суспільства тем, які ми раніше так широко не обговорювали. Це стосується деколонізації, культурної спадщини, ідентичності.
З погляду мистецької практики — передусім — був бум реакцій у 2022 році: всі культурні діячі реагували на події навколо. Але зараз, знову ж таки, художники все більше повертаються до системних практик, до сталих тем, які їм цікаво досліджувати. Оптика війни нікуди не зникає, але, я сподіваюся, ми матимемо змогу досліджувати ще щось.
Як ти оцінюєш динаміку інтересу до сучасного мистецтва серед українців останнім часом — чи він зростає, чи навпаки, згасає?
Помічаю зростання — хоча не стільки інтересу саме до візуального мистецтва як практики споглядання, скільки до осмислення чогось важливого всередині себе через мистецтво. Воно для багатьох стає способом саморефлексії, своєрідною терапією. Через твір, висловлювання художника — і через діалог, який може виникати між твором і глядачем, де я як глядач можу краще зрозуміти себе чи світ навколо.
Мені здається, люди відчули, що мистецтво можна "прикласти" до якихось конкретних ран. Раніше, до 2022 року, для нас як суспільства мистецтво працювало трохи інакше. Були правила й ієрархії: ось музей, я йду туди дивитись, мені там щось розкажуть, я зрозумію — якщо мені відгукується, то, мабуть, для мене це буде хорошим мистецтвом. Зараз зв'язки між художником і глядачем більш горизонтальні. Є відчуття, що переживши спільний травматичний досвід війни, вони почали краще один одного розуміти, між ними з'явилося більше спільного. І навіть якщо досвіди різні — є спроба побудувати діалог, почути і зрозуміти одне одного.
Це, радше, практика взаємодії. Але це моє відчуття. Моя власна чуттєвість зросла разом із втомою від війни. І тому в мене є це відчуття, що я можу прикладати мистецтво в різні місця — і воно, як пластир від рубців, дає сподівання, що від них нічого не залишиться. Тобто мистецтво стає також територією надії. Тому зростання інтересу до мистецтва — це логічно. Це наш спосіб працювати з травматичним досвідом, осмислювати його.
Крім того, змінився і сам глядач. За останні 10 років з'явилося нове покоління — люди, які щойно вийшли з університетів або ще навчаються. Вони мають запит на розуміння своєї культури, власної історії. І мистецтво — це теж територія пізнання.
А також варто відзначити, що проєкти стали більш релевантними запиту й освіченості аудиторії. Наприклад, виставка Алли Горської, яка відбулась у 2024 році в Українському Домі, зібрала 50 тисяч відвідувачів. Якби цю виставку організували у 2014 році, вона навряд чи викликала б такий резонанс. Не тому, що тоді Горська була менш цікавою художницею — просто суспільство ще не було готове. Не було такого інтересу до теми деколонізації, репресій і відбудови ідентичності. А тепер є, і виставка Горської на ці запити прямо відповідає.
Чи є приклади колаборацій між митцями, містом або міжнародними організаціями, які тебе надихають?
Проєкт з Барбарою Крюґер, який я вже згадувала, — якраз такий приклад. Це була співпраця з міжнародною організацією RIBBON International, яку підтримала державна інституція — "Укрзалізниця". Це гарний приклад кроссекторальної співпраці, яка відкриває нові канали комунікації, залучає різну аудиторію і загалом працює на розвиток культурного середовища.
Зовсім інший приклад публічно-приватного партнерства — Мистецька бібліотека у Львові. Місто розуміє цінність культури, її внесок у розвиток громади, і підтримує реконструкцію приміщень під культурні простори, які відповідають запитам молоді, активних громадян, залучених до культури. Вони стають осередками живої культурної взаємодії.
За ким з українських художників чи кураторів ти порадила б стежити у 2025 році?
Невдовзі у Jam Factory відкриється виставка Марти Кузьми. Марта — українка, яка давно мешкає в Америці і є професоркою Єльського університету. Це її перший великий проєкт в Україні за багато років.
І це релевантний приклад. Бо коли ми дивимося просто на крутих західних кураторів, не зрозуміло куди це "прикласти". Наприклад, той же Ганс Ульріх Обріст (куратор Serpentine Galler) — потужний куратор. Але, я не розумію, чим мені безпосередньо його досвід може допомогти. Тобто цей досвід ми не можемо ні вздовж, ні впоперек на себе приміряти. Досвід Марти Кузьми, мені здається, є дуже цікавим і релевантним.
Які місця в Києві ти б порекомендувала тим, хто хоче бути в курсі культурного контексту міста?
Власне, Кудрявка, Avangarden Gallery і The Naked Room — це моя вузька географія. Простори, куди я хочу йти, експертизі яких довіряю. І водночас — це не просто мистецькі осередки, куди я йду щось подивитися, а місця, де я хочу провести час, де відбувається життя. Для мене важлива атмосфера, і тому я шукаю не тільки простори досвіду, а передусім — простори взаємодії.
А що тебе надихає зараз?
Діалоги — приватні, чесні розмови, не поверхневі. Там, де є можливість бути відвертою, де є простір для емоційного діалогу, вразливості. У щоденному житті та спілкуванні ми часто вже не зважаємо на війну, яка завдає всім нам не лише фізичних, але й моральних травм. Ми щодня прокидаємося в емоційних синцях, і має бути емпатійне місце — де ти почута, де можна розділити цей досвід, цю фрустрацію. І це не терапія ("я тобі розповідаю"), а обмін: я тобі — ти мені. Мені б хотілося більше враховувати цей крихкий стан одне одного. І бачити в ньому не тільки адаптацію, а й надію.
