Кінопродюсер Денис Іванов: "Ситуація в українському кіно важка, але контрольована"

Фото: пресслужба кінотеатру "Оскар"

Попри війну, українські фільми продовжують виходити й навіть здобувають нагороди на міжнародних фестивалях. Та якою ціною це дається українським кінематографістам? Яка нині ситуація в українській кіноіндустрії й чого чекати надалі? Ми поговорили про це з українським кінопродюсером та кінодистриб’ютором, головою кінокомпанії "Артхаус Трафік", співзасновником ОМКФ Денисом Івановим.

Пане Денисе, є дві думки щодо українського кіно сьогодні: перша — що через війну все погано, буде ще гірше, а коли стане краще і чи стане взагалі — невідомо. З іншого боку — попри все, знімаються нові фільми, виходять прем’єри… Яка ваша думка з цього приводу? Який зараз стан в українського кіно та чи є надія на краще в близькому майбутньому?

Дійсно, з українським кіно зараз не дуже просто. По-перше, була певна дисфункція роботи нашого головного кінофонду, Держкіно. Тому останні три роки не було прозорих процедур, які дозволяли продовжувати роботу, фінансувати свої фільми. По-друге, є велика кількість режисерів, операторів, акторів, освітлювачів і людей всіх кінематографічних професій, які долучилися до війська. Тому навіть зібрати групу з людей, з якими ти вже працював, — певна проблема. По-третє, українське кіно, особливо документальне, гідно показало себе цьогоріч. І попри всі виклики, в нас є перший для українського фільму "Оскар" — за "20 днів у Маріуполі". Близько десятка українських фільмів показали на фестивалях класу А. Тож ситуація, як кажуть військові, важка, але контрольована.

Чи отримують зараз українські кіновиробники бодай якусь підтримку держави? Чи слід очікувати її в найближчому майбутньому?

Цього року державний орган, який опікується фінансуванням кіно, фактично, продовжив кризу тим, що керівниця цієї інституції (Марина Кудерчук — Прим. Ред.) нарешті пішла у відставку за рішенням суду (термін її перебування на посаді було незаконно продовжено), але Держкіно встигло провести конкурс, який бойкотувала значна частина кіноспільноти. Тому якісь кінокомпанії отримали кошти, але найкращих режисерів, найкращих команд серед цих переможців, на мою думку, не було. Чи треба очікувати підтримку від держави в майбутньому? Навряд, бо ми бачимо, що в державному бюджеті не передбачена суттєва підтримка кінематографії.

Але більшість кінематографістів вважає, що це можна використати як шанс все-таки реформувати Державне агентство з питань кіно. Бо за останні три роки не тільки війна, але й самі інституції призвели до кризи в українському кіно. Зараз потроху з’являються можливості знімати в Україні: Європейський фонд солідарності (EUSF) оголосив про підтримку виробництва українських фільмів, Україна стала частиною програми "Медіа" (частина програми ЄС "Креативна Європа", що підтримує кіно та аудіовізуальний сектор — Прим. Ред.). Нарешті ми є повноправними у цій програмі Європейського Союзу, яка, наскільки я знаю, вже активно працює.

Криза посередності

Цьогоріч вийшло чимало українських прем’єр — які з них особисто ви можете виділити та з яких причин? 

На жаль, я спостерігаю певну кризу в українському ігровому кіно. Мені важко виділити тут якийсь один фільм. Тобто були непогані стрічки, але все-таки більша частина продукції, яка виходила на українські екрани, мала достатньо посередню художню якість.

Але думаю, що саме документальне українське кіно цього року заслуговує на всі відзнаки.

За ці роки війни стало нормою, що світові прем’єри українських стрічок відбуваються чи в Берліні, чи в Каннах, багато наших стрічок здобули призи на міжнародних фестивалях. На ваш погляд, у світі до нашого кіно почали ставитись серйозніше? Чи це нам так хочеться?

Насправді це було нормою з 2014-го до кінця 2019 року. Зараз, якщо українські фільми беруть участь в міжнародних кінофестивалях, то це переважно документальні стрічки. І в Каннах, можна сказати, цьогоріч не було українського фільму. На Берлінале було декілька дуже класних стрічок. Але до нас, на моєму досвіді, там досі ставляться як до певної екзотики. І очевидно, що зараз це вікно можливостей починає зачинятися, ця увага світу потроху починає знижуватися. Тому для того, щоб дійсно стати помітним гравцем в міжнародному кіно, треба більше знімати й більше виробляти талановитих стрічок і розвиватися всім кінематографічним професіям, які долучаються до створення фільмів.

З початком війни в Україні підняла голову документалістика — як вважаєте, це тимчасове явище чи цей рух вже не спинити? Позаяк документалістику в ці часи почали знімати колишні "художники", які не мали в цьому досвіду — піднявся рівень документального кіно в Україні чи ще багато чому доведеться вчитися?

Українська документалістика і до вторгнення вже досить гучно про себе заявила. Але дійсно, цьогоріч основні міжнародні заслуги українського кіно — в документалістиці. Тому її рівень, безумовно, піднявся: зараз Україна переживає дуже драматичну ситуацію, яка фіксується документалістами. Виробляються документальні фільми різного калібру, але рівень нашого документального кіно, я думаю, достатньо високий. У кіно всі навчаються одне в одного. Я думаю, що не тільки нам треба вчитися в колег, а й міжнародним колегам зараз теж є чого повчитися в українських кінематографістів. Я вважаю, що в Україні досить доросла й абсолютно конкурентоспроможна індустрія.

Чи не спостерігаєте ви зараз в нашому кіносеріальному виробництві певну кон’юнктуру: ти можеш нині зняти, умовно кажучи, хоч "Барбі", але це має бути Барбі у воєнних умовах?

Я, на жаль, не є експертом у кіносеріальному та телесеріальному виробництвах, але бачу, що насправді не було зроблено якихось великих відомих серіальних продуктів на тему війни, про які б говорили. І навпаки: ми бачимо, що багато телеглядачів радше втікають від проблем в телевізор, не хочуть бачити там війни. Тому кон’юнктура війни на телебаченні в форматі телесеріалів майже відсутня.

Прокатні рекорди

Цього року виповнилося 100 років Сергію Параджанову. "Артхаус Трафік" був дистрибутором його відреставрованої стрічки "Колір граната" — розкажіть про цю роботу.

Цього року в "Кольору граната" стався повторний реліз. Вихід в кінотеатрах реставрованої версії стрічки 100% став важливою подією і для нашої компанії, і, я думаю, для багатьох глядачів, які дійшли до кінотеатрів чи подивилися фільм на офіційних платформах. Це була велика робота команди "Артхаус Трафік", бо, крім того, що стрічка Параджанова була відреставрована, його 100-річчя почали святкувати з січня — тож, фактично, це була піар-кампанія нашого великого співвітчизника. Для нас цей проєкт в певному сенсі став знаковим, позаяк показав, скільки в Україні є розумних глядачів, для яких кіно — не лише розвага. І якою важливою частиною культури є "Колір граната". Це був один із тих фільмів, який справив на мене велике враження в юності, коли я його вперше подивився по телевізору. І це була одна з тих стрічок, через які я вирішив пов’язати своє професійне майбутнє з кіно.

З вашого погляду, чи більше стали дивитися українське кіно в кінотеатрах? Чи можна зараз українським кіновиробникам заробити на своєму продукті, навіть якщо їхній фільм мав касовий успіх?

У першій половині року сталося багато приємних сюрпризів. Насамперед — від документального кіно, бо в нас тричі побивалися рекорди найкасовішого документального фільму — не тільки українського, а взагалі цього жанру — в українському прокаті. "20 днів у Маріуполі", "Ми, наші улюбленці та війна", "Яремчук: Незрівнянний світ краси" оновлювали рекорди для цього жанру в українському прокаті. Але осінь видалася досить важкою: ми відчуваємо, що людей у кінотеатрах стало менше на декілька десятків відсотків, тобто є певний відтік аудиторії. Тому важко, мені здається, зараз відповісти на запитання, чи можна заробити на своєму продукті, якщо він мав касовий успіх.

Часто все залежить від бюджету стрічки: треба знати кількість витрачених грошей, щоб зрозуміти, скільки їх повернулося. Але якщо ми говоримо саме про ігрове кіно — не про телевізійний фільм, який знімається в одній локації декілька знімальних днів, то в кіно стрічка з бюджетом 1 млн доларів чи євро вважається малобюджетною. І розрахунок отримати такі гроші з внутрішнього ринку — досить амбітний. Не думаю, що це зараз під силу українським продюсерам.

Які ваші прогнози для українського кіно на 2025 рік?

Дуже важко давати якісь прогнози по українському кіно: тут багато що залежить і від загальної ситуації, в якій ми всі опинилися — ситуації на фронті, і від активності самих кінематографістів, і від того, які дії робитимуть і учасники ринку, і держава, яка має досить багато всіляких інструментів як підтримки, так і гальмування. Я дуже вірю в людей і в кіноспільноту, яка зросла в Україні за останні 10 років. Я дуже вірю в те, що всі ці режисери, продюсери, актори, оператори дійсно розуміють, навіщо вони прийшли в кіно. Тому мій оптимізм пов’язаний передусім із людьми, які це кіно роблять, і глядачами, які потім ходять на це кіно до кінотеатрів.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter