Канадський митець Дарсі Атаман — про зцілення музикою, враження від України та птаха із залишків російських ракет

Фото: пресслужба Дарсі Атамана

Твердження, що світ втомився від України, спростовують такі іноземці, як Дарсі Атаман — канадський музичний продюсер українського походження. Відомий він тим, що став співавтором інноваційної програми музичної терапії для тих, хто пережив конфлікти та травми. Дарсі давно їздить гарячими точками світу, а з 2022 року допомагає Україні. Майже одразу після початку повномасштабного вторгнення він вирушив до Львова, щоб зняти документальний фільм про українських митців під час війни, а згодом створив великий проєкт Ghosts Don't Cross Borders.

Напередодні нового візиту Дарсі Атамана до України ми поговорили з ним про те, як народжувались його "українські" проєкти, як їх сприймають у США й Канаді та про емоційні подробиці створення деяких артоб'єктів.

Дарсі, як саме ви пов'язані з Україною? У якому поколінні ви українець?

Мій батько приїхав до Канади після Другої cвітової війни як український емігрант, тож я — українeць у другому поколінні. З дитинства українські традиції та цінності — передусім незламність, відчуття громади й любов до музики — були важливою частиною мого життя. У дитинстві моїми казками на ніч були розповіді батька про його роки в Україні за часів війни, тому цей зв'язок завжди жив у моєму серці, але став набагато глибшим після 2014 року і, звісно, після 2022-го.

А українську мову трошки знаєте? Українські пісні?

Я трохи знаю українську — не настільки, щоб вільно нею розмовляти, але цілком достатньо, щоб замовити смачну українську їжу! Та справжньою мовою мого зв'язку завжди була музика.

Я зростав, слухаючи українські народні пісні — особливо, коли в дитинстві танцював в українському ансамблі. А під час мого перебування в Україні я по-справжньому відчув, як у музиці тут живуть історія, смуток і надія — усе водночас.

Розкажіть про вашу програму музичної терапії Healing in Harmony — що підштовхнуло до її створення?

Глибока віра в те, що музика зцілює.

Ідея створити програму музичної терапії з'явилася випадково 2009 року в Руанді. Я просто вирішив подарувати місцевій молоді незвичайний день і дати їм можливість спробувати записати власну музику. Але коли я приїхав з апаратурою, був вражений: ціле село чекало на мене кілька годин. Ще більше мене приголомшило те, що кожна пісня, яку написали ті юні виконавці, торкалася надзвичайно болісних тем.

Цікаво, що я зовсім не давав їм жодних вказівок, про що писати, — і саме тоді усвідомив: музика дає можливість говорити про те, що зазвичай замовчується. У ту мить і народилася Healing in Harmony, яку ми розробили разом із лауреатом Нобелівської премії миру доктором Денісом Муквеге.

У чому полягає суть цієї програми?

Завдяки написанню пісень, ритму та спільній творчості люди, яких торкнулася війна, можуть поступово відновити впевненість у собі, налагодити зв'язок з оточенням й розпочати емоційне зцілення.

Учасники програми працюють разом із музичним продюсером і терапевтом. Під час творчого процесу в студії ми виробили способи непомітно вплітати елементи терапії. Люди приходять на сесії під приводом створення музики, але у процесі написання пісні часто вперше артикулюють пережиту травму. І саме тоді ми можемо визначити шлях для подальшого лікування.

Дехто створює насправді круті пісні. А з клінічного погляду ми спостерігаємо глибоке й тривале зцілення від ПТСР, тривожності та депресії.

Ця програма вже допомогла понад 19 тисячам людей у дев'яти країнах світу, включно з Конго, Руандою, Угандою, Гвінеєю, Південною Африкою, Туреччиною, Сирією, Перу та корінними громадами Канади.

Донести світові правду

Згадайте 24 лютого 2022 року — які у вас були емоції в ту мить?

Шок, невіра і розбите серце. Навіть здалеку це відчувалося надзвичайно особисто. Я одразу зрозумів, що повинен щось зробити — не лише як митець, а як людина з українським корінням.

Я був і залишаюся приголомшений тим, як ми дозволяємо історії повторюватися, як світ спостерігає, поки глобальний агресор руйнує життя невинних людей.

Коли ви вирішили, що хочете своєю творчістю підтримати Україну?

Негайно. Мистецтво — це моя мова, і я хотів використати її, щоб говорити правду, підсилювати українські голоси та спрямовувати світове співчуття в справжню, дієву підтримку. І я щиро сподіваюся, що мій внесок допоможе пролити більше світла на те, що насправді відбувається на цій війні.

2022 року ви вирушили до України, щоб зняти документальний фільм про українських митців під час війни — як наважились на цю поїздку?

Я не міг вчинити інакше. Українські митці творили, ризикуючи будь-якої миті бути знищеними, і водночас відмовлялись мовчати. Я хотів, щоб світ побачив цю мужність, цю стійкість, яка проявляється через творчість, навіть коли все навколо руйнується. Ми зконтактувалися з українськими митцями, знайшли партнерів, і все зійшлося. Не скажу, що це було легко — ані емоційно, ані логістично, — але мета поїздки виправдовувала усі випробування.

Які були ваші враження від цієї поїздки? Ви перебували лише у Львові, де було спокійніше, чи й в інших містах? 

Так, через обмеження ми здебільшого перебували у Львові. Хоча там було відносно спокійніше, сирени повітряної тривоги все одно лунали майже щодня. Найбільше мене вразили сила й доброта людей усюди. Навіть у найпохмуріші моменти відчувалося неймовірне світло.

Моя улюблена історія зі Львова пов'язана з першим днем та першим гуртом, з яким ми працювали над фільмом Ukrainian Artists United. Після виснажливої поїздки з Варшави ми того ж вечора вирушили на сесію з чудовим панк-гуртом Beton Band. Ближче до кінця зустрічі я запитав, який їхній улюблений гурт, і вони в один голос вигукнули: "Billy Talent!"

Я був шокований, адже музиканти цього гурту — мої близькі друзі. Я показав хлопцям із Beton повідомлення від гітариста Billy Talent, у якому він писав, що долучиться до нашого проєкту. Вони були абсолютно приголомшені — це історія, яку просто неможливо вигадати.

Коли я тієї ночі повернувся до готелю, гітарист Beton, який служив лікарем на передовій, написав мені, що новина про це стала здійсненням його мрії й дала йому сили продовжувати жити та боротися.

Яке враження на вас справило спілкування з українськими митцями? 

Дуже глибоке. Їхні мужність, щирість і талант неймовірні. Вони творять не заради слави чи успіху, а щоб вижити, зберегти пам'ять і надихати інших. Кожен митець — чи то художник, поет, чи музикант — використовував мистецтво буквально як спосіб прожити ще один день. Це було те, за що вони трималися.

Одного разу ми працювали з художницею, у дім якої на Сході України влучила ракета. Коли вона показала мені фотографії руйнувань, то з усмішкою сказала: "Я все одно хотіла зробити ремонт". Було неймовірно зворушливо бачити, як, попри вимушене переселення разом із родиною, вона облаштувала тимчасову художню студію, щоб продовжувати малювати. Це заняття давало їй силу жити далі.

Як змінилося ваше сприйняття України після роботи тут?

Воно повністю поглибилося. Раніше я захоплювався Україною як частиною своєї спадщини. Тепер я відчуваю себе частиною живої історії — історії мужності, краси та непокори перед обличчям неймовірних викликів.

Колективна ілюзія

Розкажіть, про що фільм Ukrainian Artists United? Як довго він створювався?

Фільм Ukrainian Artists Unite, який ми створили разом із фотографом Джейсоном Віллхаймом, — це мистецький твір про українських художників та музикантів, які силою свого таланту гуманізують війну в Україні, перетворюючи статистику на людей. Він — про те, як митці творять під час війни, використовуючи мистецтво як опір і терапію. Це поєднання 11 цифрових картин, змонтованих у вигляді зворушливих коротких GIF-фільмів із вбудованим аудіо, наче двохвилинною музичною партитурою, що представляє унікальну історію кожної людини.

Ви презентували його в Канаді — яка була реакція канадців на цей фільм?

Багато канадців побачили Україну інакше — не лише як країну, що переживає війну, а як націю з неймовірною людяністю та потужним творчим духом. Фільм відкрив серця й допоміг глибше зрозуміти українців.

Протягом півтора року, починаючи з лютого 2023-го, фільм Ukrainian Artists United транслювався в Канадському Національному Музеї Прав Людини. Це була наймасштабніша і найуспішніша прем'єра в історії музею. Найяскравіше, що залишилося в моїй пам'яті з вечора прем'єри, — це понад тисяча канадців і представників української діаспори, загорнуті у жовто-блакитні прапори, які дивилися фільм крізь сльози.

Загалом, кажуть, що світ втомився від війни в Україні й цієї теми — чи ви це відчули?

Я не вважаю, що світ втомився від війни в Україні як такої. Просто у світі, де новини змінюються дедалі швидше, стає важче утримувати тему у фокусі суспільної свідомості. І я сподіваюся, що саме мистецтво може допомогти це змінити — підтримати інтерес і продовжити адвокацію.

На мою думку, будь-яка втома від цієї теми — це, радше, віддзеркалення байдужості, що зростає, що походить від політиків і тих, хто ухвалює рішення. Якщо наші уряди перестають говорити про це як про історично важливу подію для демократії й суверенітету, то суспільство на підсвідомому рівні починає втрачати віру. А це, на жаль, перетворюється на апатію.

З часом ця апатія набуває форми колективної ілюзії — ніби проблема вже розв'язана, ніби війна завершилася. І саме з цим ми сьогодні стикаємося.

Що ви кажете своїм друзям і глядачам, слухачам про нашу ситуацію?

Що це не якась далека новина. Це людська історія про мужність, яка відбувається тут і зараз, і вона потребує нашої постійної уваги.

Іноді канадці відчувають безсилля перед війною і не знають, як можуть сприяти її завершенню як звичайні громадяни. Тоді я нагадую їм про чудові речі, які вони вже роблять. Наприклад, у моєму місті мешкає найбільша у світі українська громада поза межами України, і саме до Вінніпега з початку повномасштабного вторгнення приїхала найбільша, порівняно з іншими провінціями, кількість українців. Багато канадців, зокрема моїх друзів, допомагали їм, чим могли, і продовжують це робити.

Фільм є частиною проєкту Ghosts Don't Cross Borders — розкажіть про нього.

Це міждисциплінарний проєкт, що через кіно, скульптуру та текстильне мистецтво ставить питання: як ми витримуємо нестерпне і перетворюємо біль на сенс.

По суті, новини ніколи не передають справжньої реальності та масштабів руйнувань, тож сама назва проєкту натякає на це. За всі роки мого досвіду в зонах активних бойових дій я зрозумів: справжня глибина трагедії — її тіні й привиди — ніколи повністю не доходять до нас.

Як з'явилася ідея створити гобелен All the Love We Cannot Bear, Articulated — полотно, зшите з 30 шматків військової форми ЗСУ?

Через одного з учасників нашого фільму я познайомився з українським солдатом. Боєць — він воліє залишатись анонімним — передав нам свій щоденник, який вів на передовій. Якщо ви його прочитаєте, то відчуєте дуже особистий, невидимий тягар, який завжди несуть ті, хто перебуває на війні. Мені захотілося гуманізувати це спустошення і зробити його резонансним, адже війна ламає не тільки тіло, а й серце. І для мене дуже цінно, що мені дозволили не тільки доторкнутися до чиєїсь душі, а й передати це широкій аудиторії через артпроєкт.

Гобелен являє собою 30 частин форми ЗСУ, на кожному з яких червоними нитками вишиті слова з солдатського щоденника: 30 днів — 30 частин — 30 уривків.

Де і як ви брали цю форму?

У мене є друг канадець, який рік воював на передовій в Україні добровольцем. Через нього українські військові та їхні родини передали мені кілька партій форм ЗСУ. Нині він уже повернувся до Канади. На жаль, багато людей з його колишнього батальйону, які допомагали нам зібрати ці форми, відтоді загинули.

Хто вишивав ці рядки? Наскільки складною й довгою була ця робота?

Мені пощастило знайти єдину людину в моєму регіоні, яка мала спеціалізоване обладнання, щоб виконати це з такою дивовижною точністю. Усі цитати вишиті цим спеціальним обладнанням. Тризуб вишитий дроновими волокнами, які нам також передали з передової, і цю кропітку роботу вручну виконала українська майстриня Оксана, яка приїхала до Канади після початку повномасштабного вторгнення.

Презентація цієї роботи відбулася місяць тому в Нью-Йорку в офісі UNIСEF в межах 80-ї Генасамблеї ООН — якою була реакція публіки?

Багато людей, зокрема представники ООН, ЮНІСЕФ та Канадського консульства, стояли зі сльозами на очах. Було видно, що цей витвір виходив за межі політики. Реакція була настільки сильною, що виставку продовжили ще на день. Люди були справді заворожені й просто мовчали, дивлячись на гобелен і читаючи записи.

Третім складником триптиха є скульптура птаха Trapped in Heaven's Gate, зроблена із залишків російських танків, бомб та інших військових уламків — знову ж таки, де і як ви брали їх? Хто їх для вас збирав, як вам їх передавали?

Центральною фігурою скульптури "В пастці небесної брами" є лелека в польоті, відлитий з уламків російських ракет, мінометних снарядів і деталей танків. Їх зібрали наші місцеві партнери на демілітаризованих та очищених територіях, переважно в Херсонській області. Деякі матеріали — зокрема, автентичний уламок зі знищеного танку — мені безпосередньо передали двоє моїх друзів із передової. Кожен шматок скульптури був ретельно оброблений, перш ніж перетворитися на артоб'єкт.

В українському фольклорі лелеки несуть полеглих воїнів на небеса. Повернення лелек щовесни також означає оновлення життя та символізує кохання, сім'ю, мир і процвітання. Тож скульптура, яка відтворює жах і складність війни, водночас є вираженням надії та непокори.

Трагедія лелеки протиставляється калині — символу кохання в Україні. А навколо основи роботи трагедія та надія знову поєднуються в словах Тараса Шевченка, вишитих традиційною українською вишивкою: "Поховайте та вставайте".

Чи довго ви створювали цю скульптуру? Наскільки складно це було чисто технічно? І які емоції ви переживали під час цієї роботи?

Створення зайняло кілька місяців. Технічно робота була складною, але ще більшим було емоційне навантаження — уявіть собі, що треба було перетворити знаряддя вбивства на символ краси. Під час прем'єри багато людей навіть боялися підходити до витвору, настільки від цих уламків віяло мороком.

Скоро ви знову приїдете до України — що представите тут? На яку реакцію української публіки розраховуєте?

Я приїжджаю до України в межах міжнародного проєкту UNITED BY ART, автором і кураторкою якого є засновниця артательє Art Society by KK Катерина Кучерова. У проєкті беруть участь відомий грузинський митець Автанділ Гургенідзе, українська продюсерка документальної стрічки "Паляниця" Катерина Тимченко і я.

Наші гості матимуть унікальну можливість подивитися відеопрезентацію артоб'єктів Автанділа Гургенідзе — розписані вручну літак АН-24 та БпЛА, мурал Ukraine On My Mind, а також серію картин, присвячених стійкості, мужності та силі українського народу.

Катерина Тимченко представить фільм "Паляниця", створений українсько-американською командою, — історію про свободу, війну та внутрішню силу.

Я привезу до України фільм Ukrainian Artists United та гобелен All the Love We Cannot Bear, Articulated.

Презентація UNITED BY ART відбудеться 25 листопада в КНУ ім. Тараса Шевченка (Київ), 27 листопада в культурному просторі "Будзірка" (Київ), 1 грудня в ZAG Gallery (Львів) та 3 грудня у Svit Kavy (Львів).

Чи є у вас ще якісь плани, пов'язані з Україною?

Звичайно. Я планую розширити програму музичної терапії, співпрацювати з більшою кількістю українських митців і продовжувати створювати твори, які зберігають пам'ять і надихають на зцілення. У мене вже є кілька ідей для нових художніх робіт.

Що б ви хотіли сказати українцям сьогодні?

Ви неймовірні! Ваші мужність, емпатія та креативність змінюють світове уявлення про силу.

Дякую, що дозволили мені йти поруч із вами в цей історичний момент!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter