Ексдиректор музею "Київська картинна галерея" Юрій Вакуленко: "Ми прагнемо повернути українській культурі художників, яких привласнила росія"

Юрій Вакуленко. Фото: antikvar.ua

Один із найстаріших музеїв Києва — Національна "Київська картинна галерея" (колишній Музей російського мистецтва) — на початку повномасштабного вторгнення чи не першим відкрив свої двері для поціновувачів живопису. І це сталося, зокрема, завдяки тому, що найтемнішої весни 2022-го з музеєм невідривно залишався його керівник Юрій Вакуленко. Але після 20 років служіння мистецтву пан Юрій пішов у відставку, залишившись при цьому почесним президентом "Київської картинної галереї".

Про те, як музей пережив ракетний обстріл і загалом виживає у складних умовах війни, Юрій Вакуленко розповів в інтерв'ю "ТиКиїв".

Пане Юрію, нещодавно в "Київській картинній галереї" (далі ККГ) відбулася ваша персональна виставка "Сициліада", на якій вас вже не представляли директором. Чому ви залишили посаду після 20 років роботи очільником музею?

Коли людина зробила все можливе для справи, настає час іти далі. Гірше, коли тобі на це починають натякати. За 20 років роботи я намагався максимально зберегти та примножити колекцію творів, зробити музей цікавішим для відвідувачів, заохочувати людей не просто повертатися до музею, але й любити його.

Взагалі-то я мав намір піти з посади ще до початку повномасштабного вторгнення, не планував брати участь у наступному конкурсі. Але з початком великої війни треба було діяти виключно в інтересах музею — особисте відійшло на другий план. Вважаю, що я гідно прослужив музею ще два воєнні роки й остаточно вирішив залишити його тоді, коли музейна команда максимально адаптувалася до викликів та загроз.

Що зі зробленого в музеї за вашої каденції хочете особливо виділити?

І створення філії музею — Мистецького центру "Шоколадний будинок", і повернення музею історичної назви, і 100-річчя музею, яке ми відсвяткували восени 2022 року. Ну і, звісно, захист та убезпечення колекції під час війни. А ще я пишаюсь створеною за ці роки фаховою музейною командою.

Зараз я ж пристав на пропозицію нинішнього керівництва та Піклувальної ради музею стати почесним президентом музею та співголовою Піклувальної ради на громадських засадах. Завжди готовий допомагати музею й надалі — порадами, контактами, підтримкою окремих проєктів.

20 років — чималий термін на посаді керівника музею...

Щоби стати музейником, потрібно щиро любити свою справу, бути терплячим і готовим до того, що іноді результати своєї роботи можна буде побачити лише через декілька років. До речі, за столітню історію музею я був лише дев'ятим його директором і не помітив, як пролетіли ці двадцять років — бо реально ці стіни надихають. Я прожив у музеї два прекрасні десятиліття — можливо, тому, що для мене музей ніколи не був "роботою". Це радше був обмін енергіями. Музей — особлива субстанція. Якщо ти йому вірний, він обов'язково тобі віддячить.

66 днів у музеї

На вашу долю директора музею припав початок повномасштабного вторгнення. І ви як справжній капітан не залишили свій корабель у найстрашніший час — з першого дня оселилися в музеї й залишалися там 66 днів, рятуючи колекцію…

Це дуже емоційні спогади. У перші ж хвилини повномасштабного вторгнення я поїхав до музею. Дуже швидко стало зрозуміло, що ми мусимо самі ухвалювати рішення і знайти можливості убезпечити будівлю та консервувати фонди. Не гаючи ані хвилини, спільно з колегами — а це були переважно жінки — ми почали пакувати твори мистецтва та переносити їх у максимально безпечне місце.

На момент початку повномасштабної війни експозиція, розташована в залах музею, налічувала близько 1000 робіт, більшість з яких — великі, майже непіднімні твори живопису у важких рамах. Як ми впоралися з демонтажем, пакуванням і переміщенням експонатів за два тижні, зараз важко уявити.

Але ми це зробили. Пригадую, як ми стояли з головною зберігачкою музейного фонду на спорожнілому другому поверсі, і вона сказала: "Я вперше за всю свою 44-річну кар'єру бачу ці стіни оголеними". Це дійсно було моторошне видовище. Ще вчора тут вирувало життя, а тепер — протяги й гучне відлуння.

Паралельно в ці перші тижні ми організовували музейний побут, забивали вікна панелями, документували роботу. Всі співробітники, що залишилися в місті, ходили на роботу пішки — іноді люди йшли в музей по три години, бо громадський транспорт тоді не працював.

І реально наражали себе на небезпеку…

Це все про те, що стіни надихають. В останні дні лютого 2022 року музей нагадував мурашник, у якому не було натяку на паніку — натомість кожен намагався бути максимально корисним.

Завдяки одному із членів Піклувальної ради музею нам щодня привозили пакети з їжею, а ми вже ділилися харчами з охоронцями сусідніх музеїв, які не могли залишити свій пост. Дитяча лікарня поруч із музеєм взяла на себе наші потреби в медичному забезпеченні, а ми, своєю чергою, допомагали лікарям розвантажувати медикаменти. Згодом почали привозити міжнародну гуманітарну допомогу, яку музей розподіляв залежно від нагальних потреб. Ми постійно діяли, вели якісь перемовини, і ця синергія давала сили та надію. Цікаво, що всі магазини навколо, крім Le Silpo на Бесарабці, тоді позачинялись. А "Сільпо" у зв'язку з війною організував розпродаж щучої ікри та елітних сирів буквально за безцінь. Такої кількості щучої ікри й вишуканого сиру, як в лютому 2022 року, я не їв ніколи! А от хліб весь час доводилось шукати...

Ще одним випробуванням для музею була ракетна атака, внаслідок якої "Київська картинна галерея" зазнала значних ушкоджень... 

10 жовтня 2022 року стало одним із найбільших потрясінь для музейної будівлі за всю її історію. Російська ракета влучила у простір парку Шевченка, навпроти якого розташований музей, а через вибухову хвилю були вибиті всі фасадні вікна та більшість внутрішніх, постраждали вхідні історичні двері, скляний дах і вітражі на стелі.

Це стало колосальним шоком! Звісно, ми готувалися до найгірших сценаріїв, як могли — вікна зсередини були закриті OSB-плитами, завдяки чому вдалося уникнути пошкоджень виставлених експонатів та інтер'єрів. Але сам факт цих руйнувань був вкрай болючим.

Неймовірна підтримка Піклувальної ради, волонтерів і благодійних організацій дозволила нам вже через 12 днів знову відчинити двері для відвідувачів. А минулого року завдяки фінансуванню Міської державної адміністрації ми повністю відновили всі вікна, двері та дах музею.

Я чула, що у травні 2022-го у вас в музеї була найбільша активна виставкова площа серед усіх київських музеїв...

Коли ми знімали постійну експозицію і відправляли її до сховища, нам допомагали партнери, друзі та друзі друзів. Усі хотіли долучитися, бути корисними й, звісно, цікавилися, коли відновиться бодай камерне культурне життя.

18 травня 2022 року, в Міжнародний день музеїв, ми одними з перших у Києві відкрили виставку — фотовиставку робіт Андрія Котлярчука "Сіль землі". Тоді ж відновили виставку Миколи Журавля, відкриту за день до початку великої війни й потім демонтовану.

На першу після 24 лютого музейну подію зібрався великий натовп зацікавлених, бо ми дарували ковточок мирного життя. Ми розуміли, що в місті залишилося дуже мало людей, але навіть якби це був лише один відвідувач на день, усе одно б працювали. Поступово ми почали збільшувати кількість проєктів сучасних українських художників — усього в музеї тоді запрацювало шість виставкових майданчиків.

З погляду обсягу музейної площі, яка сьогодні доступна відвідувачам, ККГ реально рулить!

Щоб проєкти відбувалися на постійній основі, система музею має бути заточена на проведення виставок. І ми це завжди робили. Загалом за 20 років моєї роботи в музеї було організовано близько 800 виставок — як сучасного мистецтва, так і музейних.

До війни ми відкривали орієнтовно 50 виставок щороку, включно з проєктами в Мистецькому центрі "Шоколадний будинок", який є філіалом музею. На жаль, зараз він тимчасово поза доступом для широкого загалу (бо розташований в Урядовому кварталі — Прим. Ред.).

Ті, кого вкрала росія

Хто ваш наступник у музеї?

Оскільки під час воєнного стану вибори не проводяться, спочатку Департамент культури КМДА призначив виконувача обов'язків генерального директора — представника колективу музею, а пізніше запросив на цю посаду відому музейницю Оксану Підсуху, яка десять років очолювала Музей української діаспори та фактично перезавантажила його.

З огляду на те, що ККГ потребує оновлення стратегії, це гідний вибір. Тим паче, що знайти висококваліфікованого фахівця з музейним досвідом, який готовий взяти на себе відповідальність за такий складний механізм та переосмислення колекції музею, — великий виклик.

Ви маєте на увазі переосмислення колекції творів російських художників, які складають велику частину фондів музею?

Так. Нагадаю, що музей розпочав роботу 1922 року, і основою його колекції стала збірка родини Терещенків — відомих меценатів та колекціонерів часів російської імперії. Більшість художників, чиї картини вони колекціонували, були їхніми сучасниками, а дехто — знайомими чи навіть друзями. У ті часи поняттям "російський художник" охоплювали ледь не всіх митців, які жили та працювали на території російської імперії, незалежно від їхньої національності. Так імперія прагнула стерти їхнє етнічне походження, щоб створити міф про свою культурну велич. До того ж єдиним вищим творчим навчальним закладом була Петербурзька академія мистецтв, тож історія мистецтва починалася з неї та писалася винятково "під імперію".

Потрібно передослідити колекцію музею і повернути до лона української та інших національних культур ті імена та явища, які були вкрадені. За часів мого керівництва ми почали цю роботу. Але потрібно йти далі, і я тішуся, що музей здійснює подальші активні кроки в цьому напрямку.

Які саме?

Наприклад, ККГ започаткувала виставковий проєкт "ВІЧ-НА-ВІЧ" — експозицію, в межах якої куратори запрошують уважно вдивитися у твори добре знайомих авторів із музейної колекції та спробувати знайти в них раніше невідоме або неакцентоване. Першим твором, представленим у проєкті, став "Портрет Марії Скоропадської з синами Михайлом та Павлом" Миколи Ґе.

Ця робота має вагому історичну цінність як один із ранніх портретів українського гетьмана. Водночас це запрошення до розмови про українську культурну ідентичність самого художника, який мав українсько-французьке коріння, жив і працював на українській землі. 

У музеї також триває історико-мистецька виставка "Терещенківська, 9", присвячена історії будинку — від проєкту будівлі до відкриття музею 1922 року.

Особливо відзначу дослідницьку роботу команди, яка відшукала в архівах і представила в історичних інтер'єрах рідкісні світлини, які створюють життєпис знаменитого київського маєтку. Серед них і документи, що висвітлюють діяльність Міністерства закордонних справ УНР та Української держави, яке розміщувалося в цьому будинку. До сьогодні цей важливий для українців факт був відомий лише фахівцям, а завдяки виставці набув ширшого розголосу.

Не можу не привітати вас з обранням дійсним членом (академіком) Національної академії мистецтв України: 2022 року ви стали її віцепрезидентом. Чи допомагає на новій посаді музейний досвід?

Звісно, я залишаюся музейником і в Академії. Ба більше — спільно з командою ми поставили за мету розбудувати культурно-музейний простір у стінах Академії, тож мій досвід очільника музею тут неабияк знадобився. За останні роки ошатний будинок інституції на Бульварно-Кудрявській, 20, перетворився на культурний осередок, де відбуваються яскраві мистецькі виставки, науково-культурні заходи та музичні імпрези.

Пишаюся тим, що 2022 року українська Академія стала членом Європейського альянсу академій і увійшла до європейської академічної родини. Ми прагнемо доносити до колег правду про знищення та викрадення російськими окупантами українських культурних цінностей, інформувати про становище українських митців в умовах війни.

Мрію, щоби в межах Академії ми почали формувати власну музейну колекцію із творів наших колег, а в перспективі — відкрили музей. Тобто без музею мені ніяк! (Усміхається.)

Наостанок порадьте, які виставки зараз треба обов'язково відвідати у столиці?

Мене надзвичайно тішить велика кількість значущих мистецьких проєктів, які відбуваються в наших музеях. Серед них — проєкт Національного художнього музею України "Спецфонд. Нові дослідження" та виставка художників Паризької школи "Бентежні роки" в Національному музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. Раджу завітати на виставку "Мазепа. Стратегія європейської України" в Києво-Печерській лаврі. Ну, і обов'язково варто відвідати "Київську картинну галерею", де відбувається масштабна виставка українського художнього "вулика" — "БЖ-Арт. На правах спільноти".

Найближчим часом музей також планує яскраву виставкову подію — "ВІЧ-НА-ВІЧ з Іваном Айвазовським", яка обіцяє чимало цікавих відкриттів.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter