Катерина Кузнецова: "Я - людина-комедія. Але в кіно більше люблю артхаус"

Фото: пресслужба телеканалу СТБ

Нещодавно 37-річна акторка Катерина Кузнецова знялася у новому серіалі телеканалу СТБ "Кохання та полум'я", прем'єра якого відбудеться 14 квітня о 20:00. Ми поговорили з нею про ролі, відмову працювати в росії та про те, як їй довелося заново будувати кар'єру в кіно та театрі...

Катю, в тебе дуже гарна українська як для людини, яка досить довго грала в російському кіно. Ти займаєшся з викладачем?

Я навчалась українською в школі та університеті в Києві, а коли працювала в росії, то слухала багато українських пісень і читала книжки рідною мовою. Тож не було проблеми згадати її — просто потрібна була практика. А зараз її вистачає. Я і вдома розмовляю українською. Та при цьому з батьками та бабусею спілкуюся російською — бо це їхній вибір. Мені важливо про це говорити, щоб не було подвійних стандартів.

Щодо українських пісень: кажуть, ти добре знаєшся на музиці й маєш велику колекцію платівок...

Мені пощастило: завдяки батькам саундтреками мого дитинства були Simply Red, Джордж Майкл, Елтон Джон, Патрісія Каас… Я на якомусь психофізичному рівні не можу терпіти попсу. І зізнаюся: мені здається, якщо людина слухає оту страшну попсу чи шансон, вона інтелектуально несвідома. Я ніколи не буду це людині кидати в очі — навпаки, спробую переманити її у світ складнішої та прекраснішої музики, бо для мене це — мистецтво. Слава Богу, з'явився Spotify, де можна обирати музику за своїми вподобаннями.

Які музичні жанри в тебе зараз у пріоритеті?

Інді-поп, мінімал-техно — це те, що я дуже полюбляю. Моє хобі — знаходити нові класні композиції. А потім ми з чоловіком шукаємо ці композиції на платівках і вибираємо дуже ретельно: заради одного хіта платівку купляти не будемо. Потрібно, щоб хітів було 4-5 і музика була цікавою. Наприклад, ми дуже любили виконавця Мака Міллера і маємо в колекції три його платівки — справжній "кайф для вух". На жаль, він помер від передозу. Тож я не слухаю музику на радіо, яке нав'язує своє: обираю сама, і для мене послухати "свою" музику в машині чи в навушниках на знімальному майданчику — окреме щастя. Це вже стиль мого життя, як і поїздки на міжнародні музичні фестивалі.

Коли чоловік питає: "Що тобі подарувати на день народження?", завжди відповідаю: "Фестиваль". Останні три літа ми їздили на фестиваль у Більбао (фестиваль електронної та рок-музики в Іспанії). Мій день народження 12 липня, а фестиваль проходить 10-12 липня. Торік у мій день там грали The Prodigy — і це був суперподарунок! А ще там виступала співачка Грейс Джонс — їй 75 років, і це шок, як та жінка співає і який має вигляд! Дивлячись на таких ветеранів, я щоразу шокована тим, як люди плюс-мінус віку моїх батьків продовжують створювати круту музику, відповідну до часу.

Щаслива ти людина: я з початку війни досі не можу багато музики слухати...

Я у 2022-му книжки не могла читати й музику теж майже не слухала. У вухах постійно був якийсь шум, і це попри те, що мене фізично не було в Україні перші пів року. Але що це змінювало, якщо я, наче Квазімодо з горбом, постійно читала в телефоні ті новини й не могла ні на що відірватися.

До речі, першим фільмом, який мене таки відволік від подій, був "Дамер" ("Монстр: Історія Джеффрі Дамера") про серійного вбивцю — документальний серіал, знятий як художній. Я в цілому полюбляю важкі документальні стрічки, а особливо про маніяків і "розчленьонку".

Та ти й сама не дуже погоджуєшся грати в комедіях…

У житті я — людина-цирк, людина-комедія. Але у кіно більше люблю артхаус, драму, щось важке настільки, щоб їсти землю, щоб капіляри лопалися!.. Ну, мені це подобається. В нас, на жаль, таке обережно знімають, бо бережуть глядачів. А я вважаю, що це робити треба.

Насамперед, думаю, проблема нашого кіно — в історіях та сценаріях. А ще наші митці чомусь не хочуть знімати "не формат". Мене ще з 2006 року бісила фраза "глядач не готовий". І це все призвело до того, що і моє покоління, і навіть покоління моїх батьків, яким за шістдесят, не дивляться телевізор. Будьмо відвертими: ми ж всі давно дивимось Netflix та HBO. Люди не хочуть споживати контент, де все навіть не примітивно, а тупо.

А ще мене дуже вражає, коли знімають сучасну українську драму про війну, її наслідки, і режисер раптом каже: "Ні, це глядачу дуже важко буде дивитись, треба полегшити". А я обурена: чому хтось вирішує за глядача? Часом важкі речі важливо показати й, можливо, варто навіть увести глядача в ступор, бо це наша історія і наші дні, це не вигадане. А далі хай би люди десь в Америці чи Канаді на собі випробували це наше "важке" — тоді б краще нас зрозуміли.

Ті митці, що бояться знімати неприємну реальність,  хай знімають мелодрами...

Але й там не треба все розжовувати та вкладати глядачу до рота. Я все ж таки вважаю, що глядач має розвиватися. Бо коли ти йдеш у кіно на якусь банальну комедію, який в цьому сенс? Нещодавно я читала допис про те, що зараз кіно — не те місце, де люди культурно розвиваються. Вони беруть той чортів попкорн, пиво, хрумтять, галасують, бо прийшли розважатися.

Але ж є кіно драматичне, артхаусне тощо, на сеансі якого ти не можеш так поводитись. Тому все залежить від цілі. Яка мета тих, хто знімає тупі комедії? Якщо заробіток, тоді все зрозуміло. Щоб аудиторію розвивати, варто, як на мене, знімати інше кіно.  

Я більше вірю в українську документалістику, бо її ми знімаємо дуже класно. "20 днів у Маріуполі" — це ж міцне кіно! А ще мій друг Василь Київський зняв просто офігенний фільм "Битва за світло" про людей, які захищають Україну від енергетичного тероризму росії.

Те, як Василь знімає, як він занурюється у все, як бере інтерв'ю, бо він сам фактурний, дуже цікаво. У нього маленька команда, до якої входять моя близька подруга Вікуся Кратінова, продюсерка фільму, і її чоловік Володя, оператор. Операторська робота там — просто витвір мистецтва! І от вони їздять по гарячих точках і беруть інтерв'ю в ППОшників, ДСНСників, льотчиків, піротехніків — і це прям вау! Всі готові таке дивитися. Це кіно має бути в нас на полицях, щоб потім наші діти, коли все вже трохи загоїться, дивились задокументовані факти.

А от мету творців фільму "Буча" я не розумію. Ви його для чого зняли? Ви чи показуйте всю реальність, чи просто не знімайте про це. Я розумію, що трагедія в Бучі — тема, повз яку складно пройти. Але якщо ще немає достатньої кількості архівної інформації, то нащо це знімати?

Пані майор

Ти нещодавно зіграла в серіалі "Кохання та полум'я" — це історія про українських рятувальників, їхній щоденний подвиг і життя поза роботою…

Я з таким теплом згадую це знімання! Я цей проєкт собі наче наврочила, бо дуже поважаю працівників ДСНС. Вважаю, що вони недооцінені в нашій країні, і те, що ми зняли про них 16-серійний фільм, дуже важливо. Вони для мене — герої без зброї, хоча і не люблять, коли їх називають героями. Але вони такі, бо рятують людей і тварин іноді в дуже страшних ситуаціях: дістають із-під завалів, виносять із вогню. Під час фільмування весь час всі питали: "Де ж та Катя?" А Катя знову з ДСНСниками тріщить. Ми розмовляли про все-все, фотографувались — у мене в Instagram повно тих фотографій. Пам'ятаю, спитала в одного рятівника, скільки він у професії — виявилось, 36 років: починав з водія і дослужився до якогось звання. І весь час рятує все живе. Це просто нереальні люди! А ще в них класний чорний гуморок, як я люблю.

Кого ти граєш у серіалі "Кохання та полум'я"?

Пані майора цивільного захисту Катерину Василівну Коваль. У неї дуже цікава історія: матері немає, її виховував батько-генерал. І це особливі стосунки — не сюсі-мусі, не тактильність. Тож моя Катерина стала дорослою вже в дитинстві. Крім того, вона амбітна і дуже в чомусь категорична. А те, що вона дослужилася до звання майора, говорить про те, що вона горить роботою і заради неї пожертвувала особистим життям.

І тут дуже тонкий момент — чи може жінка бути майором? Тобто це трішечки феміністична історія. Мені хотілося показати, що пані майор ДСНС може бути справжньою жінкою — доглянутою, з манікюром і в красивій сукні. Та на роботі вона вдягає офіцерський кітель чи байовку і йде гасити пожежі. При всьому цьому хоче стосунків, родину та балансує між тим. 

Кажуть, режисер серіалу Віталій Кукса знімав "Кохання та полум'я" як повноцінний фільм...

По-перше, Віталік теж документаліст, у нього є дуже класні роботи — наприклад, про реабілітацію наших хлопців після поранень. Тобто він людина надивлена і зацікавлена. І те, що він знімав цей серіал, — великий подарунок нам всім. Бо знімальний процес був важкий: багато персонажів, багато зйомок із вибухівкою та піротехнікою. Пожежі гасили щодня! Я не знаю, як Віталік все встигав робити, але підходив до матеріалу дуже художньо. І коли я прийшла на озвучування, він показав мені деякі вже змонтовані сцени з музикою, і в мене побігли мурахи по шкірі, хоча здивувати мене важко. Тому я знаю, що це буде хороша історія, яку не можна пропустити.

У твоєї Катерини роман із героєм, якого грає секс-символ українського кіно Тарас Цимбалюк. Тебе гарними чоловіками не здивуєш, але все ж таки — як воно?

Ну, Тарас сам себе не вважає секс-символом і все бурчить: "Якого біса мене тим секс-символом обрали?" Але я до нього ставилася як до партнера по кіно. Ми з ним весь час на зйомках реготали. Я вдячна йому за партнерство, бо різні бувають випадки некомфортної співпраці. Ми ж розуміли, що є спільна справа, і навіть у моменти, коли всім було важко фізично, гумор і дружня атмосфера якось підтримували. У мене в якийсь момент з'явилося відчуття, наче ми дружимо все життя. Тож кожен актор, який брав участь у цьому проєкті, — а це і Тарас, і Гриша Бакланов, і Рома Ясиновський, і Олег Іваниця, — тепер має окреме місце в моєму серці. З'являючись на знімальному майданчику, ця компанія тішила мені око. Кастинг у проєкті дуже влучний! Завдяки людям і гарній атмосфері я майже не думала про погані моменти — наприклад, про те, що збиралась помирати від спеки, бо + 30°, а я в костюмі ДСНС — теплій байовці. Весь час боялася, що втрачу свідомість, бо важу 52 кг. Але хлопці: "Ой, Катюші погано!" — водички приносили, і все минало. За 2,5 місяці ми стали справжньою родиною.

Кохання на відстані

До речі, про родину: скільки днів у 2024-му ти бачилась із чоловіком?

Днями ми намагалися це порахувати. Ми майже весь час на відстані, бо моя реалізація — в Києві, а робота Макса — на Шрі-Ланці. І це ж не ближній світ: ми не можемо сісти в літак і за годину побачитись. Тому за базу обрали Тенерифе і там зустрічаємось.

Але підрахували, що за минулий рік були разом чотири місяці. Намагаємося бачитись частіше хоча б у проміжках між проєктами. Наприклад, у мене були театральні гастролі в Європі, і за ті три тижні ми з чоловіком бачилися двічі по п'ять днів. Зараз ми знову на якийсь період розлучилися і побачимося в кінці травня. Отак балансуємо. Це важко, бо, наприклад, питають, які в мене плани на літо. Кажу: "На літо в мене заплановане сімейне життя". Але ж влітку знімаються всі класні проєкти, бо природа, натура... Кажу: "Я все розумію, але мені треба якось пріоритети розставляти". А вони: "Ми так хочемо, щоб це були ви, ми під вас писали, і тільки ви можете таке зіграти". А я ж дуже ласа до таких речей і не завжди можу від цього відмовитись. Міркую собі, що народження дитини мене трохи вгамує і заспокоїть. Але це не точно.

Ти зізнавалася, що твій чоловік ще задовго до війни казав: одного дня ви поїдете з росії назавжди.

Це так, але треба розуміти, ми з ним — open-minded person — нам комфортно скрізь. І якщо Максим мені завтра скаже, що ми переїжджаємо з Тенерифе до Австралії, я за чотири дні зберуся і поїду, бо мене ці мандрівки, переїзди, відкриття нових країн, міст і людей сильно захоплюють. І я розумію, що жити в одному місті на постійній основі не зможу. Бо світ такий цікавий! Тому треба рухатись.

Мене захоплюють музичні фестивалі, про які я розповідала, фестивалі їжі — теж класна історія... Тому, навіть перебуваючи в Україні, де мені супер затишно і в ідеалі хотілося б жити, я не зупинюсь.

А чоловік не проти твого життя в Україні, де зараз військовий стан і дуже небезпечно?

Він сам хотів би жити тут, але поки є умовності. Та вони тимчасові, бо чоловік зараз розв'язує питання з документами і планує отримати громадянство Іспанії — він цього хотів ще з 2017 року. Тобто не з початком Великої війни почав цим займатися.

Та де б ми не жили, нам ніщо не завадить просто сісти в машину і шість годин їхати кудись заради одного гарного краєвиду чи сходу сонця. Ми дуже любимо природу, глемпінг, життя в наметах — це нас наповнює.

А чому чоловік не хотів жити в росії? Бо він там народився і в якийсь момент зрозумів, що все це котиться не туди. Я в принципі там була заточена лише на роботу, бо була реалізація. А він бачив все під іншим кутом, бо завжди прагнув вільного життя і, думаю, в росії його не відчував. Тому і наполягав на переїзді. Він мені завжди казав: "Виїдьмо з країни, а на роботу приїжджатимеш".

Ти згадала про театральні гастролі в Європі. Це антрепризна вистава "Щасливий день", де твої партнери — Любава Грєшнова і Михайло Пшеничний. Ви з Грєшновою давні подруги?

Ні, але це дуже цікава історія. Ми з Любавою і Мишком вчилися в театральному університеті ім. Карпенка-Карого в один період. Але не були знайомі — це парадокс. Любаву я пам'ятаю: вона вчилася на курсі у Валентини Зимньої. А Мишка взагалі не бачила. Якщо чесно, я дуже довго думала, що він московський артист.

До росії я приїхала 2010 року, а Міша з Любавою, здається, за рік. І ми з Любавою 13 років ніде не перетиналися. З Мишком разом знімалися в кіно — у нас десь три спільні проєкти. А Любава знімалася з моїм колишнім чоловіком Женькою Проніним. Тобто ми існували паралельно, але в повсякденному житті не спілкувались. Після повномасштабного вторгнення ми з Мишком Пшеничним із перших днів були на зв'язку. Бо я знала, що вони з Любавою фізично були в росії і терміново виїжджали звідти. І згодом я зрозуміла, що з усіх моїх типу друзів і колег, які мали українське громадянство, вони єдині виїхали — зупинилися в Польщі, займалися волонтерством. Я відмовилася надалі працювати у рф. І ми трималися одне за одного. Просто трималися.

А потім я вирішила привітати Любаву з днем народження — у нас дати поряд, ми липневі дівчата. І от з цього допису ми почали товаришувати. А далі Мишко запропонував зіграти разом у його п'єсі. Я приїхала до Варшави — приводом стало і те, що Макс перевіз із москви моїх котів. А вже за три місяці поїхала до Варшави на постановку нашого "Щасливого дня". Мишко виступив у проєкті як режисер, а ми з Любавою робили все інше. Ми ж не тільки граємо — ми все вигадували разом. Самі вирішували, якими будуть костюми, самі їх купляли. Це дуже творча історія на трьох.

І як вам працюється разом?

Ми весь час імпровізуємо. І кожна наша вистава — абсолютно нова. Люди, які приходять на "Щасливий день" по три-чотири рази — а є і такі — кажуть мені: "Катю, як класно ти щоразу вигадуєш нові фразочки для своєї героїні!" А я дійсно тягну у виставу якісь приколи з Instagram чи ТікТок. Мишко з Любавою імпровізують. Для нас цей проєкт — ковток повітря і важлива місія, бо ми — перші українці, які грали українську виставу за кордоном українською.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter