Єва Стрєльнікова: "Знімання фільму "Лишайся онлайн" супроводжували військові"
Пресслужба стрічки "Лишайся онлайн"
28 березня в прокат виходить стрічка "Лишайся онлайн" — фільм, робота над яким розпочалася майже одразу після повномасштабного вторгнення.
За його сюжетом, до айтішниці Каті (акторка Ліза Зайцева) потрапляє чужий комп'ютер, адже на початку вторгнення чимало IT-компаній закрили свої офіси в Україні і віддали техніку бійцям ТрО. Брат Каті, який служить у ТрО, просить її встановити на цей комп'ютер деякі програми, і в процесі Катя раптом отримує дзвінок від маленького сина колишнього власника ноутбука, який шукає своїх зниклих батьків… Для цих пошуків Катя має постійно бути онлайн. Власне, фільм знятий у форматі скрінлайф: коли майже вся дія відбувається на екрані ноутбука чи смартфона.
"ТиКиїв" поспілкувався з режисеркою Євою Стрєльніковою про те, як створювалася ця стрічка в умовах воєнного стану.
Єво, ви вирішили створити стрічку в найгарячіші місяці повномасштабного вторгнення — з березня по вересень 2022-го…
З березня ми писали сценарій, знімати почали в кінці червня. Не хотіли, щоб історія лежала: воліли знімати, емоційно її відчуваючи, одразу виговоритися, щоб цю роботу побачив світ. Для нас кіно — це інструмент впливу, тому не було відчуття, що воно не на часі.
У стрічки цікавий формат — скрінлайф…
Це пропозиція мого брата Антона, який є автором ідеї, співавтором сценарію і продюсером стрічки. По-перше, скрінлайф все ж менш дорогий, ніж звичайний формат кіно, по-друге, в перші дні війни ми все спостерігали через екрани наших ноутбуків, телефонів, з ними засинали, постійно перевіряли, хто з рідних на зв'язку, постійно читали новини — війна проходила через наші екрани.
Тому ми вирішили, що це доречний формат: так ми зможемо показати не лише тих наших героїв, які виходять на вулиці, воюють і волонтерять, а навіть тих, хто боявся вийти з дому, але теж дуже допомагав, перебуваючи онлайн.
Ви понад 20 років в професії, але знімання вашої першої повномасштабної роботи відбувалося в воєнному Києві. Яким він вам запам'ятався?
Пустим і напруженим, сірим і зляканим. Він був неживий, і я пам'ятаю емоції, коли побачила першу відкриту кав'ярню: невже ми знову починаємо жити? Це було дуже дивне відчуття, на межі радості й дискомфорту від того, що війна продовжується.
А як відбувалося знімання в умовах блокпостів, тривог, комендантської години?
У форматі скрінлайф знімання — не найдовший період. Найбільше часу в нас зайняв запис екрана. Ми не могли їздити одне до одного, бо всі жили за межами Києва, тому наша невеличка компанія з 4 людей приїхала до мене в будиночок під столицею — ми там жили разом і працювали над фільмом.
Знімання відбувалося у квартирі нашої героїні, дещо ми знімали в Ірпені. Отам було дуже важко емоційно: в Ірпені не було жодної не розбомбленої будівлі. А люди жили, ходили по магазинах, посміхалися — вони вже звикли, це захисна реакція психіки. Коли ми приїздили до Ірпеня вдруге-втретє, наші емоції теж були менш гострими, а бачити все це вперше було нереально боляче. Ти потрапляєш в якийсь постапокаліпсис, не можеш повірити, що це відбувається у твоїй країні. Для знімання ми зайшли в один ресторан, цілком розбомблений всередині: через вибух там був розплавлений посуд, дитяча зона з маленькими стільчиками, дитячими малюнками повністю була в золі — почуття від побаченого було не передати. Нам навіть не довелося щось змінювати для фільму, щоб додати жаху — просто зайшли й знімали.
Як місцеві жителі реагували на вашу роботу? Щось підказували?
Ще на початку написання сценарію нас консультували волонтерки, щоб наша історія була максимально правдивою. А на зніманні нас супроводжували наші військові. У нас була сцена з російськими військовими — масовкою з п'яти хлопців у російській військовій формі. До моменту фільмування їхньої сцени їх попросили не виходити на вулицю, щоб не тригерити людей, навіть не курити — вони сиділи в бусику. Але, коли вони вийшли на майданчик, навіть попри те, що у супроводі, водій автівки, що хотіла зупинитися, різко натиснула на газ і рвонула далі. Дідусь, що виходив із двору, в який ми заходили, розвернувся й почав дуже швидко йти назад. Я його наздогнала, почала заспокоювати: "Вибачте, це знімання, це наші українські актори, ніхто сюди не заходив, все добре". Він: "Так, так… А то я злякався". Малий, що стояв у дворі з мамою, говорив: "Мамо, мені страшно, в мене болить животик". Оце було жахливо — бачити ці перелякані очі. Вони вже навчилися жити з тим, що є, і коли в них з'являється ось такий тригер, в їхніх очах можна було побачити все, через що вони пройшли пару місяців тому.
А російську форму ви де брали?
Це не проблема — в костюмерках київських продакшенів цього багато.
Знаю, військові допомагали вам у зніманні…
Був один знімальний день, коли ми не встигли завершити зміну до комендантської години, і військові розвозили нас по домівках — добре, що ми мали офіційний дозвіл на пересування містом в цей час.
Були ж зйомки і на блокпосту?
Так, два знімальні дні у Гатному. Там було блокпостове містечко — три блокпости поруч. Але на той час воно вже не функціонувало, тож ми просто взяли дозвіл на знімання.
В той час багато хто роз'їхався. Як ви шукали акторів — зокрема хлопчика, що зіграв головну роль?
Ми довго шукали першочергово головну героїню й хлопчика, а потім весь ансамбль. Весь кастинг відбувався онлайн, позаяк і Києвом в той час було складно пересуватися, та й історія відбувається онлайн, тому було дуже важливо перевірити, як актори взаємодіють на екрані. Так до нас долучилися Олеся Жураківська, Олександр Рудинський, Катерина Кістень та інші. Щоб знайти хлопчика, ми спробували близько 80 дітей. Гордея обрали, бо він, по-перше, дуже класний маленький актор, по-друге, нам потрібна була дитина, що вірить в супергероїв, казки, перебуває в фантазійному світі. А Гордей — саме такий, він ще не пропустив через себе все, що відбулося. І дуже класно працював в парі з нашою Лізою Зайцевою, що зіграла головну героїню Катю. Хоча актори під час знімання між собою не контактували — всі працювали без партнерів, текст їм підкидав наш другий режисер. Була лише одна сцена, яку ми знімали в контакті — розмова Каті й російської мамаші, яку зіграла Катя Кістень.
Ви знімаєте кіно вже понад 20 років — які місця в Києві, на вашу думку, є найбільш кінематографічними?
Київське море. Чудова природа, мальовничі пейзажі — там фільмують всі! Та й центр Києва — влітку квітучий, зелений, всі ці тоненькі вулички, бруківка — дуже кінематографічний. Люблю знімати на Пейзажній алеї, Парковій алеї — там є стара будівля, де знімають дуже багато історичних фільмів. Київ дуже кінематографічний, попри те, що фіксувати 360 градусів ми ще не можемо — то на якийсь кіоск наштовхнешся, то на якусь недобудову…
У вас у Києві є місце сили?
Я дуже люблю Поділ. Місцями він неохайний і бруднуватий, місцями — дуже затишний. В теплу пору року на цих вуличках можна заблукати, бо вони всі переплутані, але блукаєш ти з приємним відчуттям. Це в мене улюблене місце для прогулянок, хоча він достатньо людний. Ще дуже люблю Оболонську набережну — там є відчуття, що ми в Європі. А ще люблю наші нові ЖК на Виноградарі: маленькі будиночки з балконами — можна уявити, що ти десь на березі моря, якщо не повертати голови. Зараз в Києві немає відчуття того, що триває воєнний стан — хіба що бувають повітряні тривоги. Це добре, що життя продовжується, але є відчуття, що ми трошки забуваємо, що відбувається.
Якби Київ був жанром кіно, то що б це було?
Якщо знімати його навесні чи влітку, то це була б якась романтична комедія. Наприклад, в стилі Вуді Аллена.
Читай також: "20 днів в Маріуполі": "Оскар" зі сльозами на очах
