"Уся історична забудова Києва перебуває під загрозою", — пам'яткознавиця
Колаж: ТиКиїв
У сфері архітектури Київ розвивається погано, адже сучасна забудова роками знищує історичну. Таку думку висловила історикиня, пам'яткознавиця, києвознавиця Олена Мокроусова. Читайте продовження нашої з нею розмови про особливості захисту пам'яток культури, важливість історичних споруд столиці та проблеми сучасного містобудування.
Першу частину інтерв'ю з Оленою Мокроусовою читай тут.
Про порятунок історичних споруд
Як казала моя колишня колега, треба орати свою ланку. Це я і роблю. Інколи вдається врятувати окремі пам'ятки — отримую від цього задоволення. Але складно.
Ми впираємося в те, що, з одного боку, начебто не може кожен будинок бути пам'яткою архітектури. Тому що це перекреслює саму ідею, що пам'ятка — щось рідкісне, унікальне, цінне.
З іншого боку, в деяких країнах, зокрема в Польщі, на законодавчому рівні затверджено, що всі об'єкти, старіші за 100 років, вже вважаються або пам'ятками, або цінною фоновою забудовою. Тобто вже сам вік накладає певні обмеження на власників таких будинків.
У нас такого немає. Тож, щоб об'єкт став пам'яткою, треба провести велику роботу, підготувати стоси документів і пройти всі кола бюрократичного пекла. Інколи це затягується на роки.
Про Міністерство культури
Проблемних об'єктів у Києві багато, а фахівців — обмаль. Усього 10-15 фахівців у Києві роблять такі документи. Але ми подаємо папери в Мінкульт — вони там роками просто лежать, а потім губляться або застарівають.
Наприклад, є документи, які ми сім років тому подали за однією формою, а потім була затверджена нова. І нам кажуть: "Треба переробити". Крім того, що це стоси документів, так це ще й робота, яка йде у смітник. Роками досліджуєш, готуєш документи, подаєш до міністерства — і все, як чорна діра.
Про це всі знають, але розв'язати питання на рівні Мінкульту не здатні. В одних випадках свідомо, в інших — руки не доходять, у деяких — ще якісь проблеми. Ми знаємо про різні ситуації.
Про успішні й непрості кейси
У нас є позитивні приклади, коли кияни самі готували документацію й допомагали у процесі включення до Державного реєстру нерухомих пам'яток. Так було з Київським крематорієм на Байковому кладовищі, "Літаючою тарілкою" на Либідській площі. Тобто люди готові не тільки казати "ви робіть", а й витратити свої інтелектуальні й часові ресурси. Це показник того, що вони справді зацікавлені.
Але й цього буває недостатньо — як із Садибою Барбана на Обсерваторній, 6, коли самі ініціатори підготувати історичну довідку. Утім, цей об'єкт складний. Довести цінність його як пам'ятки архітектури на підставі документів не вдалося.
Історичний будинок Маліна взагалі не зберігся, він майже повністю перебудований. Нинішній будинок не дуже цікавий з архітектурного погляду, але якби був автеничним, заслуговував би на увагу. Уже той факт, що споруді 100 або 150 років, змушує нас цінувати її більше, ніж якусь сучасну будівлю, можливо, навіть красивішу. У цьому випадку будинок на вулиці Олександра Кониського, 22 взагалі не має критеріїв, за якими його можна було б вважати пам'яткою. Ми щодо цього питання сперечалися з ініціаторами. Я кажу: "Ну не тягне він на пам'ятку, не можемо його включити в реєстр".
І я розумію, чому цього хочуть добитися — щоб не допустити якусь забудову. Але знову-таки: це хибний шлях —розв'язувати питання законної чи незаконної забудови Києва тільки в такий спосіб, намагаючись кожен будиночок зробити пам'яткою. Це спроба точково розв'язати системні питання.
Про важливість статусу пам'яток
В ідеалі об'єкти необов'язково мають бути визнані пам'ятками, але вони все одно мають бути захищені. У нас, якщо це не пам'ятка, то її знесуть і знищать. Це така свідомість бізнесу. Якщо пам'ятка — теж знесуть за потреби. Але коли статусу немає, можна робити що завгодно. Це неправильно.
Має бути хоча б якийсь проміжний статус — цінна фонова забудова, цінна історична забудова. Він просто не дозволяв би зносити старовинні будиночки й будувати щось на їх місці. Це б якось захистило історичне середовище більш глобально.
Про пояснення цінності об'єктів
Критерії обгрунтування цінності об'єктів такі: або відомий архітектор побудував, або це просто старовинний будинок. Або він має виразну архітектурну цінність, якусь унікальність. Або ж уплинув на розвиток архітектури міста, або в ньому мешккала якась видатна особа чи відбувалися події — це все для пам’яток історії. Але до кожного будинку свій підхід.
Найскладніше пояснити, чому є цінним якийсь напівзруйнований флігель. Його основна цінність тільки в тому, що він старовинний або є частиною історичної забудови вулиці.
Навіть видатні шедеври губляться, якщо втрачається оточення. Уся ця непоказова, рядова забудова ще й створює те історичне середовище, на тлі якого ліпше виглядають шедеври. Якщо ми його втрачаємо і з'являється інше, немасштабне, то й видатна архітектура втрачає помітність.
Про порівняння з Європою та Азією
Завжди кажу, що тільки в Європі можна гуляти вулицями старовинних міст. Тому що там є цілісна історична забудова й відчуття минулого.
У більшості країн Азії такого немає. Там переважає сучасна забудова та окремі пам'ятки на тлі. Ми також ідемо цим шляхом. Позбавляємо архітектурні шедеври історичного середовища. А треба охороняти не лише конкретний будинок чи комплекс, а й територію навколо. Весь історичний Київ мав би стати зоною, де сучасна забудова не дозволена. Але це неможливо.
Про процес декомунізації в архітектурі
Я підтримую процес декомунізації, але проти того, що маємо знищити все. Для мене об'єкти архітектури та пам’ятки несуть передусім художню, а не історичну цінність. А сучасне суспільне мислення щодо монументів мені здається цілком магічним. Люди думають: доки стоять якісь монументи й висять якісь меморіальні дошки, доки ми не очистимо наш простір, доти не зміниться свідомість. Я до цього так не ставлюся.
Для мене руйнування пам'яток — болюча тема. Особливо коли на фасадах намагаються знайти якісь деталі та збити їх. Викреслити з історії України понад 300 років неможливо, хоч ця історія нам не подобається і хотілося б, щоб вона була іншою.
Завжди кажу, що можна переосмислити монумент або споруду. Це не означає, що треба залишати все як є. Але можна з величезного спадку зберегти те, що справді становить значну цінність.
Про нинішній розвиток містобудування
Я не архітектор і не містобудівник, але постійно кажу, що Київ розвивається погано. Нічого доброго нас не чекає. Сучасна забудова з року в рік знищує історичну. А навіть коли не фізично, то стирає візуальні комплексні ансамблеві зв'язки, які існували у столиці.
Наприклад, Хрещатик є пам'яткою містобудування, його хочуть навіть подати на світовий статус ЮНЕСКО. Але якщо пройтися головною вулицею столиці, то з усіх боків бачимо, як на схилах вилазять новобудови.
Архітектура — це не тільки й не стільки окремий будинок, як насамперед ансамблевість. Ми цінуємо вулиці, площі, квартали за ансамблеву забудову. Коли будинки органічно поєднані між собою, хай навіть у різних стилях, але близького масштабу, поверховості тощо, вписані по лінії забудови вулиці — тоді вони створюють ансамблевість. А точкова оця нова забудова вбиває містобудівні зв’язки, київський ландшафт.
Про перспективи місць, що під загрозою
У нас є перелік — щонайменше 100 об'єктів, яким щось загрожує в Києві. Або які просто ще не перебувають на обліку, тож у майбутньому вони опиняться під загрозою.
Цифра умовна, адже таких будинків більше — власне, вся історична забудова під загрозою. Був затверджений список таких об’єктів, на які встановлено мораторій на рік, щоб з ним розібратися. Але це просто неможливо за такий короткий період вивчити. Навіть якби ми тільки цими об'єктами займалися. А ми ведемо паралельно всі напрями дослідницької пам'яткоохоронної діяльності. До того ж минулого року архіви взагалі не працювали, тільки з березня 2023-го відновили роботу. А забудовники користуються ситуацією війни. Якщо треба знести якісь будівлі, то працюють вони не гірше, ніж нападники.
Поради щодо збереження архітектури
Немає в мене порад. Усе, що люди можуть, вони й роблять. Зокрема, небайдужі кияни, самі мешканці старовинних будинків, професійні юристи. Подають скарги, пишуть запити, викликають поліцію на незаконні забудови, ходять до судів, підтримують позови проти забудовників, пропонують об'єкти. Хтось навіть готовий надати свої матеріали про них. Але поки що результат не такий вагомий, як хотілося б.
Ситуація погіршується останні кілька десятиліть. Що ще можна зробити в законний спосіб — я не знаю. Можливо, тільки продовжувати вивчати пам'ятки, писати про них, розповідати. Щоб якомога більше людей дізнавалися про нашу архітектуру, пам'ятки, вчилися їх цінувати. Таке собі повільне Просвітництво, яке має спрацювати на майбутніх поколіннях.
