Гурт KADNAY: "Музика має величезну силу надихати та підтримувати"

Фото: Ростислав Ріпка

Концерти гурту KADNAY завжди стають музичними подіями, які хочеться згадувати знов і знов! Одна з таких подій відбудеться 23 серпня — KADNAY виступить в артпросторі V'YAVA. Напередодні концерту "ТиКиїв" поговорив з учасниками колективу — Дмитром Каднаєм, Пилипом Коляденком і басистом Денисом Коркіним не тільки про творчість, а й про особисте…

Хлопці, розкажіть, що на нас чекає на вашому концерті 23 серпня? 

Дмитро: 23 серпня ми плануємо представити пісні з нового альбому. Цікаво, як люди їх сприймуть, чи відчують. Бо це матеріал, над яким я працюю останні пів року, вкладаю всього себе. Це нова сторінка мене, нова сходинка у творчості гурту. А відкриватися людям завжди важко і бентежно… для мене. (Усміхається.)

Чи є у вас крім музичної якась особлива підготовка до концерту? На кшталт: у день заходу мовчати, не їсти насіння й горіхи, морозиво, не займатися сексом тощо?

Дмитро: Для мене головне — виспатись і бути в гарному настрої — щоб ніч пройшла без обстрілів, і в моїх рідних і близьких все було гаразд. Тоді на душі спокійно й тепло. Емоційний стан для мене, мабуть, найважливіший складник. Потім підтягується і фізичний.

Пилип: Підтримую. Для мене теж головною забаганкою до виходу на сцену лишається гарний здоровий сон. Я погано переношу дорогу в поїзді й, наприклад, коли ми виступаємо десь, окрім дому, зазвичай виділяю собі годинку-дві на те, щоб відновити сили й енергію перед зустріччю з глядачем.

Денис: А от я перед кожним концертом чомусь вже багато років починаю зав'язувати шнурівки взуття з лівого чобота і закидую вушні монітори з правого боку. Не знаю, чи впливає це якось на виступи, але все одно продовжую це робити. (Усміхається.)

А розспівуєтеся перед виступами? І просто в якості щоденної вокальної рутини?

Дмитро: Я не роблю ніяких розспівувань чи чогось типу вокальної гімнастики. Інколи граю на діджеріду (дерев'яному духовому інструменті) — це краще за будь-яке розспівування. Тонус дають постійні репетиції: тоді можу із заплющеними очима все зіграти й заспівати. Як одного разу сталося в нас на концерті, коли на Дена впав драм-шилд (скло, яке закриває барабанника). А він виявився важким, зараза. От я його встиг однією рукою вхопити, іншою грав і продовжував співати — до такого автоматизму дійшов! (Сміється.) У такому разі про музичний складник перестаєш думати, а цілком віддаєшся конекту з публікою!

Творчість на паузі

2022 року гурту виповнилося 10 років, але сталося повномасштабне вторгнення. До нього ви планували святкувати цю дату?

Дмитро: Так, незадовго до повномасштабного вторгнення в нас була зустріч, щоби продумати, як провести творчий ювілейний рік KADNAY. 10 років — дуже значуща дата, мало хто з гуртів до неї дотягує. (Усміхається.) Ми хотіли зробити великий альбом, продумували концепт і музичний напрямок, планували, хто скільки пісень напише і в якому темпі треба працювати, щоб весною його зарелізити. Потім планували на честь ювілею відіграти великий сольний концерт: для наших шанувальників, які стільки років з нами пліч-о-пліч, підтримують нашу творчість, та й для себе, щоб закарбувати цей важливий момент у пам'яті назавжди.

Коли почалася війна, я, по-перше, на деякий час втратив зв'язок зі своїм музичним інструментом, який завжди є провідником моїх емоцій і думок. Та й мозок перемикнувся на стан оберігання й захисту моїх близьких, які цього потребували.

Писати музику я став десь через пів року після початку війни — після того, як ми відіграли в Києві та за його межами перші благодійні концерти. Тоді я, по-перше, знов почав налагоджувати зв'язок із самим собою, а по-друге, побачив і знову відчув, яку ж величезну силу надихати, підіймати, підтримувати, вселяти віру і надію має музика.

З того моменту я зрозумів, що маю писати. Не тільки для себе — для тих, хто навколо.

А чи були у вас тоді думки, що вашій творчості кінець? Чи не думали в разі чого змінити професію? 

Пилип: Звісно, ми всі стикнулися з невизначеністю, незрозумілістю часів. Мушу зізнатися, що мене тільки музика і тримала морально в перший час. Я писав, сприймаючи це як можливість виговоритися через звук, творив, щоб покращити свій емоційний стан і захиститися від важкості новин. Але за відсутності концертів я теж довго без діла не сидів і першим, чим я почав займатися, були стрижки: за донат, для друзів, потім для всіх інших. Я проходив навчання з перукарської майстерності, а підтримка близьких допомогла мені дочекатися моменту повернення концертної діяльності.

Як велика війна змінила вашу творчість? І вас самих?

Дмитро: У мене відбувся перегляд цінностей. Ніяких напівтонів не залишилося — тільки чорне і біле, світло і темрява. Всі відчуття загострилися. Я усвідомив важливість кожної прожитої секунди з величезною повагою та вдячністю за це нашим воїнам, які нас боронять. Відчув відповідальність і те, що українські пісня й культура несуть в собі силу, світло й підтримку, необхідні кожному. В мене виникло бажання бути якомога більше зі своїми близькими й коханими людьми. Кохати сильніше. Писати відвертіше. Жити наповнено. Вірити.

Денис: Музика — це ліки, які потрібні та допомагають. Ми дуже радіємо, що можемо підтримувати людей через музику в ці непрості часи.

Хто головний? 

Скажіть, у який момент кожен із вас відчув, що по-справжньому подорослішав? 

Дмитро: Думаю, вперше в мене це трапилося, коли я робив перші кроки в музичній сфері й переїжджав до столиці. Мені було 17 років, і я сильно хвилювався: знав, що це рулетка — або вийде, або ні. Я робив перший серйозний вибір у житті, який стосувався мого майбутнього. І той досвід, який я мав здобути, щоб рухатися далі, і був моїм процесом дорослішання.

Пилип: Але треба розуміти, що зберігати в собі дитину, притаманну дітям реакцію на Всесвіт, захоплення ним — теж важливо.

Зараз гурт неймовірно популярний, але так було не завжди. Як ви пережили роки, коли тільки йшли до популярності? А коли ця популярність із повними залами прийшла, які були відчуття: "Нарешті"? "Не дарма чекали"?

Дмитро: Ну, в нас у планах стадіони, тому поки для "Нарешті!" ранувато. Для цього ще треба дуже багато й ретельно, наполегливо працювати.

Звичайно, коли ти бачиш повні зали й відчуваєш єднання, коли пісня лунає в унісон, а тебе від цього підносить до неба — це найщасливіші моменти в житті. Але так було не завжди. Ми стільки всього пройшли, що в одному інтерв'ю не описати. Але віра в те, що ми робимо, завжди давала силу рухатися далі.

А зіркова хвороба вас торкнулася?

Дмитро: Я на дух не переварюю зірковість і "зіркових" людей. Завжди тяжів до максимально приземлених. Тих, кому вдалося зберегти себе й залишитися людьми. Я — такий. І таким буду.

Ви двічі були за крок до перемоги у Нацвідборі на Євробачення — ще раз плануєте спробувати? Чи вже не хочете туди?

Дмитро: Вже, пам'ятаю, ми зарікалися туди йти: "Ні, ні! Більше жодного разу!" І цьому є пояснення: це дуже велика напруга, відповідальність, величезний пласт роботи та неабиякий стрес. Проте є й плюси: Нацвідбір — це супердосвід прямих ефірів, завжди відкриття самих себе для себе ж, завжди дуже крута музична подорож, яку потім згадуєш роками попри місце, яке посів у фіналі. Знаю точно, що, як прийде час, і ми відчуємо, що зараз саме той момент, ви нас побачите на Нацвідборі. (Усміхається.)

Враховуючи, що в гурту твоє ім'я, ти в ньому головний?

Дмитро: Спочатку в нашій ієрархії стоїть наша продюсерка, менторка, сенсейка — пані Олена Коляденко. Далі — вже я. (Усміхається.)

Пилипе, чи була колись між вами з Дмитром творча конкуренція? 

Пилип: Наш колектив існує у співавторстві двох амбітних музичних продюсерів. Це все є боротьбою двох різних світовідчуттів і характерів. І саме в ній і народжується насправді цікавий експериментальний проєкт.

Дмитре, як ти поставився до того, що в Пилипа з'явився сольний проєкт Phil it?

Дмитро: Він мені написав, поділився своїми думками стосовно цього. Скинув музичний матеріал. Я послухав, щось порадив. Благословив. Я знав, що рано чи пізно це станеться, тож для мене це не було сюрпризом. Вважаю, що творчих людей у жодному разі не можна обмежувати, треба лиш сприяти їм та підтримувати.

Пилипе, як ти встигаєш працювати у власному проєкті та в гурті KADNAY? Чи не заважає одне іншому, та чи не думав ти, що варто вже займатися лише своїм?

Пилип: Я ніколи не вважав, що KADNAY — не мій проєкт. Все ж таки, я віддав йому стільки років, так багато мрій в ньому реалізував, я виріс у ньому, ми разом із хлопцями так багато пройшли, завдяки йому я знайшов себе і свою спілку PHIL IT. Гурт KADNAY — невіддільна частина мене. В моєму всесвіті це абсолютна різна творчість, я не можу їх порівнювати. Вони йдуть паралельно і все ж у різних просторах. Наскільки довго це ще буде продовжуватися? Доти, доки нам буде про що говорити, що втілювати, чим надихатися.

Дмитре, чи не виникає в тебе думок, що колись Пилип піде в сольне плавання?

Я не люблю загадувати, "що буде, якщо" тощо. Пилип — велика частина гурту KADNAY, ми разом створили цей колектив. Проте якщо це станеться, поставлюся до його вибору з повагою й розумінням. Тим часом я пишу новий альбом гурту KADNAY! І це дуже захопливо, це ще одна сходинка вгору. Вже сильно кортить поділитися — цієї осені презентуємо цю роботу. Це буде кайф!

Дивні захоплення

Дмитре, ти зізнавався, що в тебе є цікаве захоплення: стояння на цвяхах. Практикуєш його й досі?

Дмитро: Цьому захопленню вже роки три, мабуть. Цю штуку мені відкрив мій реабілітолог, до якого я звернувся після операції на коліні. З цього починалося кожне тренування — стояти на цвяхах 10 разів по хвилині, між якими — хвилина відпочинку. Потім час збільшувався, і я вже міг стояти без шкарпеток, босими ногами. Це якось там розслабляє стопу і стимулює організм, бо в стопі багато точок — щось типу того. Мені допомогло. Потім цвяхи з'явилися вдома. Зараз інколи практикую це, але не щодня. Така практика допомагає звільнити голову від зайвих думок, зосередитися на собі й своєму тілі, прислухатися до нього.

Пилипе, а в тебе які захоплення?

Пилип: Вони не змінюються з дитинства: я багато граю в комп'ютерні ігри. Маю такий "грішок", але для мене це відпочинок від фізичної та розумової діяльності. А так моє найближче коло зараз здебільшого дивується тому, скільки часу я проводжу з трубою — займаюся, граю. Це мій новий інструмент для вдосконалення музичного мовного діалекту.

Яке у вас ставлення до спорту? Адже, щоб виступати в таких відвертих костюмах, треба мати спортивне тіло?

Дмитро: Щоб виступати у відвертих костюмах, радше, треба мати сміливість, впевненість і рок-н-рольний дух. Он гляньте на Іггі Попа (Сміється.) Головне — те, що в тебе всередині і як ти себе в цьому відчуваєш, як несеш себе.

Спорт — мій найкращий друг і водночас найближчий ворог. Я не уявляю себе без спорту, але, на жаль, мені вже не 25 (Дмитру 34 роки. — Прим. ред.), і тіло набагато довше відновлюється, а ще так чи інакше постійно супроводжують травми. Колись я присвятив багато років моєму улюбленому хобі — баскетболу.

Тепер розплачуюся за це постійними больовими відчуттями в колінах. Але ні про що не жалкую. Наразі мій топ — верхова їзда, йога, бразильське джиу-джитсу. Це те, що допомагає тримати в балансі як тіло, так і ментальний стан.

До речі, чому в зірковій баскетбольній команді, де грає Дмитро, немає Пилипа? Не пропонували чи не захотів?

Пилип: Мені пропонували, але я не по баскетболу. Я все ж люблю саме з футбольним м'ячем побігати. Баскетбольна культура мені завжди подобалася, навіть знаю багатьох баскетболістів, слідкую за NBA-лігою, але сам не граю.

Музика й любов

Дмитро останнім часом помітно схуд — у чому причина?

Дмитро: То було декілька років тому, зараз я в нормі. (Посміхається.) Тоді в мене був складний період. Ймовірніше, це була депресія, пов'язана з особистими проблемами, яку я відмовлявся помічати. А, як відомо, всі фізичні проблеми виникають через психосоматику. Тому, щойно я "полагодив" ментальний стан, фізичний — так само нормалізувався. Тоді я важив рекордні для себе 85 кг.

Тобі часто вдається навідувати маму в Дніпрі?

Дмитро: Віднедавна — набагато частіше. Відвідую маму, сестру, племінників — люблю їх до нестями! Спілкування з ними мене наповнює. І я ще більше став любити рідний Дніпро. Після початку війни відчуваю з ним тісний зв'язок.

Пилипе, а як складаються твої стосунки з мамою, враховуючи, що вона є продюсеркою вашого колективу? До кого вона суворіша: до тебе чи до Дмитра?

Пилип: Це все ж таки треба питати в неї, але ми всі на 100% суворі до кожного, починаючи із себе. Бо ми переживаємо, вболіваємо за свою справу, за свій проєкт. Однаково багато сил витрачаємо на все, а мама часом навіть більше за нас. Тому пані Олена точно є нашою гуру й наставницею, до якої потрібно рости. А мені, звісно, для мами завжди хочеться бути ще кращим.

Як складаються ваші стосунки із шанувальницями? Під дверима на килимку хтось спить?

Денис: Під дверима на килимку в мене спить тільки мій собака. (Усміхається.)

Дмитро: А-ха-ха-ха! (Сміється.) Але є, є шанувальниці, які їздять за нами по всіх містах і концертах.

Денис: Якщо без жартів, то тішить і гріє душу, коли бачиш на наших концертах знайомі обличчя.

Дмитро: А ще саме ці люди нас завжди підтримують. Ми спілкуємось і поза сценою.

Денис: Дуже приємно розуміти, що для когось музика гурту KADNAY така ж важлива, як і для тебе.

А хейтери у вас є?

Денис: Я б охоче з ними поспілкувався, якби вони були. (Усміхається.)

Дмитро: Та таке — дуже мало. Зазвичай є "порівнятелі" (усміхається) — категорія людей, які всіх зі всіма порівнюють. Мене це завжди веселить.

Ваші кохані люблять музику KADNAY?

Денис: Ще й як! Вся моя сім'я (від маленьких до дорослих) — це найщиріші поціновувачі гурту KADNAY!

Пилип: Звісно! Це все про любов.

Дмитро: У мене вибірково, не всю. Але це і прекрасно. Все подобатися не може. Проте завжди є конструктивна критика та творчі думки, які допомагають зростати й надихають спробувати нове — вийти за звичні рамки. Це я люблю. Це дуже цінно. Бо в такому діалозі народжуються нові ідеї. Хоча найчастіше напочатку я сприймаю всі зауваження та побажання трохи в багнети. Ну, така я людина. (Усміхається.) Мені потрібен час, щоб переварити інформацію.

Думки про перемогу

Ви часто виступаєте перед військовими: як це впливає на вас особисто?

Дмитро: Заряджає та мотивує. У них завжди блищать очі. Вони — титани! Ніколи не забуду наш перший виступ перед військовими: ми дуже хвилювалися! Натомість вони зарядили нас своєю енергією, здається, навіть більше, ніж ми їх. А з одним військовим ми після виступу обмінялися особистими речами — я досі бережу його браслет.

А самі проходили якусь військову чи медичну підготовку?

Я нещодавно пройшов інтенсив із тактичної медицини для цивільних. Курс викладав чинний військовий медик. Отримати ці знання від такої поважної людини — дуже важливо й цінно. Та й взагалі, це той мінімум, який, на мою думку, зараз має опанувати кожен громадянин нашої країни. Я був одним із трьох найкращих на курсі. За це мені дали бонус — місце в групі з вогневої підготовки. Це — наступний етап.

Чи є у вас зараз цілі на найближчі 5–10 років?

Всі наші думки здебільшого — про нашу перемогу. Щоб Україна квітла та жила. А далі все буде добре.

Ми продовжимо працювати, писати музику, розвивати українську культуру. І збиратися під вільним українським небом на фестивалях, бачитися на великих концертах, не думаючи про тривоги  — лише про музику та єднання. Все це буде. Вірте в перемогу! Допомагайте! Донатьте!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter