Художній керівник театру "Чорний квадрат" Анатолій Нейолов: "Якщо здається, що актор грає добре, значить, він грає погано"
Фото: особистий архів Анатолія Нейолова
Театр-студія імпровізації "Чорний квадрат", що наступного року святкуватиме 35-річчя, — установа для Києва знакова: напевно, в кожного є бодай один знайомий, який, бувши не професійним актором, пройшов через "Чорний квадрат" — свого часу повчитися акторської майстерності там міг чи не кожен охочий. Сьогодні театр не збавляє обертів, даючи вистави по всьому Києву й Україні, а серед його випускників — і зірки шоубізнесу, і стендапери, й навіть політики.
Заснував "Чорний квадрат" 1991 року актор і режисер Анатолій Нейолов, який в інтерв'ю "ТиКиїв" відверто розповів про ставлення до традиційних театрів та випускника "ЧК" Олексія Арестовича, а також про життя "Чорного квадрату" під час війни.
Анатолію, за майже 35 років існування театр "Чорний квадрат" набув статусу легенди. Це вже чисто київське явище, як, вибачте, Київська перепічка. Як ви ставитеся до того, що стали явищем?
Коли тобі вже за п'ятдесят, розумієш, що слава, популярність — все це не має значення. Великою мірою ці речі мають конвертуватися у фінанси, тоді жадати слави має сенс. Але театр — не те місце, яке приносить гроші. Та й пік популярності "ЧК" у минулому — зараз багато молодих театрів, популярніших за нас. Просто ми були першими — ось у чому цінність. А якщо говорити серйозно, я створював імпровізаційні спектаклі тоді, коли всі з мене сміялися, говорили: "Ну яка імпровізація? Кому це треба?" Зараз імпровізація стала модною, довелося по суті витратити чверть століття, щоб усі зрозуміли, що імпровізація — частина нашого життя. Навіть більше — це те, в чому ми живемо. Тому хороший імпровізатор часто може бути хорошим актором, а сотні акторів аж ніяк не здатні імпровізувати, бо це вимагає обсягу особистості, харизми й легкості. А це не всім дано.
Що у вашій системі головне для актора? Що привертало до вашої студії політиків, різних знаменитостей і загалом тисячі людей?
Коли актор починає грати, він має перестати грати й почати жити. Коли ви бачите гру, глядач завжди трошки корчиться: "А, грають. Мені щось показують". Коли актор на сцені страждає від ревнощів або зрад, він має страждати по-справжньому, інакше ви не повірите йому і не будете співпереживати.
Душевна причетність виникає тоді, коли ви вірите у те, що людина грає. Тому, як казав Станіславський, справжня гра не має бути помітна — має бути правда.
І ось політики чи ті, хто пов'язаний з керуванням людьми, приходили для того, щоби спробувати навчитися імітувати цю правду. Брешучи, вони мають звучати так чесно, щоб їм вірили. Ось вони й приходять за цим умінням видаватися щирими та чесними.
А як можна нещиру та нечесну людину навчити подібних речей?
Це акторські технології, їм тисяча років. Там усе розкладається на певні вправи й алгоритми: тут звучить так, тут підбирай правильний тон, тут невербаліка, робота тіла, тут жестикуляція, тут — внутрішня розмова. Це техніка, і вона освоюється — нічого складного в цьому немає.
Тоді чому дуже часто в репертуарному театрі ти мало кому на сцені віриш?
Бо вони не залежать від глядача. У державних театрах мешкають не коштом глядача, а коштом державної дотації. Вони можуть дозволити собі все, що завгодно: випендритися декораціями, витратити ресурси на піар. Ось зараз певний театральний бум, і багато режисерів яскраво випендрюються через костюми, фарбу, грим. Але ж насправді режисер має вмирати в акторі: коли бачу режисуру, я не помічаю гри. Хороший театр починається тоді, коли ви прийшли до театру й забули, що ви в театрі, бо начебто підглядаєте за реальним життям.
Це рідкісне відчуття.
Тому що багато хто думає: "Я — режисер і хочу самоствердитися, то як же я зникну? А кого потім хвалитимуть, кого відзначатимуть?" Те саме — в кіно чи серіалі: коли ви бачите, що актор грає добре, значить, він грає погано, бо, коли гра талановита, ви думаєте про персонажа. А державні театри — це свого роду заводи та фабрики з виробництва художнього продукту. Але продукт цей — не завжди мистецтво. Так, там є талановиті актори та режисери, але оскільки це система, то не виходить, щоб усі такими були. І ні в кого не виходить. У мене в театрі є дуже добрі актори, а є й погані. Куди від цього дінешся? Актор — це штучний товар. У кожній професії є люди величні, а є нижчі за середній рівень — так влаштований світ.
На українську за п'ять хвилин
Чи можна назвати "Чорний квадрат" альтернативою театрам системи?
Можна. Коли ми створювали наш приватний театр, основою була думка про те, що ми живемо на гроші глядача, і якщо глядач до нас не піде, ми не зможемо працювати. Тобто сьогодні ми платимо податки та комуналку, донатимо на ЗСУ — так, більша частина грошей іде зараз пацанам на фронт, бо наші актори воюють, і вже п'ятеро загиблих. Тому ми не можемо ризикувати та створювати те, що не потрібно глядачеві. І стався перекіс у бік комедії — виявляється, серйозна драма чи трагедія глядачеві взагалі не надто потрібна.
І якщо я поставлю "Отелло" — а я можу поставити його дуже добре, я його просто не продам. Бо всі знають сюжет, і якщо я збираюся дивувати, то маю здивувати крутою картинкою, а на це я витрачати гроші не буду. Тому маю поставити те, що можна буде побачити лише в нас. Я не можу поставити "За двома зайцями" — це вторинний продукт. Якісний, добрий, але його можна побачити в багатьох інших театрах. З таким матеріалом ми не зможемо конкурувати з іншими театрами через ресурси. Тому я маю пропонувати лише ексклюзив.
Як глядачі змінилися з лютого 2022 року?
Велика кількість наших постійних глядачів із початком війни виїхала з країни. Нам багато хто пише: "А ми в Португалії (Швеції, Польщі, Америці), ми скучили за "Чорним квадратом", а давайте стріми зі спектаклів вести". Так, у нас було багато лояльного глядача, в якого "ЧК" викликав звикання. Бо театр має працювати як хороший наркотик, що не шкодить організму, — людина, прийшовши вперше, має отримати такі яскраві, смачні емоції, щоби захотіти повторити це ще й ще. Тому основні наші глядачі — а їх були сотні — ходили до театру двічі-тричі на місяць, тобто системно.
І, звісно, їх ми втратили, тож нам довелося залучати нових. Друге — до повномасштабного вторгнення ми працювали російською і в цьому залишалися чи не останніми з київських театрів. Бо ми — приватний театр і мали на це право. Ми й зараз, згідно із законом, маємо право грати російською мовою, але нині це вже аморально і не етично.
І наскільки швидко вам вдалося перекласти 89 п'єс з російської на українську?
За п'ять хвилин. Я просто сказав акторам: "Все, російською більше не граємо". Вони: "Ок, Анатолію Миколайовичу, ми вас зрозуміли". І перейшли на українську. Вони ж усі — білінгви, в них у школах та інститутах викладання йшло українською, тож переклад репертуару на українську відбувся безболісно.
Ну, бувають моменти, русизми проскакують, але це сприймають із гумором. Наприклад, актор на сцені вимовляє в якомусь контексті слово "жена", а зі зали його миттєво виправляють: "Дружина". І він повертається до глядачів і чемно каже: "Дякую".
А як ваш постійний глядач сприйняв перехід театру на українську?
Частина — "Ура, ура!" — зраділа, бо давно настав час. Десь чверті було байдуже, бо, як і актори, вони білінгви. І була десь ще чверть глядачів у Києві, які сказали: "Ні, нас і так з усіх боків українською пресують. Тому, на жаль, ми до вас більше не ходитимемо". Так, перехід був різким, і в декого виникло різке відторгнення. Я не можу таких людей підтримувати, але розумію їх.
"Отелло" не пройде
Які жанри сьогодні глядачеві заходять найкраще?
Все лише легке. Зараз люди до театру йдуть лише за одним — відчуттям свята. Бо я хочу прийти до театру й забути про шахеди та тривоги, війну й інфляцію тощо. У театрі я хочу ніби повернутися в довоєнний час без тривог і комендантської години, тож грайте щось веселе — про війну не треба.
Але у вас таки з'явилася вистава "Ненароджені для війни"...
Це спільний проєкт "ЧК" та Третьої штурмової бригади.
Це, по-перше, було конкретне замовлення. Бійці бригади сказали, що хочуть про себе виставу, і її не можна було зробити, оминаючи війну. Але я все одно зробив її комедією — понад 70% спектаклю зал буквально регоче. І при цьому я не тролю і не ображаю ворогів. Це гумор такого елегантного рівня — не глузування, не сатира, а, радше, іронія. Вистава "Ненароджені для війни" має великий успіх, і я пишаюся тим, що ніхто не пішов із неї незадоволеним, хоча ми зіграли її вже понад 80 разів. Ми її позиціюємо як мілітарі-стендап — глядачів це формулювання чіпляє — хоча це чистої води спектакль. Там не просто людина стоїть із мікрофоном, як у стендапі, — це гарний актор, заслужений артист, який два роки був на "нулі" й точно знає, про що грає.
Який відсоток довоєнних п'єс залишився у вас у репертуарі?
Ми прибрали все, що стосувалося нашого північного сусіда. У нас були Довлатов і Маяковський — ми їх прибрали. У нас був Мартін Мак-Дона — його геть, бо спектакль "Людина-подушка" був недобрим і трагічним. Кілька вистав пішли, бо кілька акторок із дітьми поїхали за кордон і не повернулися, а ці вистави були зав'язані саме на них. Кажуть, незамінних немає, але не завжди можна замінити всіх. Тобто з початком війни ми втратили приблизно 10% вистав. Але за цей час ми випустили приблизно стільки ж прем'єр. Тому баланс залишився десь тим самим. Сьогодні в нас у репертуарі близько сотні вистав, які ми лише в Києві граємо на дев'яти майданчиках — розкидуємо, щоб не конкурувати самим із собою.
На Лівому березі в нас два майданчики — один на Дарниці, інший на Русанівці — в культурному кластері "Краків", де ми граємо 2-3 рази на місяць.
А які прем'єри "Чорного квадрата" на нас чекають у вересні?
Прем'єри будуть, ми просто поки не знаємо назв вистав, бо вигадуємо все самі — зрідка беремо якогось автора. Навіть не беремо, бо нам це не потрібно. Ми репетируємо, відточуємо та разом створюємо виставу через репетиції: шляхом пошуку імпровізації ми знаходимо якісь діалоги, фразочки й потім їх фіксуємо. З цього й складаються наші спектаклі. Ось зараз нова вистава в нас буде про сусідів, про те, які між ними бувають стосунки, що між ними смішного, а що сумного. Є ще тема "роман на роботі" — офіс, він любить її, вона його, але вони разом працюють, стосунки спочатку не складаються, потім складаються. У якийсь момент постає питання, як розділити робочі та неробочі стосунки, і чи не веде це, м'яко кажучи, до шизофренії. Наприклад: "Танюшо, а їсти приготуєш?" — "Я тобі зараз не Танюша, а Тетяна Вікторівна, Танюша буде після 18:00". Розумієте? Я займаюся людським побутом. А якщо через побут ненав'язливо пролізуть якісь глибокі теми, то й добре.
Без глибоких тем також не можна — глядач же почувається дурнем...
Глядач почувається дурнем з єдиної причини: коли актор грає людину, дурнішу за себе. Це завжди викликає у глядача певний сором, навіть якщо він цього не відчуває. Завжди треба прагнути грати когось, кращого й розумнішого за себе. А в нас дуже багато акторів грають трохи дурних, смішних, тупуватих, примітивних людей, щоб викликати сміх. Завдяки цьому лізуть яскраві фарби, але це вже радше цирк, клоуни, ніж актори. Так, вони мають успіх, глядачі сміються, але не завжди це добре.
Мені здається, такого гумору достатньо в "Кварталі" та "Дизель Шоу".
Я — режисер "Дизель Шоу", тому скажу, що проблема там не в акторах, а в цільовій аудиторії. Є люди, яким подобається такий гумор, ближчий до КВК. І актори — а там є і гарні — страждають, бо хотіли б і могли б грати щось серйозне. Але поставимо собі запитання: чи роблять вистави "Дизель Шоу" світ кращим? Однозначно, бо люди після шоу йдуть, як після свята. В них є гумор і є сатира, і актори це роблять іноді просто велично — в загальному контексті концерту глядач цього не помічає. Але фокус у тому, що концерт має давати людям "поїсти" різні речі. Хороший концерт — як супермаркет: ось тобі дорогий коньячок, а ось тобі жуйка на касі.
У межах "Чорного квадрата" існують стендапи?
Від нас же народився Свят Загайкевич — він грав у "Чорному квадраті", а далі створив свій "Підпільний Стендап". У нас є свої стендапи — Льоша Курилко їх робить, Іра Гатун. Стендапер Вова Шумко теж вийшов із "Чорного квадрата".
Як ви взагалі до жанру стендапу ставитеся?
Хороший, розумний, смішний стендап — це добре, тупий і примітивний — погано. Проблема в тому, що люди іноді хочуть просто бути на сцені, і їм байдуже з чим. І тоді вони дозволяють собі грати лайно й самі радіють. Має бути певний душевний бар'єр, розуміння, що ось цього я робити не буду, бо це неякісно.
Хвороба Арестовича
Молодь до вас іде?
Ми втратили молодіжну аудиторію, бо не перейшли до TikTok — якось зараз не хочеться. Це потрібно або робити добре, або не робити.
А ви самі в TikTok зареєстровані?
Так. Але я зайшов, глянув і вийшов — мені там нецікаво. А підліткам цікаво, тільки вони не враховують, що TikTok — це дофамінова залежність, хвороба, це те, що вбиває інтелект. З іншого боку, ідіоти, дійшовши до рівня овочів, стануть керованим електоратом. А розумні діти підуть далі. Моєму синові 11 років — він зайшов у TikTok, подивився, а потім вийшов із нього й пішов далі — на бокс, на електросамокаті кататися, спілкуватися з друзями. Він сам так вирішив, я не обмежував його.
Чи проявляє Георгій інтерес до акторства, зважаючи на те, що його мати — актриса, а батько — театральний режисер і актор?
Особливо не проявляє. Він має інтерес до продюсерства та журналістики. Але при цьому встиг уже пограти у "Вечірньому Кварталі" з Кошовим, зі Стасом Бокланом, з Юрою Ткачом та Ірою Сопонару. Поварився в цьому і зробив висновок, що актори — дуже залежні й тому нещасні люди, тож йому це не цікаво. Але акторську професію він освоїть просто як скіл, який стане в пригоді, так само як депутатам та міністрам, які в різний час проходили школу "ЧК".
У контексті випускників "ЧК" не обійтися без Олексія Арестовича. Що сталося з людиною досить талановитою і загалом не дурною?
Ну, що сталося? Хвороба, психічне захворювання. Олексій Арестович — дуже розумна, інтелектуально розвинена людина — але, на жаль, з гострим психічним нарцисичним розладом. Коли справа не стосується його особисто, він може давати адекватні та об'єктивні оцінки реальності. Але коли щось зачіпає його особисто, він емоціонує і перестає точно оцінювати те, що відбувається навколо. Я Льошу знаю з його 18 років, коли він прийшов до мене у "ЧК" за протекцією своєї сестри. І щиро його люблю, тому розділяю Арестовича на дві частини: ось тут він абсолютно правий і адекватний, а ось тут — просто несе якусь дичину. І ця дичина — хвороблива реакція на образу. На особисту образу.
Театральна терапія
Що там студія імпровізації "ЧК" — чи прийматиме вона охочих у новому сезоні?
Ми закрили студію. По-перше, зараз десятки людей намагаються заробити на викладанні майстерності актора. По-друге, зараз війна, і вдавати, що нічого не відбувається, не виходить. Ну, і якщо відкривати студію зараз, туди ходитимуть одні дівчата, а в театрі має бути 50 на 50 чоловіків та жінок. Та й фокус у тому, що я не відчуваю морального права викладати майстерність актора.
Але я бачу, що ви проводите ігрові тренінги.
На тренінгу ти пропрацював і випустив. Його учасники не претендують на вихід на сцену. Тренінги в основному беруть люди, які хочуть навчитися майстерності актора для звичайного життя.
Це короткі сесійні моменти для бізнесменів, банкірів, для реабілітації — до нас приходять хлопці із фронту, щоби проговорити свої речі. Це радше театральна терапія, а не студія. Я там працюю як запрошений викладач. Я не можу контролювати все, що відбувається у "ЧК", бо це великий холдинг з високим рівнем децентралізації. Ми маємо ще дитячу театральну студію "Чорний квадратик", яка працює вже 15 років — багато чого є. Іноді до мене підходять і дякують за те й те, а я навіть не знаю, що це. Але, що б це не було, це "Чорний квадрат", у якому я даю право проявляти себе особистостям і делегую їм повноваження, бо впевнений у них.
Театр — це колективне мистецтво, тому іноді найправильнішим буде знайти людей, яким ти довіряєш і яких любиш. І тоді все буде гаразд.
