Фотограф, що знімає випадкових перехожих: як Михайло Рибко збирає історії киян у своєму блозі

Михайло Рибко. Фото надане героєм

Ти точно бачив у своїй стрічці атмосферні відео, де киян фотографують під час випадкових прогулянок. Ці світлини вже понад два роки створює фотограф Михайло Рибко — як для звичайних перехожих, так і для відомих людей. Його підхід простий і щирий, а секрет — у відкритому спілкуванні й позитивних емоціях, які він прагне подарувати кожному.

Ми запросили Михайла до рубрики "Діалоги з містом", де говоримо з творчими киянами про їхнє життя та проєкти, натхнення й особливі місця, роль столиці в буденності та роботі.

Розкажи, коли й чому ти почав знімати киян на вулицях міста?

Я думаю, що все почалося у 2020-му, коли був ковід. Тоді виникли проблеми із зарплатою, і я випадково знайшов роботу на теплоходах — якраз у той час вони ходили Дніпром.

Працював там: фотографував людей під час прогулянок, а потім, коли вони поверталися, продавав їм ці фотографії. За характером я інтроверт і навіть керівнику казав, що не дуже комунікабельний. Проте з часом втягнувся: зрозумів, що мені це подобається, що мені цікаво це робити й що на цьому можна заробляти. З цього, власне, все й почалося.

Потім сталося повномасштабне вторгнення, теплоходи закрили, і я знайшов схожу роботу — працював із київською газетою. Там я вже відчув цей фідбек від людей — що їм подобається те, що я роблю. І побачив у TiKtok та Instagram, що є люди, які теж цим займаються. 

Пам'ятаєш свого першого героя? Якою була ваша зустріч і чи сподобалися йому світлини?

Пам'ятаю, що, попри весь цей досвід, коли я вперше чіпляв на себе кріплення для телефону, в мене тряслися руки. Першими були три дівчини. Це відео вийшло максимально простим: без питань, просто кілька кадрів, але їм сподобалося.

Як гадаєш, портрети жителів міста показують його найкраще? Чому ти обрав саме цей жанр?

Насамперед мені подобається спілкуватися та знайомитися з новими людьми.

Щодо мого блогу — це історії людей, які зараз живуть у Києві, і я впевнений, буде цікаво подивитися на це через десять чи двадцять років. 

Ба більше — побачити, як живуть люди в час, коли триває війна.

Як герої реагують, коли ти підходиш до них? Чи потрібна їм твоя підтримка або допомога, щоб розслабитися в кадрі?

Позитивно. Негативних ситуацій майже не було. Максимум — це "відійдіть від мене", "мені це не потрібно". Іноді люди думають, що це якась платна історія, що я щось від них хочу — можливо, через це так реагують. А іноді просто настрій у людини не той. Ми ж не знаємо, кого можемо зустріти на вулиці, хто йде, у кого що відбувається. Тому таку реакцію теж можна зрозуміти.

Щодо підтримки, то для мене найголовніше — це спілкування: підтримати позитивний настрій у діалозі, і тоді людині легше почуватися в кадрі.

Люди в кадрі — що вони забирають із цієї взаємодії? Чи вдається тобі показати їх справжніми?

Те, що я бачу — це позитивні емоції. Часто буває, що людина каже, що вона нефотогенічна, що їй не подобається, як вона виходить на фото. Я намагаюся показати, що все одно може вийти добре — і людина це бачить.

У соцмережах і так багато негативу, хейту, тому у своєму блозі я намагаюся давати переважно легкий, позитивний настрій.

Ти сказав, що відчуваєш себе радше інтровертом. Чи складно тобі звертатися до перехожих, особливо до відомих людей? Як це змінилося з часом?

Це не про те, що складно. Мені легко підходити до людей, бо я роблю це майже щодня, і з досвідом стає тільки легше.

А інтровертність в іншому: мені комфортно бути наодинці, іноді потрібно побути самому. Особливо, коли постійно кудись кличуть — на прем'єри, зйомки, коли весь час у спілкуванні з людьми — тоді хочеться трохи побути одному.

У тебе на сторінці також є особливі історії взаємодії та допомоги. Розкажи про них. 

У мене є кілька таких історій — я їх навіть закріпив у себе в профілі. Наприклад, був Герард, який прибирав листя на Золотих воротах, і в нього навушники були перемотані ізолентою. Я виклав це відео — і хтось просто передав йому нові навушники, хтось скинувся грошима, йому навіть купили гітару.

Була ще прибиральниця, пані Ірина, яка працювала в закладі, але дуже талановито грає на піаніно. Я теж трохи допоміг розповісти її історію. У той період вона грала на Укрзалізниці, у "Дрімтауні", потім їй також зібрали трохи грошей і передали.

І ще був Микола — він збирав гроші. Я підійшов до нього, запитав про його історію. Він розповів, що сирота, переселенець, живе в хостелі. Наприкінці відео навіть розплакався.

Микола сказав, що мріє знімати й розвиватися в цьому, тож я зайшов на його сторінку, подивився, що він уже щось знімає на iPhone, і доволі непогано — видно потенціал. Після відео на нього підписалося десь п'ять тисяч людей за кілька днів — це дуже круто.

Хоча багато хто писав, що він давно збирає гроші, просить на хостел — і це правда, він там живе. Але водночас на ці кошти купував собі речі: телефон і, здається, камеру.

Я просто побачив, що йому можна довіряти, і вирішив підтримати.

Зараз він уже не просто просить гроші: так само підходить до людей на вулиці, але пропонує зробити фото — і якщо людям подобається, вони його підтримують.

Де в столиці любиш працювати найбільше, знімаючи як людей, так і місто?

Хрещатик, Золоті ворота — там я більше знімаю відео.

Якщо говорити про локації для фото, то дуже подобається Політехнічний інститут, головний корпус. Ще Володимирська гірка, "скляний" міст, арка. Загалом — будь-які місця з гарним краєвидом, парки. Біля Арсенальної теж класно, там усе добре облаштовано, і виходять гарні фото.

На своїй сторінці ти також "амбасадор світанків". Що це за проєкт і як ти долучився?

Я нещодавно виклав відео, на якому був піаніст Міша Качур. Тоді він розповів мені, що його друг Артем Олексієнко проводить світанки. І от у перший день літа минулого року я вперше прийшов на такий світанок. Там було десь 10-15 людей. Я, як завжди, з усіма познайомився, пофотографував. І якось ми з Артемом здружилися, почали проводити ці світанки щотижня.

Я вирішив запрошувати туди відомих людей, щоб вони також розповідали про це своїй аудиторії. Там були Олена Кравець, Женя Янович, Анатолій Анатоліч.

І так поступово, під кінець літа — пам'ятаю, в останній день — вже було близько 500 людей. Під кінець Артем навіть запрошував свій квартет, масштаб став більшим: були різні музиканти, їжа, кава — усе це безплатно для людей. А я там фотографував. 

Нині ми плануємо продовжувати — вже десь наприкінці квітня. Думаю, варто всіх запрошувати.

Повертаючись до теми міста, поділися своїми фаворитами серед книгарень, кав'ярень чи просто локацій. Де любиш бувати?

Я зазвичай не дуже активно відвідую заклади. Коли були відключення світла, обирав якийсь один і сидів там весь день, щоб зарядити гаджети й потім працювати.

Наприклад, кав'ярня SLOU біля "Гуллівера". Я там проводжу багато часу, бо це недалеко від мене, і мені подобається і їжа, і напої, і обслуговування.Часто просто гуляю центром.

Зараз у твоєму профілі все частіше з'являються відомі люди. Ти плануєш ці зустрічі чи це все ж випадковість?

Скажу так: іноді бувають домовленості, детальніше не можу сказати. Але загалом я трохи відійшов від того, з чого починав — дійсно стало більше відомих людей.

Хоча мені хочеться повернутися до звичайних людей і випадкових зустрічей — це мені ближче.

Наостанок, яка з твоїх робіт є улюбленою? Чи є портрет або герой, що особливо запам'ятався?

Найбільше мені запам'яталися ті герої, про яких я вже говорив — із ними були найсильніші історії.

А загалом — ті взаємодії, де більше про спілкування. З останнього — був чоловік, який гуляв із котиком у парку Шевченка. Я зробив йому невеликий подарунок. З цим чоловіком, Олегом, ми обмінялися контактами, і він досі надсилає мені у Viber фотографії, як гуляє зі своїм котом.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter