Дмитро Суржиков: "Я ні з ким не конкурую"

Фото: пресслужба ICTV

Дмитро Суржиков — обличчя, яке ти не міг не бачити на екрані. В його доробку — безліч робіт в кіно та серіалах. Одна з останніх ролей Дмитра — опер Олег Долін у серіалі "Коп з минулого", нові сезони якого 14 жовтня виходять на каналі ICTV-2. Але, звісно, поговорили ми з Дмитром не лише про це…

Дмитре, скоро на каналі ICTV-2 виходять два нові сезони серіалу "Коп з минулого". Як згадується робота над ними? Чи є різниця між роботою до війни й зараз?

Ну звісно, є: працювати треба більше, грошей менше, терміни дуже стислі, і щодо виробництва кіно і серіалів зараз діють великі обмеження — не враховуючи комендантську годину: на вулицях не можна стріляти, щось палити, робити якісь трюки — це великі організаційні ускладнення. А в нас же історія не про кохання людей в офісі, а про поліціянтів, які цілодобово мають справу із порушенням закону, зокрема на вулиці…

Намагаємось викручуватись. Я вірю, що на якість нашої історії це ніяк не вплине. 

Цікаво, на вашу роль, того самого "копа з минулого" Олега Доліна, були інші претенденти? Чи її одразу прицільно запропонували вам?

Я був на кастингу на перший сезон і пробувався з іншими акторами, але не знаю, чи розглядали на мою роль ще когось — про це краще запитати в продюсерів.

Ваші напарники в "Копі з минулого" — і Павло Тєкучев, і Артур Логай — суттєво молодші за вас. Відчуваєте себе метром на майданчику?

Ні, абсолютно! В нашій професії все впирається в дуже прості речі: ти або робиш, або ні, або справляєшся з тим ритмом, в якому працюємо, чи ні — ми ж знімаємо декілька сцен на день, і треба вирішувати все тут і зараз. І весь твій "метр", "дециметр", "сантиметр" нікому не потрібний. На майданчику немає метрів, є партнери — це закон. А якщо хтось натягує корону "метра", то це дуже швидко лікується. Хлопці поважають мене, а я поважаю їх, адже також колись був молодим актором.

"Хрещений" Боклан

Ваш герой прокидається після того, як заснув у 90-х, і внутрішньо перебуває у 90-х. А вам наскільки близькі дев'яності?

Я народився 1979 року і в 90-ті був підлітком, закінчував школу. І прекрасно пам'ятаю весь той рекет, вбивства, талони, карбованці, появу гривні в 1996-му, хаос економічний, соціальний… Це була епоха мого становлення: в 1990-х я вступав до театрального. Але ж ми знімаємо не про час — ми знімаємо про людей.

Ви — актор відомий, з великим списком ролей. З одного боку, могли б перебирати роботою, з іншого — чи можете собі дозволити бути перебірливим, від чогось відмовлятися саме зараз?

Я вам більше скажу: насправді до війни актори були менш перебірливі. Це міф, що в нашій країні хтось щось обирає: в нас актори абсолютно безправні, бо не отримують роялті. Ми підписуємо договір про те, що відмовляємось від авторських прав, і працюємо за гонорар. Тож твій список ролей нікого не цікавить. Якби я в іншій країні зробив хоча б 10% з того, що зробив тут, міг би вже обирати, перебирати чи взагалі нічого не робити.

А наші актори працюють за гонорар, тому завжди були неперебірливі. А от зараз вони стали перебірливі: всі думають про те, як не знятися в чомусь, через що потрапиш до неприємної історії.

Правда, що вас до акторської професії підштовхнув Станіслав Боклан?

Так. Закінчуючи школу, я займався в театральному гуртку, ходив на вистави до нашого Маріупольського театру, куди прийшов працювати Станіслав Володимирович. Та все місто ходило дивитися на його гру! А я спостерігав за його роботою і думав: якщо оберу цю професію, хочу працювати так, як цей чолов'яга. А через 25 років ми зі Станіславом Володимировичем разом грали на сцені одного театру.

Ба більше: доля так склалася, що напередодні цієї клятої війни ми удвох поїхали до Маріуполя і на рідній сцені зіграли виставу разом. Для мене це було важливо і дуже приємно.

Раніше, коли в нас із росією був майже спільний теле- та кінопростір, вас часто запрошували до російських проєктів. А переїхати до московії не кликали?

Звісно, кликали. Але мені ніколи цього не хотілося.  

У росії працювало не лише наше кіно — там вся наша країна працювала. Зараз, коли через війну вся інформація випливла, з'ясувалося, що часто бенефіціари великих компаній були саме в росії — і мобільні оператори, і мінеральні води, і металовиробництво… Та мені ніколи не було цікаво переїжджати до москви. Інколи я там працював, але жити там мені не хотілося. Завжди прагнув працювати вдома.

Я міг поїхати до росії одразу після випуску з театрального інституту, бо вчився на російському курсі, і троє з моїх однокурсників туди поїхали — отримали контракт в Красноярську. А замість мене, бо я відмовився, поїхала інша людина. І зараз цей актор працює в театрі в Пітері. Ну… це його вибір. А мене після того, як я не поїхав до Красноярська, намагалися ще відправити до Пітера на курси сценічної мови — теж не поїхав. Була можливість після того, як ти закінчуєш повне денне навчання, поїхати туди на так звані курси підвищення кваліфікації й після цього працювати на курсі асистентом викладача. Але це ніколи мене не цікавило.

Коли почалася війна, бодай хтось із російських акторів, які з вами разом знімалися, запитав, написав: "Що там, як ви?"

Ні, ніхто. А якщо написали, то не росіяни, а білоруси, грузини, які асимілювалися в москві. Росіяни — ні. Ми ж на початку війни, пам'ятаєте, всі до них зверталися: "Виходьте, це треба зупинити, це велика трагедія!.." Ну і що? Вони — просто стадо, яке говорить і думає те, що йому скажуть. Зараз їм скажуть, що нас треба любити — вони робитимуть це з тією ж енергією і завзятістю. "А що від мене залежить? — думають вони. — Я вийду, мене заберуть — і все". Ось така дуже зручна політика.

Тільки правда!

Ви пам'ятаєте свої перші зйомки? Яким було ваше перше враження від себе на екрані? Це, до речі, була роль Тараса Шевченка?

Ні, Тараса Шевченка я зіграв 2003 року.

А вперше побачив себе на екрані в проєкті "Любов — це..." — це був альманах із короткометражних новел, які знімали наші молоді режисери. Я брав участь у двох новелах, і альманах демонстрували в Будинку кіно. Коли я себе побачив… Я просто вийшов із залу — не зміг на себе дивитися. Виявилося, що в мене була прірва між самосприйняттям і реальністю. А зараз дивлюся на себе дуже спокійно. Просто зауважую робочі моменти: "Там неправильно, там помилка, там затягнув, тут, тут і тут — непогано, отут треба було подумати раніше…" Але як ти подумаєш? Якщо працюєш в такому ритмі, то неможливо все продумати, якась похибка все одно існує. Відсоток браку є, але він помітний тільки мені — я дуже критично до себе ставлюся.

А були ролі чи, можливо, цілий проєкт за участь в якому вам соромно?

(Сміється.) За 90% моїх робіт мені соромно. Натомість я можу виокремити ролі або проєкти, за які мені не соромно. А так, здебільшого, це як в тій історії, коли у відомого актора спитали: "Скільки ролей ви зіграли за життя?" — "Ну, штук 800". — "А скільки з них гарні?" — "Ну, десь три". Це нормально для акторської професії: ти маєш бути постійно собою незадоволений. Бо якщо ти кайфуєш від того, який ти серйозний, класний, впевнений в собі, то треба завершувати.

До речі, зізнаюся: з того, в чому я знявся, я потім дивився далеко не все.

Вам зараз вистачає простору для творчої реалізації?

У нас зараз всього вистачає. Ви подивіться, що відбувається: у нас нарешті бум українського театру, просто ренесанс! І, можливо, після війни так само буде й ренесанс українського кіно.

Зараз, звісно, він неможливий: під час війни знімати якісь глобальні речі не дуже нормально, та й потрібне приватне фінансування, щоб було нормальне конкурентне середовище. Тому зараз ренесанс саме театру, а коли завершиться війна, обов'язково станеться бум в кіно.

Ви граєте моновиставу "Про що мовчать чоловіки, або Дикун forever". Самому грати цілу виставу важче, ніж з партнерами? 

Звісно, тримати по півтори години увагу глядача самому, коли немає на кого спертися, дуже важко. 

Цікаво, що цю виставу грає ще й Олексій Гнатковський?

І не тільки Гнатковський. Декілька років тому в Будинку клоунів в Одесі її грав Борис Барський, потім в Києві — Дмитро Танкович. Це американська франшиза, яку грають декілька акторів: у Німеччині, наприклад, одночасно 19. В Україні цю виставу випускав і її прем'єру грав я, а потім долучалися інші актори. Це принцип франшизи: в різних містах грають різні актори, щоб одна людина по тих містах не їздила — чисто технічний момент. Тобто ніякої конкуренції у мене ані з Гнатковським, ані з кимось іншим немає.

А взагалі, як складаються ваші стосунки з колегами? Бо в пересічного глядача, напевно, є думка, що всі актори одне одному конкуренти, палки в колеса вставляють тощо…

Кожен сам обирає світ, в якому він живе. Я ні з ким не конкурую. Мені пощастило: я завжди працював з прекрасними колегами, які навпаки мені допомагали, і жодної конкуренції не було, бо роботи вистачало.

Тільки правда!

Як поживають ваші доньки? Старша, Поліна, вже пішла по ваших стопах — навчається в театральному виші. А Олександра, Емілія?

Емілія ще навчається в дев'ятому класі, й акторська кар'єра її поки не цікавить. Подивимось, як буде далі. А Олександра зараз вчиться в Празі, теж на акторському факультеті. Вони там роблять якісь перформанси.

І як ставитесь до того, що акторська доля не оминула ваших дітей?

Нормально: це їхні життя, вони обирають так само як свого часу обирав я. І я дуже радий, що мене колись підтримали: тут головне — підтримка. Якщо доньки хочуть цим займатися — хай займаються. Я можу тільки їх підтримати як батько.

Але ж ви не просто батько, а відомий і професійний актор. Суворо їх критикуєте?

Ні: просто їм кажу правду. Бо в нашій професії, на жаль, мало людей, від кого ти почуєш правду — це мають бути близькі друзі. У нас всі бояться одне одного образити. Тому і виходить всіляке лайно: бо всі одне одному кажуть: "Ну, нормально!", "треба ж наших підтримувати, це ж перша робота"... А доньки знають, що від мене почують правду. Це моя думка, адже я, як і будь-яка людина, можу помилятися. В мене свій смак, свої творчі закони, в які я вірю. Однак слухати треба всіх, а робити так, як підказує тобі серце.

У гармонії із собою

Зараз часи непевні, особливо для акторів. Деякі ваші колеги готують "запасний аеродром" — якийсь бізнес чи суміжну справу. У вас не було таких думок?

Були, але поки що я нічим, крім театру і кіно, паралельно не займаюся.

Ваш день народження — 31 грудня. Це добре, бо ніхто про нього не забуде, чи, навпаки, погано, бо всім не до тебе через Новий рік?

У дитинстві це прекрасно, в дорослому житті — погано, бо всім вже не до тебе. В дитинстві ти думаєш, що всі приходять до тебе на день народження, а насправді всі приходять до твоїх батьків святкувати Новий рік. А в дорослому житті ти вже сам — Санта-Клаус, маєш комусь готувати подарунки й думати про когось, а не про себе. У мене немає культу дня народження. Настільки Новий рік з дитинства був для мене чимось казковим і дивовижним, що свій день народження я не сприймаю як свято. Просто зручно рахувати вік.

І гостей з цього приводу ніколи не кликав, бо саме день народження не святкую: для мене це не має жодного сенсу.

Зізнайтеся: криза середнього віку у вас була?

Я чув про неї… Можливо, вона в мене й була, навіть не знаю. Треба було б спитати про це в людини, яка тоді зі мною жила.

Але так сталося, що в 35 років я пережив розлучення, потім були інші проблеми… Ймовірно, криза в мене й була, але я цього не помітив.

У вас цього року напівювілей, 45 років. Як ви сприймаєте цю цифру? Бо для жінок це трошки складна історія.

Не можу казати за всіх чоловіків, але я свій вік сприймаю абсолютно нормально. Час — це те, на що ми не можемо вплинути. Тому треба знайти якісь важелі всередині себе, щоб гармонійно з ним співіснувати. Якщо у людини в сприйнятті свого віку виникають якісь проблеми, це свідчить про те, що в неї дисонанс між тим, що відбувається в реальності, і тією картинкою, яку вона собі намалювала.

Може, ця людина хоче постійно бути молодшою? Але ж всі знають, що зупинити вік неможливо. І якщо питання віку дуже турбує, то, можливо, треба йти до психолога і розмовляти про це. Бо в кожному віці є свої цікавинки, і треба намагатися об'єктивно сприймати себе в цьому світі.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter