«Я не хочу відводити очі від реальності»: киянка Ріта Бурковська стала найкращою Європейською Акторкою за версією кінопремії Septimius Awards
Ріта Бурковська отримала нагороду Best European Actress
Вручення премії відбулось 26 вересня в Амстердамі, Ріта отримала нагороду за головну роль у драмі Максима Наконечного «Бачення метелика», де зіграла аеророзвідницю з позивним «Метелик», що повернулась з полону. Деякі кадри з фільму можна сприйняти як моторошно пророчі, хоча його було знято до початку повномасштабної війни, а світова прем’єра відбулась на Каннському кінофестивалі 2022 року.
Septimius Awards — це престижна європейська премія, яка акцентує увагу на відкритті і підтримці нових незалежних талантів та візіонерських фільмів у жанрах ігрове, неігрове кіно, анімація, телесеріали та сценарії.
«Перш за все, я хотіла би висловити подяку знімальній групі нашого фільму, з якою ми разом багато пережили під час його зйомок. По-друге, дякую вам, журі цієї премії та глядачам у всій Європі, які дивилися Butterfly Vision. Дякую за увагу! Особливо зараз це для нас дуже важливо!
Стоячи тут, я хотіла би нагадати собі, чому я так сильно хочу говорити про війну на Батьківщині. Колись я почула від одного українського добровольця на початку російської агресії у 2014 році, коли війна тільки почалася, на сході України - на Донбасі. Група українських волонтерів перевозила тіло загиблого героя, і фургон був позначений знаком «Вантаж 200» (це означає трупи, винесені з поля бою). Кожен чоловік на заправці, де вони зупинялись, відводив погляд від цього фургона, від знаку Вантаж 200 і загиблого героя…
Я вирішила бути частиною суспільства, що не відвертається, - я серед людей, які хочуть бути з волонтерами в цьому фургоні, які хочуть бути свідками смерті наших загиблих героїв і знаку «Вантаж 200».
Я серед людей, які хочуть усвідомити, що відбувається сьогодні, і подивитися в очі реальності. Дякуємо, що не відводите погляд, навіть якщо іноді це дуже боляче. Велике вам спасибі!», - такою була промова Ріти Бурковської на врученні нагороди.
Тетяна Гриньова, головна редакторка «ТиКиїв», супроводжувала Ріту у цей вечір і поговорила про те, як бути акторкою та фіксеркою під час повномасштабної війни, про важливість показувати людську сутність військових, яка може не відповідати суспільним стереотипам, та про роль участі українців на фестивалях у сьогодення.
Про акторську професію
Акторська професія є частиною моєї природи і тому я вибрала відповідну освіту. Я би хотіла зіграти фіксерку - бо я працюю у цій сфері і мені було б цікаво передати цей досвід. Також цікаво зіграти якусь контраверсійну роль журналістки - показати, що не все буває так однозначно. Не завжди ти можеш бути на стороні світла. У повсякденні я працюю фіксеркою: для мене ця робота - це можливість бути помічною на війні і мати контакт з реальність. Використовувати мій власний досвід для акторської гри - думаю, це було б ганебно.
Улюблені режисери є, але мені цікавіше працювати з тими, хто бачить мене глибше та може запропонувати зіграти там, де моя людська природа буде пред’явлена. Форма мене хвилює менше, ніж змога транслювати життя і бути у команді з режисером.
Про «Бачення метелика», що було зняте до повномасштабного вторгнення та його роль під час війни
Мені важко сказати, чи було би ставлення до фільму іншим, якби не було повномасштабної війни - кіно про те, що війна шла вже роками, але часом самі українці не хотіли бачити реальність, досить жорстоку, яка відбувалась. Наше кіно розповідає про природу людей, про їх реальні потреби та виклики під час війни. Це передає відчуття того, що переживають люди, які повернулись з фронту та не можуть знайти своє місце у соціумі. Навіть якщо соціум дуже хоче їм допомогти. І про те, що ми є не тільки наша травма, ми більше цього.
Кіно не являється способом донесення інформації про війну до суспільства - цим займаються журналісти. І чим потужніше та незалежніше медіа, тим це більш потужний вплив. Кіно є мистецтвом, - і витікаючи з цієї думки, - не буває митця, який не змінюється від важливих життєвих подій (війна - одна з найпотужніжих). Чим більше масштаб людини, тим більше вплив її змін, тим більше вона може показати ті зміни, які вона пропускає через себе, - у цьому є місія митця.
Кіно нам взагалі нічого не винне - кіно не пропаганда, кіно потрібне різне.
Кіно - це не зовсім обмін інформацією. У цьому я і бачу чесність нашої команди «Бачення метелика», - ми були дотичні до війни і ми бачили багато змін, та взагалі різного, нам «підгорало» і ми відчували важливість ділитися цим.
Хтось звинувачує це кіно, що воно проти «право-радикальних рухів» - такої задачі не було, ми хотіли показати, що людина з травматичним досвідом і не маючи сил, може вибирати досить хибний шлях, думаючи, що вона відстоює якусь правду. Головну героїню Лілю, що не зробила аборт, а віддала дитину та пішла на війну, багато глядачів засуджували - бо такі рішення не відповідали загальноприйнятим цінностям та уявленням про роль жінки у суспільстві. Але правда у тому, що людина - це більше, ніж її травма, у кожної є свої тайни та цінності. У Лілі була задача служити - у різних сенсах: у найвищому та у прямому. Це вона і реалізувала.
Ще мене турбує питання героїзації. Люди, які з війною стикаються мало, схильні ідеалізовувати військових: вони такі сильні, красиві, ніколи не страждають, завжди йдуть вперед. І це шкодить насамперед військовим: бо від них багато очікують, і вони не мають права бути якимось іншими.
У глядачів найчастіше є питання - чому вона вчинила так, а не інакше, - це говорить про те, що у суспільства є суворі стандарти поведінки, у цьому випадку - для жінки.
Про роботу на фестивалях
Українці - частина європейської спільноти, тому я нормально ставлюсь до будь-яких мистецьких презентацій та фестивалів, це культурна дипломатія, яка є обов’язковою для розвитку культури, це взаємодія, - ми маємо робити цього дуже багато. Ми маємо пояснювати, рефлексувати, розповідати про нашу війну, - інакше завжди можуть з’явитися якісь російські діячі, які пояснять це замість нас.
Так, звичайно, є багато відмінностей, - чим далі країна, тим менше вона розуміє, що відбувається.
Найскладніший у цьому контексті для мене був фестиваль в Індії: між нами велика культурна і соціальна різниця, і важко було пояснити хто ми і що у нас відбувається на війні. Наприклад, організатори посадили мене у одну машину з російською режисеркою. Коли ти робиш зауваження - вони вибачаються, але все одно не до кінця не розуміють, що не так. Простими словами і прикладами треба пояснювати.
Всі фестивалі - це робота. Емпатія та розуміння вибудовуються простою людською мовою та стосунками, - тому цього потрібно робити багато і системно. Без цього не буде контакту та розуміння.
Моя позиція на таких подіях - не впадати у позицію жертви, але бути достойною представницею країни, яка у біді, на території якої йде війна за виживання. Пояснювати, що нам потрібна допомога, але розуміти, що нам ніхто нічого не винен.
Ми досить творчі і креативні люди - наш волонтерський і воєнний рух це доводить, ми здатні залучати спільноти до себе через кіно, виставки, панельні дискусії. Емоційність, відкритість, чесність - це наші сильні сторони. Ми маємо перезентувати Україну на всіх можливих майданчиках, - бо росія не зупиниться, і це, нажаль, розуміють не всі країни.
“Бачення метелика” - це ко-продукційний фільм 4 країн - України, Хорватії, Чехії та Швеції.
Головна героїня картини — аеророзвідниця з позивним «Метелик», яка повертається з полону. Її чекають рідні, друзі, побратими та коханий. Але нове життя приносить і нові виклики. В головних ролях - Рита Бурковська, Любомир Валівоць, Наталя Ворожбит, Мирослава Витриховська-Макар.
Дистрибуцією займається компанія ARTHOUSETRAFIC.
Серед проєктів Бурковської:
Бачення метелика (2022), Подружжя Дада (2021), Поміж тіней (2020), Парфенон (Стасіс) (2019), Тил (2016) та ін.
Про кінокомпанію TABOR production:
За 10 років випустили: 6 повнометражних документальних фільми, 4 короткометражних ігрових фільми, 1 повнометражний ігровий фільм, 1 театральну постановку. У розробці знаходяться 7 повнометражних фільмів.
Найбільш значущі події продакшену: прем'єра ігрового повнометражного фільму "Бачення метелика" реж. Максима Наконечного на Каннському міжнародному кінофестивалі 2022, прем'єра документального повнометражного фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться», реж. Аліни Горлової на Міжнародному фестивалі документального кіно (IDFA) 2020 і отримання головного призу секції ‘’First Appearance’’, прем'єра повнометражного документального фільму «Школа№3», реж. Єлизавети Сміт, Георга Жено на Берлінському міжнародному кінофестивалі (Berlinale Generation 14+) 2017 та отримання Гран Прі Generation 14+.
