Дмитро Гирявець: "У третьому сезоні серіалу "Голова" я співатиму"

Фото: instagram.com/dima_giryavets

Якщо перший сезон молодіжного комедійного серіалу "Голова", що вийшов на "Новому каналі", зробив зіркою Євгенія Лісничого, то другий — вивів на перший план героя актора Дмитра Гирявця. В ексклюзивному інтерв'ю "ТиКиїв" Дмитро розповів про свій шлях до популярності й дещо дуже особисте...

Дімо, підйом твоєї акторської кар'єри розпочався 2023 року, коли на "Новому каналі" вийшов 1 сезон серіалу "Голова". Чи це сталося раніше?

До війни в мене й без серіалу було цікаве творче життя. 2018-го я багато грав у театрі та гастролював — наприклад, їздив до Польщі з виставою, де мав головну роль. Вже тоді думав, що я серйозний актор, і зіркову хворобу не зловив лише тому, що добре розумів: акторство — моя робота.

А потім почалося: спершу ковід, потім повномасштабне вторгнення… Це мені зламало підйом кар'єри. Тобто зараз я маю крихти від того, що могло би бути.

Чи можна сьогодні побачити тебе в якомусь театрі?

На жаль, ні. Коли друзі запитують, чому я не граю на сцені, кажу, що я не настільки багатий, щоб дозволити собі служити в театрі. Грошовий фактор важливий. Але театр мені подобається, і навіть скажу, де хотів би працювати: або в театрі "Золоті Ворота", або в Театрі на Подолі. До речі, колись пробувався в обидва. У Театрі на Подолі мене прослуховував Віталій Малахов, але фідбеку не сталося, бо то були закриті покази, і мене прослуховували, скажімо так, "для галочки".

На пробах до "Золотих Воріт" я читав свій монолог і свої вірші. Тоді хтось із членів комісії навіть заплакав, але щось не склалося — десь не дотиснув. І я знаю, де саме. На тих пробах від мене чекали певного формату, а я категорично не бажав показувати цей формат — хотів поспілкуватися, показати особистість. Тобто проявив характер і пролетів. Звісно, як актор маю бути пластиліном, коли режисер ставить виставу. Але чи маю я право на вступі показати свою особистість і власні думки? Так.

А чому саме вищеназвані театри тебе так приваблюють?

Пробувався до "Золотих Воріт" двічі, й мене там запитали, чому я такий наполегливий. Відповів, що для мене важливо не де, а з ким грати, в якій команді. Тож якраз люди в цих двох театрах мені дуже близькі  — волів би мати їх за партнерів. Наприклад, актора Костю Темляка (Театр на Подолі) я знаю особисто, але не був його партнером на сцені. Дуже хотів би цього. А в "Золотих Воротах" також грає багато моїх знайомих акторів і друзів із майстерні Станіслава Анатолійовича Мойсеєва. Ми б одне одного розуміли не просто словесно, а й за мікропоглядами.

До речі: чому ти вчився у Мойсеєва, але не граєш ані в Молодому театрі, ані в театрі ім. Франка, де він був художнім керівником?

Коли ми вступили до театрального, Станіслав Анатолійович уже був художнім керівником театру ім. Франка, тобто про Молодий вже не йшлося. А коли я був на другому курсі, він із театру ім. Франка пішов, і, думаю, після того двері до нього для студентів Мойсеєва зачинилися назавжди. Наш театральний світ такий — цікавий, але й страшний водночас. (Усміхається.)

З міста до села, із села до міста

Як ти отримав роль у "Голові"?

Кастинг тривав десь місяць. Ми ходили туди, як на роботу, майже щодня. Мене, Женьку Лісничого і Поліну Фролову пробували в одному ансамблі, а паралельно пробували ще другий та третій ансамблі. Але від початку на пробах я розумів, що саме наша трійця буде в майбутньому разом, бо у нас весь час була синергія.

А чому в другому сезоні "Голови" твого героя зробили антагоністом Антона (герой Євгена Лісничого  — Прим. Ред.)?

Насправді не я в серіалі антагоніст, а Антон. Мій персонаж Богдан ніколи не бажав бути головою села, але через хаос у країні, який спричинила війна, він вирішив все-таки звалити ношу керування селом на свої плечі. А Антон пів року був у Америці, а потім повернувся і почав ображатися. Під час війни рішення іноді потрібно ухвалювати миттєво й обов'язки перехоплювати, якщо хтось випав з обойми, теж швидко. От я, наприклад, на початку війни волонтерив і за пів року обріс волонтерськими зв'язками, які були лише на мені. Я був незамінний у своїй ланці, і якби я пішов, то обвалився б величезний пласт допомоги. Так само, мені здається, і Богдан: він здобув велику відповідальність, і його різка заміна просто спричинила б хаос. Не хочу спойлерити, бо, може, хтось ще другий сезон не бачив, але далі в цій історії все було добре. (Усміхається.)

Наскільки Богдан відрізняється від Дмитра Гирявця?

Богдан у першому сезоні невпевнений у собі, трішечки затиснутий. У другому сезоні він вже ближчий до мене: ще є невпевненість, але з'явилася й рішучість — коли доходить до дії, він діє. У другому сезоні мені було дуже просто, бо мій герой вже "Діма з відтінком Богдана з 1 сезону".

Якщо філософія Антона: "Якби в мене було те й те, то ми б зробили класно", то Богдан каже: "В мене є це і це, й з цього ми щось зліпимо, і з цим вже діятимемо". Така сама життєва позиція і в мене.

Це філософія волонтерів, які виграли на початку війни тим, що не чекали, а робили.

Твій герой переїхав із великого міста до села. Село — твій формат, чи ти все ж людина міста?

О, село — це мій формат! Обожнюю природу і все, що з нею пов'язано. Я родом із Білої Церкви, жив у районі, який в народі називається "Посьолок". Це приватний сектор, таке собі село в місті: корови, качки, гуси.

Тобто ти знаєш, що картопля фрі не росте на деревах?

І картопельку саджати вмію, і бурячок із капусточкою. І бур'янчик з дитинства полов — не пропаду в житті. (Сміється.) Ми з друзями іноді обговорюємо, хто б куди поїхав, якби можна було. Хтось називає Париж, хтось Нью-Йорк, а я завжди кажу, що мені треба туди, де ліс, гори й жодних мегаполісів. Це моє.

Але зараз ти живеш у мегаполісі. Важко було асимілюватися в Києві?

Київ прийняв мене дуже швидко. Знаєте, попри те, що я зростав на природі, мені завжди здавалося, що вулиці Білої Церкви завузькі для мене. Хоча рідне місто я дуже люблю. Можливо, це амбіційно звучить, але мені хотілося чогось ширшого. Тож до мегаполіса звикати не довелося. Хтось із приїжджих втомлюється від великого міста — від його шуму, скаженого трафіку, сумбурного життя. Та я від Києва завжди заряджався.

А що тобі тут подобається найбільше?

Поділ: набережна Дніпра, далі на Контрактову, потім  — Андріївський узвіз, по ньому стрімголов угору на Софійську площу. А вже на ній, у самому серці міста, я обожнюю пити каву. А от Хрещатик мені не подобається: дуже мейнстримна вулиця.

Буремне дитинство

Хто твої батьки?

Я ріс без батька, тільки з мамою. Вона в мене супермегакрута жінка, яка взяла на себе функції обох батьків. Мамі було нелегко приборкати мій характер і відшліфувати його. Бо характером я пішов у неї: якщо вже вважаю щось за потрібне, то так воно й буде. Якби отого маминого шліфування не було, то маячня в моїй юнацькій голові плюс цей характер могли б наробити горя. Тож шліфувала мене мама дуже сумлінно.

Ремінцем?

Звісно. Зараз психологія каже, що на дитину не можна кричати, а давати їй по сраці й поготів. Я матері дякую за суворе виховання, бо не знаю, де б я зараз був, якби не воно. Але якщо в мене з'являться власні діти, я все ж таки буду всіляко уникати того, щоб карати їх — якось спробую обходитись словом. Але побачимо.

Твій дебют на сцені відбувся в дитинстві?

У мене спочатку була вокальна кар'єра. (Усміхається.) У дитинстві любив будувати халабуди у дворі, а потім по-хазяйськи, стоячи на порозі власноруч збудованого житла, співав пісень. Репертуар у мене був великий і складний, починаючи від "Рідна мати моя" та "Чорнобривців". За ті концерти мені сусідські бабусі давали цукерки, бо піснями я доводив їх до сліз. А ще пам'ятаю, коли займався карате, поїхав до спортивного табору на море і пів дороги розважав людей у вагоні: горлав "Прив'язали Галю до сосни косами".

Це ж "українська народна садистська пісня"…

Точно, садистська — там такі страшні слова! Я вже потім це зрозумів, коли виріс. Але ж малий був, слів не розумів, просто співав. Мій сенсей (тренер) в іншому купе слухав, а потім по приїзду додому розповідав мамі, як я "підпалював", і всі були в захваті.

Що ж ти з таким талантом не пішов у шоубізнес?

Навіть не думав про це. Єдиною моєю пристрастю була гітара. Але я вже дорослим дізнався, що мій батько був гітаристом і навіть мав свою групу в Білій Церкві, тож мама дуже боялася, що я піду у "дворові" музиканти, а там — випивка, цигарки, дівчата… Тож вона мене взагалі обмежила в музиці й гітару купувати відмовилась. А райончик в мене був ще той — бандитський, тож виріс я на шансоні — Гаріку Кричевському і "Бутирці", бо неподалік від нас була справжня "зона".

Але що таке гени? Навчаючись у гімназії, я записався в гурток із гри на трубі. Займався рік, досягнув певних результатів і навіть вже виступав. І лише після року занять приніс трубу додому, щоб практикуватися. Інструмент вчитель будь-кому додому не давав, а мені довірив, бо покладав на мене великі надії. Мама на все це подивилась і трубу не викинула. Мабуть, змирилася. Але гітару вона мені купила лише тоді, коли я вступив до театрального. Тож перші пісні я написав уже в університеті.

Чи варто очікувати на твій дебютний альбом?

Випускати поки не планую, просто працюю над ним. Дуже важко самому, без групи, створювати аранжування. Та й процес зведення та мастерингу забирає багато сил і часу. Я, мабуть, вже тисячу годин просидів за комп'ютером, опановуючи бази зведення. Але альбом у мене в плані є, пісень для нього написано багато, та цього року він точно не вийде.

Я спілкувався з Женькою Лісничим — от у кого шикарний голос! Я йому кажу: "Давай, записуй свої пісні". А він: "Дімко, в мене, на відміну від тебе, немає таланту писати". — "Женю, в мене, на відміну від тебе, не такі вокальні дані". І що нам робити, поки не знаємо. (Сміється.)

В якому стилі твої пісні?

У мене дуже різні музичні смаки. Тож у моїх піснях можна почути рокешник, баладні та бардівські теми й стандартний поп під пряму бочку. Тому зараз працюю в багатьох жанрах, мені це цікаво.

Дивно, до речі, що ви з Лісничим у "Голові" не співаєте й не граєте.

Продюсери зрозуміли, що ми музично обдаровані, вже відзнявши другий сезон. Кажуть, якщо буде третій, наші пісні в ньому точно прозвучать. Я думаю, що можу написати крутий саундтрек для "Голови-3".

Не службовий роман

Зараз до тебе прийшло визнання. Як себе з ним почуваєш?

Ну, визнання — це занадто гучно. А впізнаваність є, люди вітаються. Є шанувальники, які десь знаходять мій номер, телефонують і кажуть, що вони фанати. Я знаходжу час, щоб з ними поспілкуватися, бо розумію, яке це для них щастя. Я колись собі пообіцяв: якщо в мене буде медійність, то, хоч би як важко було, знайду сили усміхнутися і сказати пару теплих слів шанувальнику. Зараз нелегкі часи і для мене, і взагалі для країни, але обіцянку виконую.

Цього року в День Незалежності України ти одружився. Кажуть, у вас із дружиною був службовий роман…

Ні, службового роману не було. Ми працювали разом два роки, але тоді я зустрічався з іншою дівчиною і навіть не міг подумати, що Іра — моя майбутня дружина. Коли почалася війна, Іра поїхала за кордон працювати за контрактом. За той час, що її не було, я встиг розійтися з дівчиною, з якою зустрічався п'ять років. Жив собі холостяком, волонтерив, грав у серіалі. А потім Іра приїхала на кілька тижнів до України. Ми вперше просто зустрілися поговорити, розповісти, що в нас за два роки змінилося. І якась іскра між нами проскочила, а потім вже почалися буря та безумство. (Усміхається.)

Але ж Іра не акторка?

Ні, вона вчиться на організатора театральних видовищ і концертів.

Тобто вона — майбутня продюсерка шоубізнесу?

Так, у мене все "за розрахунком". (Сміється.)

Коли ви почали зустрічатись, ти присвячував коханій пісні?

Звісно — і вірші, і пісні. Вона мене весь час надихає, і всі мої останні пісні — про неї. Там не співається: "Ірина, it's for you", але це все для неї. І все це про любов, бо витікає із самої любові. Мій альбом, який одного дня обов'язково побачить світ, присвячений дружині. Бо вона — мій Всесвіт!

Текст: Оксана Гончарук

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter