Гурт PATSYKI Z FRANEKA: "Ми вміємо перетворювати хейтерів на фанатів"

Фото: пресслужба гурту PATSYKI Z FRANEKA

Гурт PATSYKI Z FRANEKA був заснований в Івано-Франківську, але його учасники давно живуть в Києві та стають дедалі впізнаванішими: ти, напевно, чув їхні VasЯ OMG та "Ти мені подобаєшся". "ТиКиїв" зустрівся з музикантами, щоб розпитати про шлях до популярності, стосунки з фанатами та одне з одним, а також дізнатися, хто у "Пациках" головний.

Хлопці й Лоло, розкажіть: ви вже відчуваєте себе зірками? Зіркова хвороба ще не підкрадалася?

Рудолфіно: Не підкрадалася, але зіркою особисто я себе відчуваю. (Сміється.) На концерті так точно.  

Назар: Я завжди хотів відчувати себе зіркою — щоби мене впізнавали на вулиці й була всяка така двіжуха. А от від початку великої війни я відчуваю себе просто українським артистом. І вже неважливо — відомий ти чи ні, впізнають тебе чи ні. Знаю одне про нашу групу: де б ми не з'явилися, нас точно запам'ятають.

До речі, вперше я реально відчув це на фестивалі в Канаді — там було 10 тис. глядачів. До нас почали підходити діти, підлітки… (Звертається до колег.) Пам'ятаєте ту дівчинку? Вона дивилась на нас своїми величезними очима, купила футболку, фоткалась, зависла з нами надовго...

А ще був кайфовий момент, коли в Торонто фани замовили трек "Без фотошопа", який ми до того ніколи не грали наживо. Це реально наші ультраси!

Лола: Я радше відчуваю себе "антизіркою". (Сміється.) Не знаю, як то — бути зіркою. І знаєте, з початком війни саме поняття "зірковості" взагалі змінилося. Правда ж? Бо зараз справжні зірки — це військові. Коротше, в мене ніяка зіркова хвороба не проявлялась. Навіть близько не підкрадалася.

Те, що з Франека в колективі тільки кіт і Назар, це ще пів справи. А те, що Лолу записали в "пацики", її не ображає?

Лола: Якби не питали — я б і не замислювалась про це. Взагалі, PATSYKI Z FRANEKA вже сприймаються як бренд, тут не треба шукати якесь "ущемлення" моїх прав.

Назар: Хоча якби ви знали, скільки разів нам це питання ставили… І скільки разів доводилось відповідати так, ніби виправдовуєшся: "Тебе назвали Андрієм? А це не ущемляє права дівчат, яких звати Андріана?" Якби на старті гурту ми знали, скільки буде таких питань, можливо, придумали б іншу назву.

Як Лола потрапила до колективу? Ви не вагалися, чи приймати її до складу?

Назар: Реально вагалися! Особливо довго вагався Рудолфіно. Лола прийшла така скромна: у платтячку, після іспиту з диригування в консерваторії. Це я її, по суті, й "відрив". Бо замість того, щоб постити якусь фігню в інсті типу: "Чьоткий гурт шукає діваху, яка б співала, танцювала" — ми б так нікого й не знайшли — просто сам пішов у консерваторію до друзів.

Лола: Передісторія. З Назаром ми познайомилися десь за рік до моєї появи в гурті — у храмі, де хором, в якому співав Назар, диригував мій хлопець, також Назар. З моменту знайомства до нашої першої репетиції зовсім не підтримували ніяких контактів, не перетиналися, навіть забули про існування одне одного. А 2016 року, коли канал М1 запустив перший конкурс "Хіт-Конвеєр", у "Пациків" була написана конкурсна пісня, але їм потрібен був жіночий вокал. Саме тоді мій колишній бойфренд порадив мені: "Сходи на прослуховування, їм потрібна дівчина, яка б заспівала жіночу партію".

І ось я отримую дзвінок-запрошення від якогось "Назар Храм"… Думаю: "Хто це, кого я могла так креативно записати в телефоні?" (Сміється.) На свою першу пробу я прийшла після іспиту — на підборах, у зеленій сукні, з намистом. Зайшла в якесь андеграундне приміщення й одразу подумала: "Що це взагалі?" Атмосфера — взагалі не те, до чого я звикла. Назар тим часом був такий радий, бо прийшла дівчина, яка має заспівати партію у VasЯ OMG.

Я потім вже зрозуміла, що до мого приходу хлопці, певно, уявляли: "О, зараз прийде якась чьотка діваха". І тут повертається Рудолфіно, дивиться на мене, нічого не каже, але по очах усе видно: краще б я не приходила! (Сміється.)

Але репетицію таки розпочали. Ще годину тому я диригувала Леонтовича, перед тим слухала Шостаковича, а тепер співаю про "такі циці". Думаю: "Ну, експериментальна музика". У нас був жорсткий незбіг музичних цінностей і зовнішніх параметрів. Навіть не пам'ятаю, чи ми сказали одне одному "бувай", коли розходилися. (Сміється.) За кілька днів телефонує Назар. Каже, що їм потрібен народний вокал. А я народним не співаю, але передала контакт дівчини, яка потенційно могла б підійти. Вона за всіма параметрами була яскравіша за мене. А десь за місяць знову дзвінок Назара: мовляв, давай, приходь ще раз поспівати. Я прийшла. Заспівала. Пройшли на конкурс М1. Виграли. І відтоді співаємо разом.

Зазначу, Назар має чудовий дар переконання і якось переконав Рудолфіно, що саме я маю бути частиною гурту.

До речі, не чули думку, що вокал Лоли в пісні "Що зі мною не так" схожий на вокал Клавдії Петрівни?

Лола: Вперше чуємо. Але поки ми відзняли цю роботу, поки її готували, монтували, ми побачили, що Клавдія випускає відео у схожому образі — в білому гримі, в театрі. Я тоді сказала хлопцям: "Ну, всьо, наш образ буде вторинним". Ми боялися, що нас будуть порівнювати з нею, але такого не було. Щодо вокалу — не скажу, що він подібний.

А не казали вам, що в пісні "Намальована" є шматок, схожий на пісню "Тролль" гурту "Время и стекло"?

Лола: Казали, що вона подібна до "Мой парень лох", "404", "Имя 505"... 

Назар: В принципі, якби люди добре розбиралися в західній музиці, можливо, порівнювали б нас із Jason Derulo. Але ми зазвичай звикли співвідносити щось із тим, що нам ближче й знайоміше. Спочатку ми на такі порівняння реагували болісно: здавалося, що нас звинувачують у плагіаті.

Був навіть курйоз: у нас виходить трек "Що зі мною не так", а в Наді Дорофєєвої в той самий день — "Додайте світла". І в нас схожий дизайн обкладинок — лук, стріли. Але це не про копіювання. Просто ідеї реально літають у повітрі, і люди їх одночасно підхоплюють.

Як взагалі реагуєте на критику?

Рудолфіно: Усе залежить від того, яка критика і від кого. Якщо по суті й від людини, чия думка для нас авторитетна, тоді замислюємося. А якісь необґрунтовані коментарі можемо спокійно проігнорити. Якщо пише просто хтось з аудиторії, ми завжди тримаємо в голові, що це може бути не зовсім об'єктивно. Але якщо критикує артист, саундпродюсер чи хтось із музичної сфери — інша справа, бо ця людина розуміє, як створюється музика. І якщо ти десь лажанув — у вокалі чи в танці — окей, тут можна й прийняти цю думку.

Лола: Я читаю всі коментарі на нашому YouTube. Там, звісно, буває всяке. Одна справа, коли людина просто пише: "Фігня". Навіть не знаєш, конструктив це, неконструктив чи просто якийсь вкид. Ми на таке не реагуємо, навпаки — сміємося. Назар узагалі вміє перетягувати людей, які пишуть негативні коментарі, на свій бік. Він заводить із ними діалог, внаслідок чого людина змінює думку про нас. Мабуть, ми навіть трохи любимо критику — підіймається активність.

До речі, пригадуємо одного глядача, який пів програми не вірував у нашу творчість, а вже на восьмій пісні гоцав разом з усім залом.

День народження Кота

Пам'ятаєте ваш перший виступ?

Назар: Перший виступ був на конкурсі "Хіт-Конвеєр". Серед конкурсантів були дуже гарні сформовані артисти. А ми, відверто, були дилетантами. Придумали якісь танцювальні синхрони, навіть обмірковували, кому з журі дати п'ятюню, як правильно вийти, як привітатися з публікою. Одразу будували цілу концепцію виступу, щоб це не було просто "вийшли, заспівали, подякували".

Лола: Пам'ятаю, позичила в подруги кроси, знайшла брендову сукню, хтось дав тамбурин, хтось сопілку — збирали, що з кого могли.

Рудолфіно: До речі, саме на тому виступі викристалізувалась тема з маскою кота. До цього її не було.

Що то за маска — якась спеціальна, щоб можна було дихати?

Рудолфіно: Маску зробила наша креативна подруга-дизайнерка. Вона створена з проволоки, повсті, паєток… Дихати в ній нелегко, особливо коли викладаєшся на сцені, як ми. Але з технічного погляду все продумано. Під нею є ще одна маска — вона якраз і ускладнює нормальне дихання й навіть вокал, але дає змогу краще ховатися. (Усміхається.)

Вона тебе ще не дістала?

Ні. Маска — це я. Це як запитати людину: "Чи важко тобі ходити з двома руками?"

До речі, це ж можна під маску будь-кого запхати…

Лола і Назар: Ми інколи самі не знаємо, хто може бути під нею. (Сміються.)

Рудолфіно: Звісно, під маску можна запхати кого завгодно. Але глядач — не дурень. Можна записати голос, але повторити манеру рухів і взаємодію з аудиторією зможе тільки Рудолфіно.

Як народжуються ваші пісні? Хто відповідає за тексти, музику? 

Назар: У нас усе починається з біта. А далі ми віримо в силу колективного мозку. Хоча офіційно автором усіх треків зазначений я, насправді ми завжди вигадуємо все разом. Ми схильні думати, що, коли над ідеєю працюють двоє, це вже краще, ніж один — і так у прогресії.

Кожен із нас, пропонуючи будь-що, отримує нищівну хвилю критики. Та ідея або знищується, або стає сильнішою.

Вашу творчість полюбляють військові — як вважаєте, чому?

Назар: Для нас це найвища оцінка нашої діяльності: крутіша за будь-який корпоратив, гроші чи виступ. Особисто для мене це і про творче марнославство — митцям це завжди приємно, і про громадянську позицію. Бо ми не стоїмо осторонь, робимо щось корисне для військових. У нашій творчості є щирість, невимушеність. Ми не вигадуємо штучно слова чи сенси, і військові це відчувають. І коли саме ці люди знаходять у нашій творчості щось, що їх мотивує, надихає — це неоціненно.

Без дідівщини

Що вас спонукало на написання пісні "Київ"?

Коли ми написали фрагмент біта та мелодії, Лола одразу сказала, що це буде пісня про Київ. "Дихає піснею про Київ", — так вона зазначила. Між нами тоді велися діалоги, суперечки — зрештою перемогла ідея: "що ти відчуваєш, те й озвучуєш".

Які в кожного з вас стосунки зі столицею?

Рудолфіно: Ми тут уже пів життя. Всі вчилися в універі саме тут. Це був той самий переломний момент, коли стаєш автономним: сам розв'язуєш свої проблеми, сам вирішуєш, коли лягати спати, і батьки про це вже не знають. Київ — це місце, де ти дорослішаєш. Принаймні для мене. Перше, з чим стикаєшся у столиці — метро, прохолодне, як погріб у бабусі. Його запах не змінюється з часом — можна сказати, це "парфум столиці". Цей подих метрополітену — романтика київського двіжу.

Назар: Подібні емоції. Євро-2012, "Динамо" (Київ), Збірна України, студентські роки, двіж — просто все. Все, чого я хотів, відбулося тут. Я приїхав сюди, коли мені було 17: випускник гімназії із 50 гривнями в кишені. І ця маленька особистість змогла створити музичний проєкт. Які шанси реалізуватися до такого рівня в мене були в 16 років? Та нуль. Я з бідної сім'ї. І за все, що маю зараз, я вдячний Києву.

Лола: Чи стала я в Києві особистістю, не знаю. Але з переїздом сюди життя розділилося на "до" і "після". У Києві зі мною відбулося багато і хорошого, і не дуже. Це місто мене гартує. Київ може або прийняти тебе, або ні. Багато моїх знайомих, які тут навчалися, зрештою повернулися додому. Я ж точно відчуваю, що це місто мене прийняло. Досі його вивчаю, хоч іноді й романтизую: його ліхтарі, вечори, мости… Чи дасть воно мені шанс піднятися ще вище, покаже час.

Які у вас стосунки з фанами? Де їх більше — в реалі чи соцмережах?

Ми все ж надаємо перевагу трушній аудиторії, спілкуванню з фанами на концертах. Бо нічим не заміниш живий контакт — ні телефоном, ні фото, ні відео.

Якось у Буковелі до нас підійшов чоловік, як виявилося — начальник органів внутрішніх справ: "Я ваш фанат. Вперше побачив вас у Франківську. Коли почув, що виступатимуть якісь "Пацики", подумав, що зараз на сцену вийдуть якісь малолєтки, а тут такі розривні тіпи. Після цього я почав ходити у спортзал під ваші пісні". І подарував нам пляшечку міцного й кепку.

А курйози під час концертів бували?

Назар: На концерті у Львові сценографія була такою, що Рудолфіно заховав за лаштунками мій саксофон і мав його принести на сцену прямо під час пісні. І от він йде за лаштунки, щоб принести інструмент, публіка вже на підйомі, чекає на екшн, а він замість саксофона виносить… мікрофонну стійку. Я кажу: "А де мій саксофон, братан?" — "А я його не знайшов!"

Рудолфіно: Я реально намагався! Але освітлення на сцені й за кулісами — це паралельні реальності. Плюс у масці видимість не ідеальна. Але публіка подумала, що все так і було задумано.

Лоло, як тобі живеться в колективі з двома чоловіками? Вони дідівщину не влаштовують?

Мені завжди було легше спілкуватися з хлопцями, ніж із дівчатами. Бо в мене є старший брат, і я завжди тусувалася з пацанами. Тому в гурті почуваюся комфортно.

До речі, в нас є ще й діджей, який наразі несе службу, і звукорежисер. Відкриємо секрет — ми всі інтроверти. Але коли збираємося всі разом, нам завжди є про що поговорити.

Хто у вас у колективі головний? Хто всіх "строїть"?

Лола й Рудолфіно: Назар. Він може тільки подивитися, або навіть ми можемо відчути його погляд. Він — голова, фронтмен у всіх проявах. Якщо виникають якісь трабли, всі йдуть до нього, і він розрулює будь-які питання — чи то сценічні, чи то життєві.

Як у вас складаються стосунки з колегами? 

Нам близькі за духом Артем Пивоваров, LAUD, ADAM, KRUT, Сергій Танчинець та багато інших колег, з якими ми товаришуємо. Це як в житті — є люди, які тебе знають, поважають у твоїй справі, і з ними прикольно.

Чим займаєтесь у вільний від "Пациків" час?

Рудолфіно: Гуляю із собакою. (Сміється.)

Назар: Я люблю гуляти лісом, єднатися з природою — вона надає сил, енергії, відновлення.

Лола: А я хочу собаку, щоб також мати можливість із нею гуляти десь лісом або парком.

Назаре, ти колись зізнавався, що "хотів бути, як Вакарчук". Можеш сказати, що ця мрія збулася? Яка ціль наступна?

В юності, коли ти хочеш бути кимось, мати приклад для наслідування, Святослав Іванович став для мене тригером. Але, щоб ви розуміли, я не слухав жодної з його останніх пісень і давно не був на концерті "Океану Ельзи". Отож — знайди собі кумира, який надихатиме. Наступна моя ціль — зібрати Палац спорту!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter