Юрій Дяк: "Я не відстежую свою популярність"

Фото: пресслужба каналу ICTV

Просто зараз на каналі ICTV2 йде серіал "Морська поліція", одну з головних ролей в якому виконав 36-річний актор театру ім. Лесі Українки Юрій Дяк. Трошки згодом на ICTV2 показуватимуть серіал "Козаки. Абсолютно брехлива історія", де знову ж таки герой Дяка — один із головних. А ще актор зіграв Кассіо в гучній виставі театру ім. Лесі Українки "Отелло" та й сам випустив гучну виставу "Хвиля"… Отже, поговорити з Юрієм нам було про що.

Юрію, зараз на каналі ICTV2 йде серіал "Морська поліція", де ви зіграли старшого сержанта Сержа Левіна. Знаємо, у вас особливі спогади про цей проєкт...

Він був складним для мене. Знімання відбувалося на морі: спека, сонце, біганина, стрілянина — все це виснажувало. Але зараз згадую цю роботу з теплом, бо дуже хочеться повернутися туди, в той час, як би складно там не було. Хочеться бути на нашому українському морі в Чорноморську. Коли мене дратували якісь моменти на кшталт захитування під час штормів, постійних виходів у море, запитував себе: "А чи буде те, що тебе хвилює, важливо за 5 років? Чи за 5 місяців, навіть за 5 хвилин?". Напевно, ні. Тому роби те, що маєш. Захотів бути актором — вперед, працюй! 

Я ще й захворів на ковід перед зніманням, дуже важко його переніс — схуд, довго оговтувався, когнітивні функції порушилися, і я був дуже знесилений Але, коли ти в кадрі, треба працювати так, ніби в тебе все гаразд. Нікого не цікавить, на що ти перехворів, у титрах не написано: "Вибачте, будь ласка, артисту такому-то було погано, зробіть знижку на те, що він тут погано грає". Або: "Даруйте, проєкт був складний, бо всі захворіли на ковід". Глядач подумає: "Нащо мені ця інформація?". Це все нікого не цікавить — що в тебе в житті, в серці, чи ти поснідав сьогодні, чи пообідав. Ти стоїш перед сімомастами глядачами в театрі, і якщо там не сидять твої родичі, всім паралельно, що з тобою.

А часто вам доводилось виходити на сцену чи зніматися хворим?  

Так, звісно. Протягом 20 років, що я займаюся акторською професією, була купа всього: і смерті близьких, і хвороби, і операції, і моральні виснаження, і робота з температурою...

А правда, що на сцені температура зникає?

Якісь механізми дійсно вмикаються. От, наприклад, на одному з прогонів вистави "Отелло" в театрі ім. Лесі Українки я послизнувся і дуже сильно впав на стегно. На прем'єрі кажу акторці Наталці Долі: "Слухай, реально менше болить!". Щось відбувається, коли ти не звертаєш увагу на хворобу, і вмикається адреналін. Так само — коли за лаштунками починаєш хвилюватися, а виходиш на сцену, кажеш першу репліку — і все: хвилювання й страх зникають.

А от температура не зникає — в мене була така історія. Можливо, на якийсь момент стає легше — просто зосереджуєшся на іншому. Але біль через певний викид адреналіну дійсно трошки вщухає.

Коли я грав першу виставу після операції, в мене так хватануло живіт! Я розумів, що то м'язи, нервові закінчення на місці шраму, але було так боляче, що реквізитори видали мені портсигар, куди закинули ватку й залили нашатир. І я в разі чого — відкрив, нюхнув: "Ааа! Нормально! Ну, якщо не впаду зараз…". А там вистава така була  — біганина, купа тексту, купа всього... Було дуже складно. Але актор, з яким ми грали в дублі, захворів, а мене попросили: "Виручи: просто ходи по мізансценах". Я вийшов  — і вперед на 120%! А коли вже хватануло, думаєш: "Може, треба було полегше?". А куди ж полегше — туди треба побігти, то зробити, коло крутиться… Було не до себе. Про своє здоров'я треба думати до виходу на майданчик. А як вийшов, вже треба думати про професію. 

Роль на все життя

Скоро на каналі ICTV2 показуватимуть ще один серіал за вашої участі — "Козаки. Абсолютно брехлива історія", в якому ви зіграли роль селянського парубка Івана, який поцупив у московського царя магічну сережку. Як ви отримали цю роль — великий був кастинг?

Кастинг був складний: мене дуже довго затверджували, морально це було непросто. Але, дякувати Богу, взяли. (усміхається.) І ми можемо бачити результат на світових екранах.

Які у вас спогади про знімання?

Це був один із тих процесів, після завершення яких стає дуже сумно, бо ти розумієш, що найближчим часом такого з тобою може не трапитись. Як, власне, і відбулося. Це один з тих проєктів, про які вся знімальна команда пам'ятатиме до кінця життя. Все, що вмів, я вклав в цю роботу, але багато чого і навчився завдяки їй: і їзді верхи, і володінню бойовими інструментами, мистецтвами, я взаємодіяв із купою тварин. До того ж це велика 12-серійна художня історія з непростим сценарієм, де немає простих діалогів. І мені й сценаристи, і продюсери, і режисер дякували за те, що я вчив свої репліки до слова.

Тому я тепло згадую цю роботу і просто щасливий, що зі мною це відбулося. Я знімаюся з 1 курсу театрального інституту, але роль у "Козаках…" стала в моїй кар'єрі визначною. Таких ролей чекають все життя. Дуже шкода, що у нас мало знімається такого кіно — історичного, псевдоісторичного, де залучені великі групи з великою технічною базою. Це важливо для розвитку нашого кінотеатрального мистецтва.

А популярності, медійності вам цей проєкт додав?

Я не відстежую свої рейтинги й популярність після тих чи інших проєктів. Впізнають люди — і слава Богу. Якщо я викликаю посмішку — це добре. А взагалі — чим вимірюється популярність?

Ну, впізнають вас, беруть автографи…

Ну, впізнають, беруть — а в якій пропорції це має бути, щоб я зрозумів, що це вже популярність? (Усміхається.) Що воно дає? Якісь переваги, можливості? Але я ніколи не міряюсь перевагами людей над людьми. Перевагою над ким? Над моїм сусідом, який такий самий, як я, просто працює в іншій сфері? Що це мені дає? Нічого особливого, якщо до популярності ставитися філософськи. Просто впізнавання й автографи — це частина моєї роботи. Але я в дитинстві хотів стати клоуном, а на питання: "Чому?" відповідав: "Мені подобається, коли з мене сміються". Коли люди від моєї роботи отримують задоволення, це надихає і спонукає до ще більших звершень.

А як ви сприймаєте себе на екрані? Деякі ваші колеги кажуть, що перед прем'єрою довго налаштовуються, бо одразу не можуть на себе дивитися зі сторони.

Та нормально я себе сприймаю. Я ж знаю, що зробив на майданчику — тепер просто хочеться побачити, як це змонтували. Бо іноді можуть змонтувати так, що залишається лише хапатися за голову. Я спокійно на себе дивлюся. Якщо знаю, що проєкт був такий собі, то оцінюю лише свою роботу: "О, тут гарно спрацював, тут можна було краще, тут не вистачило внутрішнього монологу, а тут — підтексту. А тут непогано, а тут мене самого чіпляє!". Я не знаю, що можна в собі налаштовувати перед переглядом: ти це зробив, тобі треба провести аналіз помилок, виправити їх і рухатись далі. 

Вистава про післязавтра

У театрі ім. Лесі Українки нещодавно відбувся ще й ваш режисерський дебют — вистава "Хвиля". Вона зараз напрочуд актуальна (у романі Тода Штрассера, який інсценізував Юрій, йдеться про реальну історію одного класу, вчитель якого вирішив дати учням практичний урок і протягом короткого часу побудував в середовищі школярів справжнє тоталітарне нацистське суспільство — Прим. Ред.) Але ж ви вирішили поставити її задовго до сьогоднішніх подій…

Я шукав матеріал для нової моновистави й ходив по книгарнях, шукав... І знайшов маленьку книжечку "Хвиля". Прочитав і захотів історію втілити на сцені. Я тоді ще викладав, подумав: "Круто було б зробити це зі студентами" — бо тема ця актуальна і буде актуальна завжди: так чи інакше, під тими чи іншими гаслами це повторюватиметься. А, коли почалося повномасштабне вторгнення, влітку 2022 року я сказав собі: "Це просто необхідно зробити". Став писати інсценування, зібрав однодумців, яким сподобався роман. 3 березня 2023-го ми почали репетиції, а в травні показали частину роботи керівнику театру Кирилу Кашлікову. І 19 січня цього року нарешті відбулася прем'єра. Виставу ми зробили благодійною: всі кошти від проданих квитків йдуть на допомогу ЗСУ. Дрон, який ми купили у такий спосіб, вже нищить ворогів, і це дуже тішить.

А люди після вистави кажуть мені: "Нас не відпускає. Ми ще зранку обговорювали…". Бо ця вистава — не про сьогодні й навіть не про завтра: вона про післязавтра, яке може бути. І про це треба думати, бо історія має вчити людей. Якщо ми не знаємо історії, ми приречені на її повторення. 

Минулий багаторічний керівник театру Михайло Резнікович зараз сидить в москві й розповідає, як він любить росію і які нацисти в Україні. Та й взагалі ця людина була таким собі Путіним від театру. Проте він був вашим майстром в театральному інституті, ви працювали в театрі під його керівництвом... Як це — коли твій вчитель виявляється таким?

Наразі ця людина не заслуговує на мою увагу й мій час. Він заслуговує лише на тюрму: зрадники мають сидіти за ґратами.

Театр змінився з його зникненням?

Цілком! Атмосфера змінилася, люди тепер вільно ходять коридорами й не бояться, що зараз він вийде з-за рога, і йому щось не сподобається. Зник страх, а мистецтво не може народжуватися й існувати в страху. Людина не має боятися, її не мають цькувати. На помилки можна вказувати, але етично. Я не буду порівнювати колишнє й теперішнє керівництво — треба дивитися на результати. Але з усіх театрів України в нас задача була найскладніша: ми грали вистави російською, часто ще й п'єси російських драматургів, тому нам довелося не просто перекласти все українською, а взагалі почати все з нуля. Чи могли ми потонути? Спокійно. Тому ніхто не знає, як буде далі, але на сьогодні в нас добрий результат.  Головне — рухатись далі. 

Здається, що серед українських акторів наче й немає конкуренції, так всі дружать… Це так?

А ви де спостерігаєте — в публічному просторі? Ну так, там всі дружать. (Сміється.) А конкуренція є, була і буде — і вона має бути, щоб відбувався  прогрес. Інакше ми всі будемо кожен у своєму тазику обливатися водичкою.

Так, ми товаришуємо, дружимо, але потім приходимо на кастинг на одну роль — і там ми конкуренти.

Ось мій друг і одногрупник зіграв роль, на яку я теж пробувався. І що тепер, мені піти, прибити йому гвіздками взуття? Він залишається моїм другом, хоча ту роль я зіграти хотів. Це частина професії. Питання — як ти на це реагуєш, чи вмієш боротися із заздрощами, чи починаєш ходити й нити?

Питання не творче, але знаю, що ви давно носите із собою аптечку — це на випадок обстрілів, якщо комусь треба буде допомогти?

Собі насамперед. Аптечка в рюкзаку — це для себе. Я 2022 року проходив курси першої домедичної медицини, але знання треба поновлювати. Хочу пройти ще курси тактичної медицини.

А аптечка — та хоча б турнікет — взагалі у кожного мають бути в сумці: кинув і ходиш собі. Бо раптом почався обстріл — треба бути готовим завжди. Ми всі зараз на війні. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter