"Уся система працює на те, що Київ руйнують", — історикиня
Колаж: ТиКиїв
Забудовники швидше знищують історичні будівлі столиці, ніж дослідники встигають їх вивчити й захистити. Про це каже історикиня, пам'яткознавиця, києвознавиця Олена Мокроусова. Ми поспілкувалися з нею про труднощі охорони пам'яток, цінність історичного обличчя міста та проблеми забудови столиці.
Про діяльність
Я історикиня за фахом. Досліджую забудову та пам'ятки Києва 19-20 століть. Займаюся питаннями охорони культурної спадщини. З 1997 року працюю у цій сфері в Київському науково-методичному центру з охорони, реставрації та використання пам'яток. Я головний фахівець відділу обліку пам'яток.
Про роботу на посаді
Виконую багато функцій. Основна — вивчаю пам'ятки за архівними документами й готую різну документацію для того, щоб їх вносили до Державного реєстру нерухомих пам'яток. А також до переліку виявлених об'єктів — умовно кажучи, це кандидати у пам'ятки. На них теж розповсюджується закон "Про охорону культурної спадщини". Але це попередній ступінь, мінімальна ланка охорони для історичної забудови Києва.
Також ми готуємо облікові документи на всі типи пам'яток. У нас взагалі є три категорії. Це виявлені об'єкти, пам'ятки місцевого і національного значення. Щоб будинок, монумент чи місце стали пам'яткою місцевого значення, потрібен наказ Міністерства культури. Для отримання статусу національного значення треба постанова Кабінету Міністрів. Виявлені об'єкти затверджуються наказом Департаменту охорони культурної спадщини.
Ще ми беремо участь у конференціях, проводимо семінари, екскурсії, лекції. Але бюрократична робота теж з нас не знімається — це відповіді на листи, запити громадян.
Про погляд на проблему захисту пам'яток
З одного боку, я кандидатка історичних наук. Пишу статті, книжки, виступаю на заходах. У мене якраз та відносно нова наукова спеціальність, що дозволяє працювати в нашій сфері — "пам'яткознавство, музеєзнавство". Таких фахівців — 30-50 людей на всю Україну.
З іншого боку, значну частину життя я пропрацювала у бюрократичній установі та виконую всі функції, притаманні таким закладам. На деякі питання дивлюся не тільки як дослідниця чи киянка у третьому-четвертому поколінні, але й як людина, що розуміє складнощі бюрократичної процедури для отримання статусу й захисту пам'яток. Маю подвійний погляд на проблему охорони. Він відрізняється від точки зору багатьох активістів, з якими я співпрацюю. Мій досвід дає підстави інколи з обережністю ставитися до багатьох ініціатив.
Про процедуру
Хтось бачить будь-яку старовинну будівлю чи якийсь флігель у дворі та одразу каже: "Ви погано працюєте, у вас досі ці об'єкти не на обліку". Але важливо розуміти складність власне процедури. Треба вивчити об'єкт, зібрати архівні матеріали, підготувати документацію, довести цінність. А далеко не всі київські споруди забезпечені всіма цими пунктами. Наприклад, немає архівних відомостей про будинок. А їх може не бути, тому що вони просто не збереглися, тож ми не здатні точно встановити дату, назву, архітектора. Це все ускладнює процедуру внесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток за сучасними вимогами.
Доводиться враховувати й те, що нині судді підковані. Вони занурюються в нашу облікову документацію, вишукують, що там не відповідає бюрократичним критеріям, де ми щось не так написали.
Наша робота — це не просто дослідження. Наукову статтю інколи написати простіше, ніж облікову документацію, яка б відповідала всім встановленим нормам. І щоб там було чітко доведено, в чому цінність тієї чи іншої будівлі.
Про завод Шульца
Наприклад, на територію колишнього пивзаводу Шульца потрапити було неможливо — не допускав власник. Нам це вдалося лише у супроводі поліції. Ми зафіксували всі архітектурні об'єкти. Тепер збираємо архівні матеріали, щоб надати цінним спорудам статус виявлених об'єктів, а потім подати до Державного реєстру.
Безумовно, завод має архітектурну цінність. Але є інша проблема — мало архівних відомостей щодо нього. Про самого підприємця Шульца багато відомо — можна роман написати, а от про забудову знаємо менше, тож доводиться збирати матеріал по крихтах. Це ускладнює роботу дослідника. А підхід до пам'яткоохоронства дуже предметний.
Про важливість охорони історичних споруд
Для мене не підлягає сумніву те, що будь-який елемент історичної забудови — свідчення історії. Це те матеріальне втілення, в якому ми відчуваємо історичні процеси. І насправді не монументи й не назви вулиць, а саме архітектура найбільше віддзеркалює свій час. Минуле передусім відображене в будинках.
Але попри цінність усіх об'єктів є певна ієрархія. Спочатку, коли тільки формувалася ідея охорони та ухвалювалися перші закони, пам'ятками вважалися найяскравіші споруди. Перші київські пам'ятки — це переважно культова архітектура та окремі палаци. Тобто те, на що насамперед звертає увагу гість, турист, прочанин. Навіть сьогодні для багатьох киян пам'ятки — це передусім собори й палаци.
Згодом дослідники почали проявляти зацікавленість рядовою забудовою міста. Зараз у нас на обліку кілька тисяч будинків. Колись це були звичайні житлові споруди. На них почали звертати увагу не так давно, з 1980 років. Вивчаючи архітектуру міста, фахівці стали цікавитися й бачити цінність у скромніших будівлях. Потім стали заглядати в садиби й дивитися на флігелі. На межі 1990-2000 років завдяки поглибленій роботі в архівах та системному вивченню забудови Києва почалися зрушення, збільшився інтерес до менш показових об'єктів. Це процес зміни, а точніше, розширення наших уявлень про те, що є цінним.
Про цінування культурної спадщини
Триває зміна інтересу й розуміння архітектурних стилів. Наприклад, сьогодні став модним радянський модернізм другої хвилі — це 1960-1980 роки. У суспільства також є запит на твори монументального мистецтва цього періоду. Це живописні панно, мозаїки, вітражі — все, що відображає синтез мистецтв в архітектурі. Раніше на них не звертали уваги. Люди просто звикали, що вони є на всіх будинках радянського часу. А потім фахівці, а зараз вже й суспільство, зрозуміли, що ці твори становлять мистецьку цінність.
Ці процеси відбуваються паралельно з нашою роботою. Ми також намагаємося відповідати на виклики часу й запити суспільства. Але це не означає, що ми можемо одразу й миттєво всі цікаві киянам об'єкти зробити пам'ятками. Особливо неприємно, коли щось починають руйнувати, а у нас споруда не на обліку, і ми не встигаємо за забудовниками.
Я завжди кажу: ми не пожежна команда, а дослідники. Не можемо за кілька днів здійснити всю роботу, на яку має піти рік. До того ж нас не так багато. Наприклад, особисто у мене вже на рік розписано, що я маю робити.
Про актуальні кейси
Минулого місяця понад шість тисяч голосів зібрала петиція за те, щоб узяти автопарк № 7 у Дарницькому районі на облік як об'єкт культурної спадщини. Ця унікальна модерністська споруда — справді цікавий об'єкт. Але його нелегко дослідити. Хоча б тому, що ця складна інженерна конструкція вже в поганому технічному стані. Але чи знайдеться серед підписантів людина, яка підготує на нього історичну довідку? Не факт.
Ми постійно з цим стикаємося. Люди пишуть: "Терміново візьміть на облік будинок, вітраж чи ще щось". А його вже починають руйнувати. Ми говоримо: "Він зараз у такому стані, що його завтра вже не буде. А сьогодні ми його не облік не поставимо". Ці процеси вимагають багато часу, забудовники ж діють швидше.
А от так званий Будинок з комахами на Володимирській, 93 вже має статус виявленого об'єкта. Подали документацію до Міністерства культури, щоб його внесли до Держреєстру. Але розбирання відбувалося швидше, ніж бюрократична процедура. Статус не завжди захищає фізично. На сьогодні роботи поки вдалося зупинити.
Розв'язання глобального питання неправильного містобудівного розвитку Києва неможливе шляхом точкового взяття на облік окремих будинків. Це не рятує історичну забудову — ті споруди, які вже загрожені на сьогодні. З одного боку, начебто статус отримують. З іншого — фізично ці об'єкти залишаються в такому ж занедбаному стані, як і були. Наприклад, Гостинний двір, "Квіти України", Будинок Вертипороха. Виходить, що наша паперова робота не здатна зламати систему, яку зараз маємо.
Про перспективи
Змінити ситуацію можна лише на законодавчому рівні. Треба спочатку, щоб був жорсткий мораторій на забудову центрального історичного ареалу. Ухвалити закон, що не можна зносити старі будівлі для нового будівництва. Навіть якщо в центрі, то будувати тільки на вільних від забудови місцях. Тобто все має вирішуватися системно. А у нас уся система працює на те, що Київ руйнують.
Коли я тільки прийшла працювати в цю сферу, думала, що роблю корисну справу і врятую Київ. Минуло понад 25 років, і я розумію, що мало що можу вдіяти. Продовжую робити свою справу, але місто це не рятує.
За більш ніж 30 років незалежності столиця геть змінила і продовжує змінювати свій історичний образ. 99% того, що збудовано в центрі міста, негативно впливатиме на Київ і в майбутньому.
Продовження інтерв'ю читай тут.
