"Маю натхнення творити для якнайшвидшої перемоги України": фотографка Марина Карпій
Фото з Instagram Марини Карпій
Розповісти про свою творчість через фото та створити проєкт, що покаже історію 100+ дітей з окупованих територій. Передасть їхні відчуття, переживання та усвідомлення, що домівки, де вони народилися, більше немає.
Ми поговорили з фотографкою Мариною Карпій про її спільний проєкт з французьким художником JR, про те, як вплинула війна на фотографію в її житті та яке найбільше джерело натхнення творчої людини.
Як ви стали фотографкою?
Це було так давно, що я навіть не памʼятаю, як це сталося. Я фотографую з 16 років, більш ніж половину життя.
В 11 класі я зрозуміла, що мені дуже подобається картинка. Тому у цьому напрямі я почала будувати свою карʼєру. В 16 вже брала сімейний фотоапарат та знімала одногрупників. Потім знімада для журналу та ходила на Fashion Week знімати репортажі (тоді для мене це був просто шок). Так розпочалася моя карʼєра.
Потім я шукала цікаві для мене зовнішності й писала прямо: "Можна, я тебе просто пофотографую? А коли будеш постити фото, підпиши, що їх зробила я". І от так до мене прийшло перше замовлення на фотосесію. Мені написали: "Можна, я подарую тебе своїй подружці?". Я була в захваті, що мені навіть заплатять якісь гроші. Тепер це справжня робота!
Як змінилася ваша діяльність від початку війни?
Я відчула те саме, що й кожен українець – нестерпний біль. Просто так склалося, що у мене чоловік грузин, і останні 12 років я ділю своє життя на дві країни – Україну і Грузію. Рівно пів року я в Грузії, а пів року – в Україні.
Якраз в жовтні ми щороку їздимо до Грузії й у травні повертаємося до Києва. Коли почалася війна, я була в Грузії. І зараз от місяць, як я поставила рекорд, адже не була в Києві 1 рік і 1 місяць. Це просто шок.
Мені на секунду здалося, що я не зможу ні працювати, ні фотографувати. Десь місяць я була просто мертвою, не могла розмовляти з дітьми, спілкуватися з чоловіком. А потім зрозуміла, що цим "лежанням" я нічим нікому не допоможу.
Тоді я зробила перший проєкт в Грузії – Voices of Georgia. Ми зібрали дуже багато грузинських діячів: відомих, невідомих, режисерів, акторів, співаків, телеведучих. 60+ відомих людей в Грузії стали мостом між Тбілісі й Києвом, щоб показати, що народ Грузії поруч з українським, та що, мабуть, на всій планеті немає такої країни, яка так само підтримуватиме Україну.
Адже Грузія є жертвою російської окупації. Грузинська влада залишається досить нейтральною, бо ми дуже близько до росії, а Грузія – маленька країна. Якщо завтра почнеться війна, не потрібно буде ні дня, ні двох днів, тут просто буде висіти білий прапор і Грузія стане російською федерацією за один день. Кажу це – і мені моторошно, нехай цей текст залишиться назавжди лише текстом... Тому дійсно попри те, що влада стримано поводиться в цій ситуації, грузинський народ завжди був і залишиться з Україною.
Про натхнення і творчість
Для мене натхнення та моя зброя зараз – це фотоапарат. Я можу своїми світлинами сказати набагато більше, ніж я кажу словами. Останній проєкт, який ми робили з JR, – The Inside Out Project.
Ми зняли 100+ портретів дітей, біженців з України. І це, напевне, була найскладніша робота в моєму житті, адже зустрітися навіть з дорослою людиною з окупованих територій дуже складно для мене, а зустрітися з 100+ дітьми з окупованих територій ще складніше. Там не просто був Херсон, але й Запоріжжя, Маріуполь, Харків, Бердянськ. Ці діти дійсно пережили жах.
І я з кожним із них розмовляла. Хоча ми намагалися на тему війни не спілкуватися, це буде болісно для них. Я не просила дітей не посміхатися.
Якщо ви подивитеся на всі ці портрети, діти дуже сумні. У всіх були дуже налякані, засмучені обличчя. Навіть в одного хлопчика я спитала: "Звідки ти?", на вигляд йому десь 15 років було.
Він мені відповів: "Я з міста, якого більше не існує".
І я не знала, що йому відповісти, така тиша зависла у повітрі й потім він додав: "Я з Маріуполя". Мені потрібно було 5 хвилин, я відходила, плакала, поверталася назад і знімала знову ці портрети.
Мені здається, що це дуже класний проєкт. Взагалі артист JR – француз і відомий діяч. Цю ідею він вигадав, що можна через фото показувати свою позицію, показувати своє ставлення до тієї чи іншої ситуації. І от ми в межах Culture Week Tbilisi зробили цей проєкт Inside Out в дуже гарній локації – "Хроніки Грузії". Ці події в Україні є історичним моментом також і для Грузії. Немає жодного грузина, якого б не торкнулося це українське лихо.
Про проєкт PhotoTourKarpiy
Я також роблю проєкт PhotoTourKarpiy, де щонайменше 30 людей: фотографи зустрічаються разом і знімають одну ситуацію, але виходить 30 різних портретів або фотографій. І це для мене унікально. Немає однакових авторів. Ти будеш фотографувати з думкою бути схожою на Енні Лейбовіц, але не вийде. Ти знімеш можливо щось схоже, але не те.
Про плани на майбутнє
Мені потрібен час. Я зробила "Inside Out" і настільки втомилася морально, що тепер треба відпочити трохи, можливо, кудись поїхати, щось побачити нове.
Зараз натхнення немає, я хочу його знайти. Але знаю, що я зроблю ще щось для допомоги України, бо для мене єдине натхнення – щось робити, щоб скоріше Україна перемогла. І якщо моя світлина може хоч копійку додати до цієї кишені на перемогу, то я цю копійку додам.
Який урок ви засвоїли під час своєї кар’єри до війни й після?
До війни – бажання стати фотографом. Я дуже багато перешкод подолала, щоб ним стати, адже мій батько не хотів цього. Якось він сказав мені:
Якщо ти не хочеш, то давай якось сама без моєї допомоги. Я пас у твоєму житті, якщо ти мене не хочеш мене чути.
І мені здається, тато дуже вірно зробив. Я йому дуже вдячна. Я відчула справжню силу власного бажання. Все, що сьогодні я маю – це завдяки моєму великому бажанню бути фотографом.
Після війни, можна сказати, що фотографія мене врятувала. Якби не вона, можливо, я б й досі лежала у ліжку з лютого і просто не встала. Адже я подумала, що можу бути корисною своєю професією.
Щодо проєкту в Грузії Voices of Georgia, що є в Instagram, то ми створили його разом із ще одним українським фотографом Євгеном Єфановим. Він давно вже проживає в Грузії. Якось ми разом зібрались, а в нього була студія на той момент, в якій ми працювали. Тоді я зрозуміла, що навіть з найжахливішого стану мене може вивести фотографія. Моя професія може мене врятувати від найважчого стану.
Момент, без якого фотограф не може існувати?
Бажання і фотоапарат. Якщо немає бажання, то нічого не вийде. І це стосується будь-якої професії.
