Інна Мірошниченко про свідоме батьківство: "Люди бояться дітей з інтернатів"
Фото: власний архів Інни Мірошниченко
Інна Мірошниченко — громадська діячка, мама та усиновлювачка, яка добре знає, як багато в Україні дітей чекають на любов і підтримку. Маючи двох власних дітей, вона з чоловіком всиновили ще сина і доньку протягом останніх двох років. Зараз Інна займається захистом прав дитини та реформуванням системи опіки.
Редакція "ТиКиїв" поговорила з Інною про відповідальне батьківство, можливість "почути дитину" та проблеми усиновлення в Україні.
Які найважливіші уроки про материнство ти винесла зі свого досвіду?
Це відкриває перед дівчатами й жінками великі горизонти. Моє материнство навчило мене: ми, мами, — набагато більші, ніж звикли про себе думати. І тільки діти здатні нам це підсвітити.
Як усиновлення Марселя та Ангеліни змінило твоє життя та світогляд?
Це значно розширило мій світогляд. У чомусь — поглибило. Я ніколи раніше не замислювалась про дітей-сиріт і про тих, хто позбавлений батьківського піклування. Але насправді кожен із нас має вплив — можливо, не прямий, але опосередкований — на те, що діти потрапляють до закладів. А це означає: ми точно можемо це змінити.
Мої усиновлені діти показали мені це. Вони відкрили мою волю, силу й здатність діяти в цьому напрямку — робити світ кращим і рятувати дитинство. Але водночас вони дали зрозуміти: ця здатність є в кожного з нас. Просто не всі готові це побачити, почути й усвідомити.
Є система, яка нібито існує для захисту прав дітей, позбавлених батьківського піклування. Але насправді від захисту там мало що лишилося. Часто це більше про завдання шкоди й поступове знищення, ніж про турботу.
І все ж діти дають мені мотивацію й силу рухатися далі. Я сподіваюсь, що завдяки тому, як я розповідаю про всиновлення, багато дітей вже потрапили в родини й знайшли своїх люблячих батьків.
І я дуже-дуже хочу, щоб якнайшвидше всі діти в Україні виховувалися в сімейному середовищі. Це не обов’язково має бути усиновлення — це можуть бути й прийомні родини, і дитячі будинки сімейного типу. Але діти не повинні зростати в інституціях. Це — надзвичайно важливо.
Що, на твою думку, найбільше заважає людям зважитися на усиновлення?
Брак інформації — ось у чому головна проблема. Люди майже нічого не знають про усиновлення. Вони не мають уявлення про те, як насправді живуть діти в інституціях. Замість фактів — міфи, які складно розвінчати саме через відсутність правдивої, доступної інформації.
Це завдання держави — доносити цю інформацію до суспільства. Не для того, щоби когось змусити усиновлювати — ні, це не шлях для кожного. А для того, щоб чесно розповісти про всі труднощі, які можуть виникнути. Бо коли людина розуміє, до чого готуватися, — навіть якщо це важко — вона має шанс пройти цей шлях достойно, свідомо й без зайвого стресу. А зараз в усиновлення часто "пірнають" люди, які не мають жодного уявлення, що їх чекає. А потім, зіткнувшись із першими проблемами, намагаються якось із них виплутатися.
Я переконана: якби кожен знав, яке особисте пекло проходить дитина в інтернаті, значно більше людей захотіли б усиновити. Або хоча б долучилися до допомоги — іншим способом, але щиро.
Чи вистачає підтримки усиновлювачам в Україні? Що б ти змінила насамперед?
Усиновлювачі сьогодні практично не мають жодної підтримки, окрім тієї, яку створюють самі для себе. Усе, що зараз існує для людей, які вже усиновили дітей, — це ініціативи самих усиновлювачів або тих, хто глибоко занурений у тему й щиро її розуміє.
На жаль, після усиновлення людина опиняється у повністю незнайомому світі. Те, що вона знала раніше про виховання, — часто непридатне у нових обставинах. Бо кожен, хто взаємодіє з дитиною — педагог, лікар, психолог, консультант — повинен мати досвід роботи з дітьми, які пережили інституційне виховання. Якщо такого досвіду немає, фахівець може, сам того не бажаючи, завдати шкоди.
Усиновлювачі змушені передавати все — спеціалістів, книжки, інформацію — "з рук у руки". Це створює своєрідну капсулу, бульбашку, навіть гетто, де майже немає місця для інтеграції. Саме тому усиновлювачам дуже складно вписатися в "звичайне" батьківство — вони шукають розуміння лише серед собі подібних.
Усиновлювачі мають право на повноцінний доступ до соціальних послуг, але такого спектра зараз просто не існує.
Не вистачає: фахової психологічної підтримки, юридичного супроводу, спеціалістів, які розуміють природу травмованої дитини, фінансування, адже реабілітація усиновленої дитини часто потребує значно більше ресурсів, ніж виховання дитини, яка росла в турботливому середовищі.
Що б я змінила в першу чергу?
У нас є дуже крута організація — СОС "Дитячі містечка". Вони створюють центри підтримки родин по всій Україні. Це, по суті, як служба у справах дітей, але приватна — і з людським обличчям.
Вони допомагають родинам, де діти на межі вилучення, або тим, де діти вже в прийомних сім’ях чи усиновлені. Вони підтримують процес адаптації, допомагають долати складнощі, зцілювати травми. Такі моделі треба масштабувати. І чим швидше — тим краще для всіх.
Я дуже хочу, щоб такі центри з’явилися не лише в містах, де вже працює СОС, а в кожному районі, при кожній службі у справах дітей. Щоб вони стали справжньою підтримкою для родин — у форматі приватно-державного партнерства чи іншої моделі.
Адже там працюють вмотивовані люди, які отримують гідну оплату за благодійні кошти й точно знають, навіщо вони це роблять. Вони діють не формально, а з серцем і розумінням.
Про державні служби, на жаль, таке можна сказати далеко не завжди: матеріальне забезпечення — низьке, навантаження — величезне, а компетенція — часто недостатня. Це демотивує, ускладнює роботу, затягує прийняття рішень і, що найстрашніше — призводить до порушення прав дітей.
Тому я дуже хочу, щоб держава подивилася уважно на досвід благодійного сектору, перейняла його або запросила до глибшої співпраці приватних партнерів. Бо лише разом ми зможемо створити таку систему, у якій кожна дитина буде зростати в безпеці, турботі та любові.
Після візитів до дитячих закладів, які проблеми тебе вражають найбільше?
Насправді мене вражають не проблеми в закладах, вони абсолютно типові, однакові для всіх, де б заклад не розташовувався — на сході, на заході, в центральній Україні... Там всюди все одне і те ж, ніби вони виживають за певними методичками. Порушення прав однакові, ігнорування потреб дітей однакові, бажання заробити на дітях тощо.
Мене більше дивує, що часто люди, коли чують про проблеми, не готові щось робити для її вирішення. Бо коли суспільство буде проти цього, коли суспільство повстане і скаже, що так з дітьми не можна, "це наші діти" — тоді є шанс на те, що все це припиниться.
На жаль, більшість людей не готові активно включатися в цю тему. Не готові відкрито заявляти: у дітей є права, і так з ними чинити не можна. Не готові брати на себе відповідальність, обіймати керівні посади, змінювати систему зсередини.
Наприклад, якщо нам усе ж вдається домогтися звільнення директора інтернату, який явно не відповідає своїй посаді, — ми не можемо знайти йому заміну. Бо в цьому регіоні просто немає людей, готових взятися за це. Чому? Люди бояться дітей з інтернатів. Вони лякаються обсягу проблем, які доведеться розв'язувати, — бо не знають як. Вони бояться доторкнутись до болю. І це — знову ж таки — через брак знань і підтримки.
Але я переконана: якщо людям дати достатньо інформації, підготовки та розуміння, то з’явиться значно більше тих, кому справді болітиме серце за дитину і хто буде готовий діяти.
І ще одне. Про бюджети. Ми роками плануємо їх не дитиноцентрично. Ми думаємо про інституції, а не про дітей. Наприклад, утримання одного інтернату може коштувати 30 мільйонів гривень на рік. Уявіть: це по мільйону на кожну дитину.
Але сама дитина з цих коштів отримує копійки. Усе інше — на оплату комунальних послуг, утримання величезної будівлі та зарплати великої кількості персоналу. Буває, що в інтернаті 30 дітей, а працівників — 300. При цьому дитина не отримує ані уваги, ані турботи, немає фахових спеціалістів, які могли б її реабілітувати, зате все блищить, бо є армія прибиральниць і кухарів.
Так, чисто. Але діти — нещасні. Бо ця система не про дитину. І хоча це створює робочі місця, однак варто чесно сказати: працюють вони за дитячі кошти, а діти втрачають шанс на нормальне життя.
І дуже часто — навіть якщо дитину згодом усиновили — вона вже не може повноцінно інтегруватися в суспільство. Травми залишаються з нею на все життя. Але це — не травми від біологічної родини. Це — травми, завдані системою. Системою, яку ми всі фінансуємо з власних податків.
Які найгостріші проблеми у сфері захисту дітей ти бачиш сьогодні в Україні?
Я бачу, і для мене це важко вкладається в голові, що є велика кількість людей, які не хочуть, щоб реформа деінституціоналізації відбулася. Реформа деінституціоналізації — це реформа, завдяки якій діти мають жити в сім’ях, тобто створення достатньої кількості патронатних сімей, дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей, популяризація усиновлення, превентивна робота з біологічними сім’ями, щоб діти не вилучалися з родин, їхня підтримка тощо. Мета реформи — щоб з часом потреба в інтернатах зникла.
На жаль, багато людей — чи через корисливі мотиви, чи через незнання і небажання заглиблюватися у тему — дуже лобіюють збереження дитячих будинків і інтернатів, роблячи все можливе й неможливе, щоб зберегти існуючу систему, заважаючи тим, хто бореться за права дітей. Це мене найбільше вражає, засмучує і іноді демотивує, але потім я збираюся і рухаюся вперед.
Реформа деінституціоналізації розпочалася у 2013 році, коли Україна підписала угоди з Європейським Союзом, за якими мала припинити існування інтернатів цілодобового перебування, де діти без батьків могли б отримувати кращі умови. Проте цього досі не сталося через низьку політичну волю дбати про інтереси дітей.
Якою, на твою думку, має бути ідеальна система захисту дітей у нашій країні?
Я вже використовувала таке класне слово, як дитиноцентрична. Це означає, що будуючи будь-яку нормативно-правову базу, будь-яку систему, яка працює для дитини, ми маємо думати про дитину, про її інтереси, наскільки їй комфортно в цьому. Не про дорослих, які молодці, що щось зробили, а саме про те, наскільки це комфортно дитині — поставити себе на місце дитини.
Це точно система, в якій держава звертає увагу на сім’ю зі складнощами не тоді, коли вже неможливо відвернути біду. У нас зазвичай служба у справах дітей помічає сім’ю вже тоді, коли неможливо не вилучати. Ніхто не проводить попередній аудит на етапі зародження вразливості — коли створюється молода сім’я, коли в неї з’являються діти. У нас не сприймається служба як та, що допоможе мені виховати дитину, а має бути саме так.
Служба має знати про всі молоді сім’ї на їхній території, в їхньому регіоні, чого вони потребують, розуміти, в яких аспектах організувати підтримку. Тому у нас, коли служба приходить до когось додому, це вже зазвичай запізно. А я хочу жити в країні, де служба є другом і приходить не запізно, а бажано, завчасно, допомагає, простягає руку, надає послугу.
Бо якщо ми не працюємо з дорослими, вони можуть скотитися в залежності — алкогольні, наркотичні, ігрові, втратити себе і зіштовхнутися з неможливістю соціальної реабілітації. Вони вже не можуть знайти роботу, не мають освіти.
Так-от, коли служба надаватиме превентивну послугу і казатиме: "Давай я допоможу тобі дізнатися, ким ти можеш працювати, які тести пройти, як навчатися", — тоді сім’я укріпиться. І така сім’я за 10 років не буде в епіцентрі проблеми, де дітей вилучають. Діти ростимуть у сім’ях.
Звісно, так стається, що дітей все-таки вилучають — ми не живемо в ілюзіях. Є і будуть люди, які кидають своїх дітей, як би ми їх не підтримували. То чому ми не можемо запропонувати інше? Чому не можемо популяризувати патронатне виховання і прийомні сім’ї?
Я за те, щоб у кожній громаді була достатня кількість патронатних сімей і соціальних працівників, які працюють як превентивно з біологічними сім’ями, так і з патронатними, прийомними.
Як суспільство може краще підтримувати дітей з травматичним досвідом, або тих, хто виховується в інтернатах?
Перше, що має зробити суспільство, — це дізнатися більше про цей травматичний досвід. Які наслідки він має? Не просто: "боже, як сумно, що дитина це пережила". Як це на неї впливає? На її здоров’я, на її розвиток, на її психоемоційний стан? Як це може проявлятися? Що дитина, яка вже стала підлітком вкрай агресивним, таким колючим і неприємним, — це насправді дуже травмована маленька дитина, яка не отримала допомогу завчасно.
А в нас здебільшого таких підлітків вже просто обходять стороною і покладають на них відповідальність за їхню поведінку. Не на себе, на дорослого, який вчасно не звернув уваги на цю дитину.
Тому перше, що має зробити суспільство, щоб допомогти цим дітям, — це знати про них, про проблеми, які вони проживають. І вже друге — це знати, як їм допомогти. А допомогти — це бути опорою і другом. Це наставництво. Коли ми приходимо в інтернатний заклад раз на тиждень і допомагаємо дитині на постійній основі, не на свято, не на День захисту дітей, не на Святого Миколая.
Ми приходимо без подарунків, ми приходимо з собою, даруємо тепло. Бо всі приходять з подарунками, і знаєте, до чого це призводить? Що дитина виростає і впевнена в тому, що дорослий — це як банкомат, його треба трусити. І потім, коли стикається в дорослому житті з людиною, наприклад, дуже світлою, відкритою, то ця людина його кидає. Чому? Тому що каже: "Я не можу, він постійно вимагає від мене гроші. Я хочу дарувати йому тепло і любов, я до цього готова, а він від мене хоче тільки гроші."
А чому так? Тому що ти зустрів його в 17 років, а перші 17 років життя дорослі приходили, тільки давали йому щось матеріальне — цукерку, іграшку, телефон, гроші, одяг. І вони звикли, що чим більше попросиш, тим більше дадуть. Треба трясти, трясти, трясти. Любові ж ніхто не давав. Ніхто не приходить в заклад просто посидіти з дитиною, бо все одно ж треба принести якусь цукерку.
І це бажання дорослого теж є зрозумілим. Хочеться допомогти, дати дитині все, але насправді це відмежування. Або прийдуть за рік, а ти ці 365 днів будеш засинати сам, без обіймів, без любові, без доброго слова поруч.
Для тих, хто хоче допомогти дітям, — це тільки дарувати свій власний час з розумінням, прийняттям і терпінням. Бо діти, яких дуже сильно ображали дорослі, а потім були до них байдужі, не одразу готові приймати цю любов. Вони просто не вміють. І наставництво, на мою думку, — найкращий спосіб допомоги.
Я максимально проти допомоги матеріальної, я максимально проти будь-яких зборів цукерок чи одягу для дитячих будинків. Вони так фінансуються, що дитина там має жити в повному шоколаді. І якщо дитина там не живе в шоколаді, чому ви думаєте, що після ваших подарунків щось зміниться?
Тобто система працює так, що цей шоколад до дитини не доходить, умовно кажучи. Тому даруйте свій час і своє тепло. Це те, чого дорослі, ті, які крадуть дітей, не зможуть вкрасти.
Що для тебе означає почути дитину?
Це дуже глибоке питання. Насправді почути дитину — це її зрозуміти. Коли вам дитина щось каже, і ви точно розумієте, ніби ви проживаєте це, тоді ви її почули. Бо можна слухати й не чути.
Інколи слова говорять набагато менше, ніж поведінка. Діти не завжди можуть словами виразити те, чого потребують, чи що їм болить. Але за них говоритимуть їхні вчинки. Їхнє тіло буде говорити за них.
І той же приклад, де дитина, як їжачок, нікого не любить і робить тільки погані речі, зазвичай дорослими сприймається як бешкетник, погано вихований, або, можна чесно сказати, генетика. Але це, зазвичай, просто дитина, яка стикалася тільки з болем і осудом. І, звісно, її природна реакція — відштовхувати від себе всіх інших людей. Теж колоти їх, щоб вони не підходили ближче і більше не ранили.
І от чути дітей — це розуміти, чому вони так вчиняють. Розуміти і все одно мати бажання зробити дитину щасливою. Не тоді, коли вона каже: "Дякую, я тебе люблю, ти хороший", а тоді, коли вона на вас кричить, кидається, виганяє, каже, що я не хочу ніякої любові, мені не потрібен друг.
Всім потрібен друг. Вам же потрібен друг. І дитині потрібен друг. Якщо вона каже, що не потрібен, то уявіть, як сильно їй болить, що вона не вірить, що їй потрібен друг. Ось це для мене почути.
Які головні цінності ти прагнеш передати своїм дітям?
Рівність, толерантність і безумовне прийняття. Я хочу, щоб мої діти знали, що абсолютно всі люди заслуговують на любов і повагу. І всі діти тим паче. І немає різниці, ця дитина народжена біологічно чи народжена серцем, ця дитина здорова чи має інвалідність, ця дитина розумна і успішна, чи їй складно все дається і вона ніяк не може себе проявити.
Це насамперед душі, які хочуть тепла. Я хочу, щоб мої діти вміли проявляти це тепло, дарувати це тепло іншим. А для цього вони мають знати, що всі ми абсолютно рівні, незалежно від того, як ми виглядаємо, як ми проявляємося і що про нас говорять інші.
Над чим ти працюєш зараз? Які проєкти чи цілі ставиш перед собою на найближче майбутнє?
Зараз активно працюю над наставництвом, дуже хочу його розвивати, бо є дуже багато проблем у системах інтернатного закладу, які я бачу, які висвітлюю, які відгукуються людям, їм дуже болить, коли вони це бачать, але, на жаль, ми розуміємо, що наразі нічого змінити не можемо.
Це не означає, що я нічого не роблю. Я дуже багато роблю в силах своїх знань, компетенцій, можливостей, медійності для того, щоб ця реформа деінституціоналізації просувалася далі.
Я працювала в робочій групі щодо розробки законопроєкту про наставництво, тому усіляко де можу, там і долучаюся. На всіх своїх заходах, на презентації книжки, на всіх зустрічах я завжди розповідаю, як важко дітям в інтернаті, що наставництво — це те, що найкраще їм допоможе. І дуже радію тому, коли бачу, що люди збирають документи, йдуть, готові рухатися з нами. Це те, чому я зараз приділяю найбільшу увагу, якщо говорити про захист прав дітей.
Що б ти бажала всім українським дітям?
Я б бажала, щоб вас чули, любили і щоб ви зростали в такому середовищі, якого дійсно заслуговуєте. А це — середовище безумовного прийняття, підтримки, любові, турботи і, звісно ж, поваги, незалежно від віку. Людину треба поважати. Їй один день чи 90 років — неважливо, людина заслуговує на повагу.
