Як працює незалежне видавництво: за лаштунками створення журналу "Антиквар"
Фото: журнали видавництва "Антиквар".
Цікаво дізнатися, як працює незалежне мистецьке видавництво? Ми розпитали головну редакторку київського видавництва "Антиквар" Ганну Шерман про її шлях до професії, роботу редакції й залаштунки створення журналу.
У доробку "Антиквару" — однойменний часопис про культуру й колекціонування, видання "Український театр" і "КіноКоло". За плечима Ганни — майже два десятиліття на посаді головної редакторки й неоціненний досвід. І саме він дозволяє їй відкрити те, що зазвичай залишається поза увагою читачів — справжнє життя журналу від першої ідеї до свіжого номера.
Про захоплення видавничою справою
Я ще з дванадцяти років мріяла про журналістику й писала листи в одну з газет. Тоді всі на неї були підписані, і мені дуже хотілося зацікавити редакцію. Я не знала, як написати справжній матеріал, тож почала надсилати листи й навіть вірші. Хоч нічого не надрукували, редакція відповідала. Досі десь збереглися ті брендовані конверти.
Це був мій перший поштовх. А перша публікація з'явилася у 1983 році, коли мені було 15. Це була замітка "Лоцмани книжкових океанів" про бібліотеку, де працювала моя мама. Назву вигадала редакторка. Я ж виросла серед книжок.
У десятому класі ми пішли на виставу "Маленька футбольна команда" в "Молодіжний театр" на Прорізній. Це була п'єса Юрія Щербака про поета-шістдесятника Леоніда Кисельова, який прожив лише 22 роки. Його грав молодий талановитий актор. Я закохалася і в нього, і в Кисельова, і в українську поезію. Це був вихід у зовсім інший вимір.
Тоді ж однокласниця принесла мені методичку для абітурієнтів і показала спеціальність "театрознавство". Я вступила, закінчила, але працювати театрознавцем майже не довелося — не було місця для великих рецензій чи серйозних інтерв'ю. Це й стало поштовхом до видавничої діяльності.
У 1996 році мене запросили в газету "День". У відділ культури я не потрапила — він був укомплектований, тому працювала у відділі ЗМІ та популярних тем. Потім — у тижневику "Профіль", де вела відділ культури й медіа. Поруч колеги запускали журнал "Антиквар", і я допомагала їм порадами. Коли "Профіль" закрили, мене запросили в "Антиквар" — це був 2007 рік. Спершу думала тимчасово, але залишилася.
Про перший журнал за власної редакції
З 2007 року почала робити тематичні випуски. Мій перший номер — "Сезон аукціонів" — був присвячений артринку, який тоді переживав справжній бум: у Києві діяло понад десять аукціонів. Там було багато інтерв'ю з аукціоністами, дилерами, колекціонерами. І з цього почався новий етап моєї роботи.
Я була абсолютно новою людиною в цій галузі. Водночас у мене вже був достатній журналістський досвід і певний редакторський багаж, а також напрацювання у комунікаціях з інституціями та авторами. Але тут я опинилася перед викликом: я не знала, хто всі ці люди — ньюсмейкери, спікери, основні представники галузі, в якій я стала головним редактором профільного видання. І я почала знайомитися.
Поступово дізнавалася, що таке колекціонери, антикваріат, класичне мистецтво, яке може висіти не лише в державних музеях, а й знаходитись у приватних колекціях І взагалі, що є ці великі приватні колекції.
Пам'ятаю, під час роботи над першим номером я познайомилася з Ігорем Тарасовичем Пономарчуком — одним із перших українських колекціонерів, який створив приватний музей "Духовні скарби України". Основною частиною колекції був український іконопис.
Ігор Тарасович був яскравою, колоритною особистістю. На жаль, він уже пішов у засвіти, але ми продовжуємо співпрацю з його нащадками. У 2021 році, після його смерті, ми випустили журнал, присвячений колекції, яку він заснував.
Про знаковий номер журналу "Антиквар"
Один із найбільш знакових для мене номерів — а таких, звісно, було багато — це "Крим. Війна і мир". Цей випуск має для мене особливе значення.
Чому саме цей? Це був тематичний випуск, присвячений створенню Кримського музею історії Севастополя. В цьому місті український колекціонер і меценат Олексій Шереметьєв відреставрував і реконструював Михайлівську казематовану батарею — величезну фортифікаційну споруду. Там облаштували дві тисячі квадратних метрів виставкової площі, заповненої колекцією військових історичних артефактів. Експозиція охоплює періоди історію Севастополя — від заснування міста й Кримської війни до Другої світової та Другої оборони Севастополя.
Знайомство з колекціонером, спілкування з музейними співробітниками й істориками, підготовка простору до відкриття — усе це було дуже яскравим досвідом. Ми готували матеріали разом із науковцями, істориками, реконструкторами, проводили фотозйомку, організовували престур і фактично везли туди десятки журналістів.
На перший погляд, старожитності й приватні колекції здаються далекими від національних сенсів чи соціальних змін.
Але це був живий приклад того, як ці речі говорять нам про історію країни, про історію державної ідентичності.
Коли сталася анексія Криму, музей залишився там, на окупованому півострові. Ми продовжуємо спілкуватися з Олексієм Шереметьєвим і робимо багато цікавих проєктів. Саме цей випуск дав мені зрозуміти значення того, до чого ми залучені як профільне видання.
Як працює редакція?
Ми визначаємося з темою номера. Як? Домовляємося з нашими партнерами про те, що їм потрібно, і вони готові забезпечити нам можливість це реалізувати.
Що це означає? Здійснити неймовірну редакційну роботу: придумати тему, визначити, які тексти потрібні, хто їх напише. Потім змусити авторів здати матеріали вчасно — якщо не ідеально, то хоча б так, щоб можна було вчасно відредагувати. Організувати фотозйомку, зверстати номер і погодити його з партнерами так, щоб усі були задоволені.
Це дуже неромантичний процес. Дуже важка робота — інколи надто важка. Складність полягає у специфічній комунікації з партнерами, які часто вважають, що знають краще. До певної міри вони праві, але ми маємо свою специфіку видання і створюємо спільний продукт.
Тематичний номер, який ми робимо, одночасно є презентаційним для партнерів і черговим номером журналу "Антиквар" для нашої аудиторії. Він має зберігати форматні ознаки і не втрачати зв'язок із читачами. Інколи одночасно в роботі декілька тематичних випусків, і працює "паралельна" редакція: відповідальна редакторка Тетяна Порхун і дизайнер Володимир Онопрійчук.
Коли я домовляюся з потужним партнером про створення номера, ми узгоджуємо дату презентації. Це дуже важливий фактор. Якщо партнер каже, що важлива лише якість, а не дата, це може призвести до катастрофи — бо ми періодичне видання. Є дедлайни, і ми прагнемо їх дотримуватися.
Тим, кому не горить, не горить. Іноді це може мати цинічний вигляд, але це специфіка: найважливіший параметр періодичного видання — його регулярність. Ми маємо забезпечити постійний "кровообіг" — нові проєкти входять, старі виходять. Ніхто не затримується надовго. Краще, щоб партнери поверталися з новими проєктами.
Хто залучений до створення журналу?
Нас багато. Але є найголовніша людина в редакційному процесі — наш науковий і літературний редактор Тамара Васильєва. Є дизайнер-верстальник Марк Максимчук, який створює макет журналу, є коректорка Тетяна Рябокінь. І, звісно, я. Це основна команда.
Але ми дійшли до того, що вже на другому номері поспіль у нас працює паралельна редакція. Цього року ми отримали багато пропозицій від потужних партнерів — державних і приватних — щодо тематичних номерів. Відмовити неможливо, і чекати вони не можуть, поки наш невеликий колектив все обробить.
Минулого року ми працювали в розміреному режимі: шостий номер 2024 року вийшов у травні. А тепер до жовтня вийдуть усі шість номерів 2025-го. Минулого місяця вийшли два номери, і зараз одночасно на фінальній стадії три журнали, а четвертий — у роботі. Це показує високий попит, або радше — затребуваність. Партнери дуже різні за мотивацією, характером і стилістикою.
Про журнали "Антиквар", "Український театр" і "КіноКоло"
"Антиквар" — це журнал, який задумувався і народжувався як профільне, нішеве видання про артринок, але з цієї ніші вийшов і став культурологічним виданням. Кожен тематичний номер є самодостатнім видавничим проєктом. І це працює для нас дуже цікаво — ми продовжимо саме в такому форматі.
Журнал "Український театр" — це бренд із понад столітньою історією. До 2018-го його видавало Міністерство культури разом зі Спілкою театральних діячів України. Журнал припинив існування через роздержавлення ЗМІ: за законом держава не могла володіти виданням, а те, чим вона не володіє, не підтримується.
Мені хотілося відновити журнал, і я зареєструвала "Український театр" на себе як фізична особа, громадянка України. Ми намагалися видати його одразу, але перший і другий локдауни, потім повномасштабне вторгнення відклали плани. У 2024 році ми видали перший номер, наразі вийшло вже, а у вересні готується четвертий. Усе це — лише завдяки головному редактору "Українського театру" Віталію Жежері та випусковій редакторці Ірині Буланенко.
Що стосується "КіноКола", коли я зареєструвала "Український театр" і готувалася до того, що матиму два мистецькі видання замість одного "Антиквару", я зрозуміла, що цього замало. Це мало незбалансований вигляд, навіть назва звучала не зовсім логічно — я про це писала в редакторській колонці першого номера "КіноКола".
Ця ідея народилася під час прогулянки на яхті Дніпром у серпні 2021 року. Тоді ми помітили судно-тримаран — на відміну від катамарана, воно має три корпуси, що забезпечує максимальну остійність і легке балансування. І саме тоді я зрозуміла: мені потрібен третій журнал.
Я зателефонувала Володимиру Войтенку, з яким знайома ще з кінця 1990-х, і дізналася, що він ще не відновив "КіноКоло". Я була шокована, що він цього не хоче, але зрештою умовила його. Тож нині вже вийшло чотири номери журналу.
Про понад десятиліття роботи й видавничу справу в Україні
Це від дуже сильного бажання. Насправді жодних інших причин не було. Був час, коли активно запускалися великі медійні проєкти в Україні, заходили транснаціональні бренди, створювалися українські редакції, які забирали рекламні бюджети, й працював класичний алгоритм великого медіабізнесу.
Коли він не зміг працювати в наших умовах, ці видання просто зникли. Наше ж видання і видавництво існують на території культурологічних проєктів. Попри те, що ми не грантова структура, ми маємо досвід: тричі отримували гранти Українського культурного фонду — на видавничі проєкти, не журнальні. Ми видаємо книжки.
Був час, коли саме книговидання дозволило нам вижити як видавництву і продовжувати випускати "Антиквар". Ми заробляли на книговиданні. Це культурне, мистецьке видання — і багато хто вважає, що подібні проєкти в Україні вести непросто.
Але що в Україні легко? Важко — не значить погано. Це складно, це потребує вміння і терпіння. У мене є свої напрацювання, кейси, алгоритми, але вони працюють тільки зі мною і для мене. Не можна сказати, що вони універсальні — у кожного вони свої.
Але для мене вони працюють. Для тих людей, які щодня обирають залишатися зі мною, довіряти мені, навіть якщо не все, що я обіцяю, можна виконати. Вони це пробачають, бо поділяють наші цінності.
І цінність ця фактично одна: ми хочемо продовжувати робити те, що робимо.
Порада тим, хто прагне створити власне видання
Якщо хочеш робити журнал — роби. Хто б вам що не казав, що це неможливо, що це не приносить доходу, що для цього немає економічних передумов — якщо хочеш робити — роби.
Друковане видання нині залишається універсальним інструментом упорядкування контенту. Як носій інформації воно, безумовно, анахронічне, але як інструмент передачі ідеї — унікальне й універсальне.
Якщо ти відчуваєш цю специфіку, якщо розумієш, яке це може приносити тобі задоволення, — тоді ти знайдеш людей, які поділятимуть це разом із тобою. І нічого більш захопливого в житті ти все одно не зробиш.
Читай також: Мрії, кава та книжки: як студенти Могилянки відкрили затишну книгарню-кав'ярню у столиці
