Режисер Денис Тарасов: "Скорочення показів фільму "БожеВільні" — якась диверсія"

Фото: особистий архів Дениса Тарасова

Стрічка режисера Дениса Тарасова "БожеВільні", що вийшла в прокат наприкінці жовтня, цьогоріч отримала 12 міжнародних відзнак на різних кінофестивалях, а наступного року її планують висунути на здобуття "Оскара". Фільм демонстрували в США, Канаді та навіть у Римі.  Ми поговорили з Денисом Тарасовим про те, як створювалась стрічка та її нелегкий шлях до глядача. Чому її варто подивитися?

Денисе, фільм "БожеВільні" здобув 12 міжнародних відзнак. А що в Україні?

А в Україні нічого. Наш фільм, наприклад, навіть не розглядали для номінації на премію кінокритиків України "Кіноколо". Напевно, українські кінокритики вважають його недостойним навіть розглядання. На мою думку, наше кіно трішки недооцінене в Україні, бо вже на восьмий день прокату "БожеВільних" у багатьох містах країни його почали знімати з екранів чи переставляти на ранні сеанси. Чому так відбувалося, незрозуміло, бо попит на фільм був і є досі — всюди повні зали, дехто під час перегляду "БожеВільних" плаче. Це якась диверсія.

Мені просто хотілося, щоби це кіно мало змогу достукатись до більшої кількості людей, бо воно має вмикати свідомість, примушувати прокинутися. Я хотів би більше визнання для всієї команди, бо цей фільм — робота не лише моя, а й величезної групи людей, за яких я відповідаю.

Кажуть, що фільм обмежили в прокаті через актора, який зіграв у "БожеВільних" зрадника, а зрештою переїхав жити до росії…

Абсолютно ні. Це ніяк не пов’язано.

Чому ти так думаєш?

Фільм знятий до повномасштабної війни. І знімальна група не несе ніякої відповідальності за дії акторів. Ба більше: зараз п’ятеро акторів "БожеВільних" — добровольці на фронті — зокрема, виконавець головної ролі Костя Темляк. Він — провідний актор Театру на Подолі, міг сидіти собі спокійно в Києві, грати вистави. Але ж щоразу казав мені, що не може перебувати в спокої, коли хлопці — там. Тож він спочатку як волонтер їздив ближче до фронту опановувати професію медика-рятувальника. А потім пішов до аеророзвідки. Бо ось такий він. Власне, його герой, Андрій Довженко — волелюбний борець за свободу, і Костя Темляк такий самий.

Побачивши його вперше, я одразу ж відчув, що це — моя людина. Позаяк "БожеВільні" багато в чому й про мене: я завжди був правдорубом, вискочкою, йшов проти течії. Завжди був борзий, і коли треба було промовчати, ніколи цього не робив. Але Костя Темляк перевищив всі очікування з погляду своїх людяності й мужності. Велика йому повага за це.

Ти маєш дві міжнародні відзнаки як найкращий режисер. Це щось змінило в тобі й твоєму житті?

У житті моєму нічого не змінилося. А в моїй свідомості з’явилося ще більше впевненості в тому, що я на правильному шляху, все правильно роблю і правильно зробив стосовно фільму. У режисера, як у будь-якої творчої людини, завжди є "таргани в голові", ти завжди собою незадоволений.

Я от постійно гризу себе за те, що щось не те зняв, не так змонтував. А коли фахівці зі всього світу дивляться твоє кіно, кажуть, що це круто, й навіть дають якусь нагороду, це дуже підіймає самооцінку і дає сили та енергію для того, щоби робити щось нове.

"БожеВільні" навіть Шон Пенн дивився!

Він бачив розгорнутий трейлер, певні матеріали з фільму. Я дав йому також подивитися сам фільм, і він навіть обіцяв показати його Стівену Спілбергу. Але не думаю, що це сталося.

Коли це було?

На початку повномасштабної війни, після того, як Пенн привіз "Оскар" Зеленському. Шон захотів зустрітися з кимось з українських режисерів, і йому представили мене — були ще два продюсери й наш сценарист. Йому було цікаво, як ми тут працюємо, що відбувається.

Радянські методи

Ви з командою завершили знімання ще до повномасштабної війни. Тема фільму, звісно, актуальна й зараз. Але як ви ще тоді її обрали?

Мені здається, ця тема лежала на поверхні, але її ніхто не брав, позаяк боялися про це говорити — вона дуже важка. А наша команда не побоялася. З огляду на ту пострадянщину, в який ми живемо, ця тема актуальна була і три роки тому, і п’ять, і десять. І буде актуальною ще довго. Бо вся ця радянщина з пострадянських країн нікуди не зникла. Росія досі поводиться безжалісно з власним народом, з країнами поруч.

Наш фільм та психлікарня, показана в ньому, є певною метафорою тоталітаризму і самої системи загалом. Те саме відбувається в Північній Кореї, Китаї, в будь-якій тоталітарній країні, бо каральні методи і є ознакою тоталітарної держави.

На фестивалі у Варшаві до мене підійшла членкиня журі, режисерка з Китаю, і сказала, що ми живемо у вільній країні, якщо можемо знімати таке кіно. Адже на її батьківщині це зараз неможливо.

Ваша команда якось казала, що на окупованих територіях нині знов застосовується каральна психіатрія. Звідки така інформація?

Скажу більше: десь за два тижні до початку прокату "БожеВільних" у РФ на законодавчому рівні знов запровадили примусову психіатричну медицину. Що свідчить про те, що ця країна офіційно повертається до каральних методів. Бо ми ж багато чого не знаємо про те, що діється за лаштунками цих лікарень.

Як все відбувається на росії? Якщо ти кажеш "Нет войне" чи щось погане про владу, значить ти не сповна розуму. Ти виходиш з плакатом "Нет войне" на Червону площу, і тебе саджають на 10 років — це ж ті самі каральні методи.

А стосовно каральної медицини на окупованих і деокупованих територіях, то є багато різних підтверджень цьому — їх знаходять журналісти. Наприклад, американськими правозахисниками офіційно підтверджена інформація про те, що в Криму каральну психіатрію використовували проти голови Меджлісу, бо він був проти російської анексії. У нашому фільмі є фінальний титр, який це доводить, — подивіться.

Музика у "БожеВільних" — окрема героїня. Здається, що тут є Led Zeppelin, Deep Purple тощо. У скільки вам обійшлися права на ці композиції?

Музика дійсно крута, але всю її спеціально для нашого фільму написав мій хороший друг, неймовірно талановитий композитор Хосейн Мірзаголі. Симфонічний оркестр писався під час ракетного обстрілу в павільйоні на Лісовій в Києві — жоден із музикантів оркестру не пішов із запису через обстріл. Не знаю, в якій ще країні це було б можливо.

Головний трек записували в Берліні, куди наразі переїхав Мірзаголі, а зводили на студії Abbey Road під наглядом саундпродюсера тих самих Led Zeppelin. Спеціально для цього треку були куплені бобінні плівки, на які загнався трек, що потім зацифрували — так ми отримали звучання 1970-х років.

Ти багато зараз їздиш по різних країнах, представляючи фільм, та все одно повертаєшся до Києва. Чому?

Так, у мене було багато можливостей — якби я був іншою людиною — залишитися деінде. Надурити всіх, сказавши, що їду на фестиваль, а самому зникнути. Але я не хочу. Ба більше: наприклад, на міжнародному кінофестивалі у Варшаві, фестивалі класу А, я представив фільм, постояв на сцені, отримав відзнаки, сказав, яка безжальна росія та як нам потрібна підтримка, а потім ми з продюсером сіли у два буси й поїхали назад вже як волонтери — ми ці буси гнали для хлопців на фронт.

Я люблю Україну, людей, які тут живуть. Я є частиною культурного коду країни, бажаю й надалі знімати для неї. Тому хочу, щоб і мої діти були тут. І попри те, що десь на другий тиждень вторгнення я вивіз їх спочатку до Тернополя, а потім до Латвії, куди їх запросила місцева федерація баскетболу — вони обидва грають у баскетбол — десь за пів року вони повернулися.

Чому?

Бо я тут. Бо тут школа, навчання. Бо вони українці. 

Що ти найбільше любиш в Києві?

Київ — це крутий вайб. Дуже круте місто, дуже круті люди! Неможливо любити місто відокремлено від людей. Мені дуже подобається набережна, я люблю Поштову й Контрактову площі, парк Шевченка, вулицю Чикаленка — центр міста. Хоча деяка недоглянутість міста мені дуже не подобається. І як автомобіліст скажу, що не дуже воно пристосоване для нормальних поїздок. 

А де твої місця сили?

Ніколи про це не замислювався. Напевно, там, де мої діти. Де я відчуваю себе щасливим поруч із тими, хто любить мене і кого люблю я. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter